Панічні прес-конференції представників опозиції, їхні істеричні заяви і погрози усіх видів суспільного впливу — ось чим закінчилося голосування у Верховній Раді з питання оцінки діяльності уряду. Двісті вісімдесят депутатів знайшли в собі мужність назвати чорне чорним, а погане поганим. Не допомогла політична риторика і неправда. А я згадала перший звіт Віктора Ющенка перед громадськістю, що відбувся 22 грудня торiк. Тоді всі лояльні прем’єровi представники аналітичних центрів і політологічних інститутів, з главою iнституту Реформ в авангарді, почували себе досить упевнено. А поодиноку критику на адресу уряду вважали деяким обов’язковим несерйозним дзижчанням периферійних бджіл. Такою декорацією демократії і плюралізму, що повинна бути присутня для повноти картинки.
Ніхто не прислухався до тих, хто виступав «проти». Ані рік тому, коли критику уряду в ейфорії ігнорували всі, сподіваючись, що особистої чесності Віктора Ющенка буде досить, щоб усе змінилося на краще саме по собі. Ані в грудні, коли опозиція стала піднімати прем’єра на щит політичного протистояння. Достукатися в наглухо зачиненi двері не вдалося.
Але ж тоді час iще був. І для коректування курсу і своїх відносин з парламентською більшістю, і для того, щоб підготуватися до квітневого звіту. Чому ж прем’єр не зробив ніяких кроків у цьому напрямку, хто став йому на перешкоді? Снобізм, відсутність об’єктивної інформації, слабість чи переоцінка власних можливостей? Думаю, що велику роль у формуванні такого сценарію подій відіграла та сама громадськість, на яку спирався Віктор Ющенко. Вона була майже рідна, скромна і чарівна. Зовсім невибаглива і співчутлива проблемам. Періодично ричить убік олігархів. Вміє не гірше за Уряд прорахувати економічні коефіцієнти і показники росту. При цьому поважає прем’єра до шанування й обґрунтовує усьому світу персональну елітарність першої особи реформаторської команди.
Одного тільки я не могла зрозуміти. Навіщо потрібна така громадськість державі, суспільству й особисто Прем’єру? Він хотів її одночасно й авторитетну, і лояльну? Ну що ж, він її таку і отримав. Та вся біда в тім, що як тільки громадськість стає лояльною, вона перестає нею бути по суті. Адже в неї зовсім інше призначення, інша місія. У підсумку, діючи в інтересах Кабінету чи Президента, чи комуністів, чи націоналістів, чи олігархів, їй доводиться відпрацьовувати свій вибір за повною програмою. І ні про яку суспільну корисність вже мови бути не може, їй попросту немає звідки взятися. А значить, і авторитетність її розчиняється, як туман з першими променями сонця.
По собі знаю, що єдиним захистом власної незалежної позиції була, є і залишається об’єктивність в оцінці того, що відбувається, котра спирається на інтереси суспільства, а не на профінансовані симпатії до окремих представників влади. Така оцінка може бути не завжди високо професійною з погляду викладу, термінології і подачі. Але вона завжди найвищою мірою компетентна з позиції інтересів суспільства.
Коли її викладаєш, то, як правило, одразу отримуєш реакцію в тій або іншій формі. Що тільки не доводилося чути на свою адресу після проведення експертизи передвиборної програми Президента, аналітичного прогнозу результатів референдуму й урядової програми Ющенка. Нас називали то кучманістами, то волкодавами, то суркістами. Аматори ідентифікувати одразу починали вираховувати, хто міг оплатити твою роботу і точку зору. Долі потрібно дякувати за те, що в Україні об’єктивність не оплачували. Бо завдяки цьому багато хто створив власну систему роботи, усвідомив унікальну безцінність і колосальну ефективність об’єктивної суспільної позиції. На цьому фундаменті незатребуваності в нас стали з’являтися принципово і якісно інші громадські організації. Наприклад, молодіжна міська Рада в Харкові, котра не стала ні в кого запитувати дозволу, сама себе обрала і вирішила, що не буде йти в «підпряжних» до влади і допомагати їй виконувати її власні програми. А почне проводити паралельні з міськрадою сесії і приймати власні рішення. Хоча б для того, щоб навчитися аргументовано відстоювати свою позицію й артикулювати власне бачення проблем і методів їхнього рішення. Я не сумніваюся, що в найближчому майбутньому такі «не лояльні» громадські організації почнуть фінансуватися. Але також переконана, що, оберігаючи свою незалежність, вони зроблять усе, щоб принципи фінансування не змогли зруйнувати основу їхньої життєдіяльності.
Виступаючи з негативною оцінкою роботи Кабінету, ані я, ані інші представники громадських організацій не сподівалися, що це буде оплачено олігархами або комуністами. Тому що після декількох років волонтерської роботи стає байдуже, з чиєю думкою збігається твоя особиста думка. Вона від цього не міняється і не зміниться. І якщо завтра, при формуванні нового Кабінету і розробці нової програми стане очевидно, що все те, що відбувається, знову буде далеким від конструктивізму і реального реформування економіки, то про це скажуть відкрито ті, хто сильний не фінансуванням, а власною життєвою позицією. Навіть якщо доведеться виступати проти всіх. Я не стверджую, що так звані «нічиї» аналітики та експерти краще за всіх знають, як і що потрібно робити. В тому й полягає містична магія суспільної об’єктивності. Не потрібно бути вузько профільованим професіоналом, щоб знати. Досить «приміряти» пропоновані рішення і можливі результати на власний громадянський соціальний статус, а не на особистий фінансово — політичний анфас чи профіль. Просто відповісти собі на кілька запитань. Наприклад, хто ти в програмах реформування держави, яка твоя особиста участь у реалізації таких програм, ким ти виступаєш у них? Якщо як вільний громадянин вільної країни, суб’єкт права, котрий самостійно і на рівних з іншими конкурує в створенні середовища, що розвиває людину, що створює їй умови творчої самореалізації, — це одна справа. А якщо тебе використовують як дійну корову, а цифрами звітності розбавляють молоко до води, то тут вже, вибачте, але хвалите себе самі.
Така «шкідлива і перекірлива» громадськість існує і працює за золотим правилом — не можна проблему системи підмінювати проблемою персони, а особисті симпатії ставити в основу дій. Ресурс цього суспільного потенціалу безмежний, а корисність не має аналогів ефективності. Але грамотно ним користатися можна, тільки розуміючи різницю між любов’ю до реформ і реформуванням. Та й методи його використання далекі від того, як це робиться зараз — від випадку до випадку або за звітною необхідністю.
Я співчуваю тим суспільним інститутам, чиє фінансування залежить від персони прем’єра. Співчуваю керівникам організацій, чия політична кар’єра може бути поставлена під удар або зовсім впасти в зв’язку з його відставкою. Але ані я, ані хтось інший не визначав їхній вибір у цій політичній грі. Вони зробили це самі, ставши на сторону персони, а не об’єктивної реальності. В результаті сьогодні всі розуміють, що до громадськості їх можна віднести остільки, оскільки це записано в статутах. Але, по суті, це усього лише суспільна буржуазія, що паразитує за рахунок того, що за межами міста Києва багато організацій не мають ані фінансової, ані інформаційної, ані технічної бази для розвитку.
Фінансування західними Фондами програм, реалізованих аналітичними центрами й організаціями політичної спрямованості, — це тема окремої розмови. Але вже зараз можна сказати, що західні Фонди погано орієнтуються в ситуації в Україні. Не розуміють суті того, що відбувається тут. Ну то й Бог з ними. Немає більш невдячної справи, ніж рахувати чужі гроші. Їм там видніше, як їх тут витрачати. Але!!! Так можна говорити тільки доти, поки фінансування через гранти не трансформується в політичне маніпулювання. Осьде починає виявлятися некрасивий розклад, у якому громадськість України тримають за дурня.
Інакше як можна пояснити появу в електронних, поштових скриньках усіх громадських організацій країни вигідної пропозиції про фінансування регіональних, суспільних слухань урядової програми? З’явилася ця пропозиція не рік тому, коли відповідні заявки подавалися багатьма центрами всіх регіонів України, а зараз. Точніше, одразу після оголошення офіційної дати звіту Уряду у Верховній Раді. До пропозиції додавався і кошторис витрат у доларах США, де конкретизувалося те, що може бути оплачено. Подзвонивши організаторам, ми з’ясували, що умов для отримання фінансування не так багато. Перше — масовість, чоловік 500, можна і бажано з середовища студентської молоді. А друге — тема і наявність авторитетних експертів. Інші критерії, за якими буде відбуватися добір переможців, не розголошувалися. Однак коли я слухала виступ пана Турчинова після голосування у Верховній Раді, ці критерії для мене стали абсолютно зрозумілі.
Звичайно, тисяча доларів на дорозі не валяється. Але у такі ігри люди, що поважають себе, не грають. Благо, я впевнена, що й у цьому випадку, об’єктивність не буде профінансована. Тому що в ній ніхто, крім злиденного народу, не зацікавлений. Отож у представників скромної чарівної громадськості з числа прихильників прем’єр-міністра з’являється реальна можливість поправити бюджет і нагадати про себе. Бажаю удачі в самовизначенні.
