— Пишіть про долю, — сказала мені головний редактор. — До речі, дуже
цікава людина — Слава Стецько, голова Конгресу українських націоналістів.
Це — особистість!
І ось я вже стою перед дверима Конгресу українських націоналістів. Набравши
повні легені повітря, важко видихаю: у-ф-ф і рішуче натискаю на дзвінок.
Двері відразу ж відкриваються.
— То пані кореспондент — полька? — привітно усміхається вусатий «вуйко».
— Та яка я полька? Батько дійсно з вінницьких поляків, мати із Сибіру,
я більшу частину життя прожила у Києві. А народилася на Крайній Півночі,
в Норильську.
— У Норильську? — вуйко кидається до мене, як до улюбленої племінниці.
— У Норильську? — чується ще чийсь радісний вигук із-за рогу, й до нас
поспішає ще один дядечко «у літах».
Навперебій вони розпитують мене про те, про це. У моїй рідній тундрі
вони були в засланні. І відчувається, спогади у них... найприємніші. Мені
відразу стає легко й добре. Страх перед націоналістами зникає. Я перестаю
напружуватися, складаючи подумки фрази українською в перекладі з російської.
Посмілішала: пробачать.
Із хвилюванням чекаю на голову Конгресу українських націоналістів. Ось
і пані Слава. З Верховної Ради. У чорному шовковому костюмі. На лацкані
— витончена брошка. Красиво укладене волосся. Легка хода. Привітне обличчя.
Ось тобі й найстаріший депутат парламенту...
Давати інтерв’ю голові Конгресу українських націоналістів не звикати.
Ідеї, завдання, погляди? — будь ласка! А просто «про життя» своє?.. Пані
Слава явно хоче піти мені назустріч. М’яко усміхається й ...знову говорить
про політику. Потім я зрозуміла: загалом-то, крім цього, у Слави Стецько
нічого не було. Ця жінка в прямому значенні всю себе віддає боротьбі за
незалежність України. Ні, я не переплутала дієслівні часи. Саме віддає,
а не віддавала. День незалежності — це добре. Але це далеко не та незалежність,
якої для своєї Батьківщини Слава Стецько бажає й ради чого працює вже більш
як півстоліття.
— Пані Славо, ну, розкажіть, де народилися, де вчилися, чому, зрештою,
вибрали такий незвичайний для жінки шлях?
— Народилася я в живописному селі Романівка на Тернопільщині. Всі, навіть
кілька польських сімей, які там жили, говорили українською. У шостий клас
я пішла до народної школи в райцентрі Теребовля. Це старе княже містечко.
Наставницею в класі була полька. Їй не подобалося, що я розмовляю українською.
Одного разу вона ударила мене лінійкою по руці: «Мові по-польські!»
Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що — українка. І що нас
гноблять. У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала,
що до українських дітей не дуже добре ставляться. Це не торкалося конкретно
мене. Я мала високі оцінки. Дуже добре знала латинь, історію, математику.
Належала до «трійки» кращих, де були полька, єврейка та я.
Мої батьки були українськими патріотами. Старший брат — член ОУН. Поляки
посадили його до в’язниці. Виростаючи у такій атмосфері, я не могла не
протестувати, коли принижували патріотичні почуття. У гімназії ми організували
гурток. Розбивалися на «п’ятірки», або «трійки». Очолювали їх старші гімназистки?
У чиємусь будинку або, коли тепло, в лісі вивчали історію України. Читали,
розказували молодшим.
1939 рік. До Західної України приходять більшовики. Щоб уникнути арешту,
перебираюся до іншої місцевості. Мене «укорінюють». Я — директор школи
в селі Юшківка. Живу в Дев’ятниках. Заочно вивчаю філософію. У Львівському
університеті. У моїй школі діє підпільний центр. Зі старшинами, із зброєю.
Одного разу, коли чистили зброю, стався вибух. Довелося залишити школу
й піти в глибоке підпілля.
— А чим ви займалися під час війни?
— Входила до партизанської групи. Після того, як німці прорвали кордон
і рушили вперед, а більшовицька армія відступала, ми зайняли місто Бібрку.
30 червня 1941 року у Львові було проголошено «Акт про відновлення самостійності
України». І в Бібрці ми зібрали великі збори (з’їхалися всі селяни) й оголосили
про самостійність.
Мені 21 рік. Я дуже активно працюю. У Львові вивчаю політехніку. Під
кінець війни, коли більшовики знову взяли Львів, за дорученням ОУН виїжджаю
за кордон. Спочатку — Відень, потім — Баварія. Мюнхен. У Мюнхені найбільше
й прожила. Ярослава Стецька бандерівці звільнили з в’язниці перед самим
падінням рейхстагу — щоб вести переговори про створення української армії.
Це було нонсенсом. Був уже кінець. Потрібні були інші методи роботи.
Ми одружилися. 45-го у Мюнхені було скликано Конференцію підневільних
народів. Створено Антибільшовицький блок народів. Мій чоловік очолив його.
Я належала до проводу зв’язку, до центрального комітету. Й редагувала часопис
«АБН-кореспондентес», який виходив англійською, французькою, німецькою,
іспанською, португальською мовами. Щоб не плутати Ярослава та Ярославу,
я завжди підписувалася Славою.
До Антибільшовицького блоку входили представники всіх підневільних народів
Радянського Союзу в підкомуністичній Центральній Європі. Еміграції було
розкидано по всьому світу — в Південній і Північній Америці, в Австралії,
на Близькому Сході, навіть в Індонезії. У нас була мета: організувати українські
співтовариства й розвивати контакти з іншими підневільними народами. Тому
ми з Ярославом постійно подорожували. Де території величезні — в Канаді
й Австралії, працювали по півроку. Виступали з доповідями, влаштовували
прес-конференції, зустрічалися з молоддю, з державними діячами. Робили
все, щоб викликати інтерес і симпатію до України. Треба було переконувати
народи підтримувати емігрантів із підкомуністичних країн морально й політично.
Нам ішли назустріч. На захист прав підневільних народів, у тому числі українського,
в ООН виступали прем’єр-міністр Канади Діфенбейкер, глава американської
делегації Стівенсон, представник Філіппін Фелікс Серрано.
Ми розповідали про сталінські табори. Про страйки в Теміртау, Норильську,
Воркуті, Караганді. Про нелюдське придушення повстання в Кінгірі. Там за
вказівкою Москви проти повсталих пустили танки. 500 українок, одягнувши
національні костюми, вийшли з піснею вперед. Були упевнені: на жінок не
посміють наїхати. Однак танки не зупинилися...
Ці події описували очевидці — представники інших національностей, які
після звільнення виїхали за кордон. У річницю голодомору наша молодь взяла
сім трун (вважалося, що загиблих — сім мільйонів, а пізніше повідомили,
що — десять) і кинула на подвір’я більшовицького посольства у Канберрі,
в Австралії. Проти радянського режиму молодь виступала з акціями протесту
перед ООН, московськими амбасадами в столицях різних країн. Вивішували
плакати, розповсюджували літературу, старалися проникнути на подвір’я посольств
і передати заклики до звільнення з радянських тюрем політв’язнів — Чорновола,
Лук’яненка, Плюща, Валентина Мороза, решти. Загалом, робота була довготривалою
й багатогранною. І все — ради самостійності й незалежності України. Вважаю,
що прожила бурхливе й досить цікаве життя.
— Пані Славо, а де ж лірика?
— Лірика? — пані Слава подумала-подумала й очі її загорілися. — Пригадала.
57-го року ми приїхали до Сайгона. Я одягнута за модою. У льняній сукенці.
Але для спекотного вологого клімату то було найгіршим варіантом. Тканина
не пропускала повітря. Потрапила, певно, на протяг, захворіла. Треба готувати
виставку, а я лежу. Нервую. П’ю ліки. Раптом до мене запурхнула зграйка
в’єтнамок. Чоловік десять. Мило щебечуть: «Ми за вас цілий день молилися
у церкві». Це були католички (наслідок панування французів). Дивлюся на
них, таких тендітних, ніжних, у легких сукенках. Метелики, й усе тут. Порівняно
з ними наші жінки виглядають як солдати у чоботях. Чудово так на душі було.
А потім защемила туга. Пригадала своїх співвітчизниць. Як вони місять ногами
багнюку сільським бездоріжжям, як, не розгинаючи спини, длубаються в землі.
І нічого, крім цього, не бачать. Навіть паспортів не мають. Шкода мені
їх стало.
До речі, сама Слава Стецько вперше отримала паспорт у Львові 1991 року.
Приїжджала вона на святкування 50-річчя від дня проголошення «Акта про
відновлення самостійності України» (30 червня 1941-го його зачитував Ярослав
Стецько). Потім знову поїхала до Мюнхена. Потім — путч. Слава знову у Львові,
а незабаром у Києві. У жовтні 92-го її обирають головою Конгресу українських
націоналістів. Навесні 93-го партію реєструють. Можливо, Слава Стецько
стала б народним депутатом ще 94-го року. Вступила в боротьбу за мандат,
але тут виявилося, що вона... не громадянка України. Паспорт, виданий у
Львові, означав усього лише «почесне громадянство». Ось така штука сталася
з головою Конгресу українських націоналістів. З людиною, котра ніколи не
приймала чужого громадянства, залишалася вірною Україні й боролася за її
незалежність. Роз’їжджаючи по всьому світу, Слава Стецько все життя прожила
як «дисплест персенс» — бездержавна персона...
У березні 97-го були довибори в Івано-Франківському окрузі. Вона набрала
86,6 відсотка голосів. Перед присягою пані Славу попередили: «У залі кричатимуть,
свистітимуть, але ви не звертайте уваги, читайте текст». Вона не звертала
уваги. Так само, як у травні нинішнього року, коли їй доручено було привести
до присяги новий депутатський корпус.
«Половина зали квітне, половина — в’яне». Таким досить ємним заголовком
статті одна з молодіжних газет охарактеризувала ту, «присяжну» ситуацію
у Верховній Раді. Слава Стецько витримала. Чи їй не витримати цих «хлопчачих
витівок», порівняно з тим, що вона пережила на своєму віку!
... А може, досить про політику?
— Пані Славо, хоч трохи про особисте. Ось, який у вас розпорядок дня?
— Встаю о 6.30. Роблю «малорухомку» — трошки розімнуся. Купаюсь у ванні
(душа в мене немає). П’ю каву. Їм вівсянку. І йду до Верховної Ради. Якщо
немає засідання комісії, то пополудні їду до себе до Конгресу. Години півтори
працю. Потім знову — до Верховної Ради. О 18 годині знову повертаюся сюди,
приймаю людей, займаюся партійними справами. Працюю до 9—10 вечора. І,
нарешті, — додому. Слухаю новини. Трохи читаю пресу. Лягаю в ліжко й за
одну хвилину засинаю, як дитина.
— Так буває у людей зі спокійною совістю...
— Так, мене нічого не мучить. Зрідка тільки ятрить душу один момент,
пов’язаний з тією травневою присягою. Подія, безсумнівно, історична. Для
мене й моїх однодумців. Але я не згодна з тими, хто казав: «Це почесне
завершення». Ні, я не хочу завершення. Я хочу далі працювати. На благо
моєї України.
