Народний депутат Лілія ГРИГОРОВИЧ, будучи гостем «Дня», продемонструвала не тільки риси досвідченого у полеміці політика, а й намагання переконувати опонентів на емоційному рівні, самою своєю впевненістю в істиності своїх ідей. Коли п’ять років тому вона створювала в парламенті депутатське об’єднання «За єдину помісну православну Церкву», мало хто з її колег вважав, що об’єднавчий процес церков — справа цього покоління українців. Але прикметно — те, що тоді видавалося найменш вірогідним, починає поволі, але втілюватися в життя. Силою логіки, чи силою емоцій — про це можна судити з розмови Лілії Григорович з журналістами «Дня».
ПРОЦЕС ПОЧНЕТЬСЯ І ПЕРСОНА З’ЯВИТЬСЯ
— Ліліє Степанівно, хотілося б почати з обговорення проблеми очевидної і болючої не тільки для Народного Руху, а для багатьох прибічників націонал-демократії, з проблеми, яка досі, як видається, не має вирішення — з розколу Руху. Наскільки реальною і близькою є перспектива об’єднання двох Рухів?
— Одразу сказати, чи ми плануємо об’єднання, чи ні ... Наступні вибори — це вибори потужних блоків, тому об’єднання планує життя, цього хочуть наші виборці. Політики, які мають розум, бачать політичну стратегію і вміють її вирішувати тактично, звичайно, це планують.
Про теперішню ситуацію у НРУ мені говорити значно легше, тому що минув час, що є з одного боку найкращим лікарем, з іншого боку — час дає можливість побачити етіологію багатьох проблем. Я була тим представником НРУ, котрий закликав групу народних депутатів відкликати недовіру, яку вони висловили В.Чорноволу з парламентської трибуни. Вона відкликана, в який спосіб, яким числом людей — це вже інше питання. Однак приємно, що з українського політикуму зняте таке тяжке тавро. Бо чи був десь у світі прецедент, коли з парламентської трибуни висувалася недовіра людині, яку ще до присвоєння звань і титулів (які, я не сумніваюся, не забаряться) вважають національним героєм? Немає такого прецеденту. Не висловлювалася у парламенті недовіра де Голлю, Тетчер чи Гавелу. Більше того, Моісеєнко не висловлював недовіру Симоненку, Чиж розійшовся з Морозом без недовіри з трибуни на його адресу, Тимошенко теж розходилася з фракцією Лазаренка без таких заяв. Цей прецедент був, звичайно, ганебний. Віктор Гюго сказав: якщо ти ганьбиш свою націю, ти її зраджуєш. Те, що ця ганьба сьогодні знята, відкрило шлюз для всіх переговорних процесів. Тим більше, що сьогодні і так пророкують створення правого блоку, в якому числяться два Рухи.
Другий урок. Не хочеться бути романтиком, проте час, що минув, довів тезу, що все- таки у політиці неправдою можна пройти дорогу тільки в один кінець, правдою — туди і назад можна вертатися. Адже серед тих, хто висловлював тоді недовіру Чорноволові — 31 народний депутат. Тепер їх у фракції — 21. Мабуть, вони покидають фракцію УНР з мотивацій того ж таки прагматизму, який їх туди і привів.
Ситуація, яка мала місце в Русі дає кілька уроків: політичних, моральних, правових. Їх всі треба врахувати і не повторити в майбутньому у тій великій правій силі, яка, вочевидь, буде формуватися на наступних виборах.
— Ви говорите про передвиборний політичний блок, а об’єднання двох Рухів, очевидно, не має близької перспективи…
— Я думаю, що ми станемо свідками, як об’єднавчий процес буде наповнюватися конкретними діями. З іншого боку, все і одразу — це девіз УНА-УНСО, якісні ж зміни відбуваються в часі.
Після відкликання недовіри легше і простіше говорити про об’єднання двох Рухів, доказом тому є те, що до нас повернулися народні депутати Богдан Бойко і Роман Зварич. Повертаються, бо є куди повертатися.
— У зв’язку з можливим об’єднанням останнім часом знову називають прізвище Лавриновича. Ви могли б поділитися своїми враженнями якщо не про конкретні персоналії, то принаймні про те, фігура якого плану могла б стояти на чолі об’єднаного Руху — політик старої генерації, яскравим представником якої був Чорновіл, чи новосформований лідер, представник молодого покоління?
— Якщо говорити персонально про Олеся Лавриновича, то він є представником і першої, і другої з названих груп. З одного боку, якщо враховувати термін перебування в НРУ, він — старий рухівець; з іншого — він людина, яка сама себе зробила як високопрофесійного законотворця. Я особисто дуже прагну об’єднання двох Рухів, готова бути волонтером на будь-якій ділянці об’єднавчого процесу, і щоб цей процес був конкретним і справжнім, я не буду зупинятися на персоналіях. Процес почнеться і персона з’явиться.
НЕ ВСЕ ТАК ПОГАНО У НАШОМУ ДОМІ
— Якщо проаналізувати відрізок часу між першими президентськими виборами і останніми парламентськими, то стає очевидним, що популярність Руху падає. І, вірогідно, питання не тільки в розколі. Чи буде модифікуватися стратегія Руху для повернення своїх позицій?
— Можна по-різному трактувати тенденції, але мені приємно доповісти вам, що все добре, що дотепер доброго зроблено в державі, це є виконанням програм Народного Руху України, а не якоїсь іншої партії.
Якби все залишалось так, як після виборів 98-го року, тобто не було розколу НРУ, то вже тоді було зрозуміло, що все сталося востаннє: останнього разу рухівці були другими і останнього разу комуністи були першими.
Ми вже були свідками, як деякі партії надувалися як мильні бульбашки, а потім зникали, коли зникала потуга, яка їх тримала. Отже, існує та партія, де є реальна ідея. Ідея державотворча у нас є. І в Рух досі знаходиться у четвірці- п’ятірці тих, хто має підтримку народу.
Я, особисто, зрозуміла, що у Русі потрібно було робити певні зміни. Після виборів 1994-го року вступила у фракцію Руху, а через рік до партії. Ще тоді у 1994—1997 роках, як я вважаю, ми повинні були ставати партією середнього класу, і робити все можливе, щоб допомогти нашим дрібним і середнім підприємцям отримати кредит, стати на ноги. Щоб метою кожного голови крайової організації було не тільки потрапити до списку і пройти у парламент, а щоб надзвичайно почесно було працювати головою обласної організації, яка має офіс, оргтехніку, друкований орган, кілька автомобілів, яка має опору з боку того середнього класу, який вона сама творить і захищає. Чи ми мали тоді такі можливості? Так. Саме тоді ми повинні були ставати партією середнього класу. Мали б матеріальну базу і жодні розколи нам не були страшні.
Наведу маленький приклад, я — заступник голови правління Союзу українок. Фонд Мота дав сто кредитів цій громадській організації (Львівський відділ) для розвитку жіночого бізнесу — ікебана, швейні майстерні тощо. Після повернення цих кредитів, фонд надав вже 300 кредитів. Чи могла б партія рухатися в такому напрямку — безумовно. На жаль, цього не робилося.
В мене було відчуття, що ми витрачаємо час і я почала займатися тим, чим могла. Працювала заступником голови у комітеті при Президентові України у справах материнства і дитинства, який потім трансформувався у міністерство, де я була заступником міністра, представляла Україну в дитячому фонді ЮНІСЕФ, доповідала про ситуацію до 10-ї річниці Чорнобиля в ООН.
Тепер щодо державотворчості. При створенні більшості ми проголосували кілька гарних постанов Леся Танюка про заміну символіки на приміщенні парламенту та Олеся Лавриновича про літочислення нашого парламентаризму. Це також державотворчість. В контексті цього мені хотілося б сказати, що не все так погано у нашому домі. Ряду наших ідей вже надано форму законодавчих актів. Я впевнена, що буде все проголосовано, починаючи від визнання всіх воюючих сторін у Другій світовій війні, і закінчуючи Податковим Кодексом, про який давним-давно говорилося у нашій програмі, і Земельним, що є основою рухівської реформи на селі.
Я автор Постанови «Про деякі заходи по відзначенню 9-ї річниці незалежності», де йдеться про присвоєння вулицям імен видатних діячів національно-державного відродження, про встановлення пам’ятних знаків, про заснування українських домів, кіосків української преси і української книги, тощо. Зрештою, консолідація нації на основі єдиної помісної православної церкви — це також з наших аналів.
Варто додати ще одне — ми десять років жили без належного законодавства щодо охорони дитинства, і закон «Про охорону дитинства» я доповідала лише у березні минулого року. Важливим є і ще один законопроект, поданий Геннадієм Удовенком, — «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», згідно з яким допомога нараховується не від мінімальної зарплати, а адресно і від прожиткового мінімуму. Отже, якщо зважати на цю діяльність партії, то ми взяли своєрідний патронат над такими державотворчими проблемами як материнство, дитинство, молодь. Це цілий державотворчий пласт і НРУ послідовно його веде, бо хоче достойного майбутнього своїй країні.
— За останніми, травневими соцопитуваннями, національно-демократичні сили мають підтримку лише 10% населення, і НРУ серед цих сил посідає лише третє місце. Вам не видається, що молодь, не побачила від НРУ якоїсь комплексної програми державотворення. Тому що сучасна держава, це не тільки символи, а й більш реальне наповнення. Хотілося б дізнатися, чи є у партії, яку ви представляєте, реальна програма побудови громадянського суспільства, захисту демократичних свобод тощо? До речі, ви апелюєте до державотворення. Але державотворення часто перетворюється у творення апарату держави як такої. Щодо цього, то державу ми створили досить могутню, але люди в ній скоріше просто виживають…
— Мені дуже легко відповідати на це питання, бо якщо ви поглянете на відсоток членів моєї партії у тому великому державному апараті, то побачите, що ми майже не присутні у ньому.
Я говорю про державотворення як про уніфікований процес, який пережили багато націй і народів, які, зрештою, стали успішними. І якщо раніше у законодавстві була біла пляма щодо проблем дитинства, то якраз члени НРУ забезпечили всі права дитини, починаючи від здобуття освіти (навіть закладено квоту на навчання для дітей з малозабезпечених сімей, сиріт, чорнобильців у будь-якому приватному освітньому закладі), охорони здоров’я до всебічного гармонійного розвитку маленького громадянина. Дитинство, права дитини в Україні, визначаються як загальнонаціональний стратегічний пріоритет. Дефініція блискуча! Я не знайшла такої дефініції у законодавчих актах наших сусідів.
Зараз у державі вперше склалася сприятлива ситуація: маємо Президента-державника, реформаторський уряд, державницьку політично відповідальну більшість у парламенті. Але це лише одне крило формули успіху України. Друге — формування політичної нації.
Мене сильно вразили нещодавні події на Михайлівській площі під час візиту Клінтона. Я побачила, як по щоці американки, жінки-урядовця мого віку, котилися сльози, коли лунав гімн Сполучених Штатів. Я собі подумала — чорт забирай! А нам же казали відмовитися від цього дурного романтизму і стати шаленими прагматиками. А виявляється — ось вона, основа благополучної держави: сльози любові і гордості на очах при звуках національного гімну. І саме ми закладаємо сьогодні основи української мрії в наші законодавчі акти, в оновлену програму НРУ.
Є загальноприйняті концептуальні засади формування політичної нації. Не йдеться про щось заполітизоване, чи вузькоетнічне. Це просто має бути нація, яка живе на цій землі, любить цю землю і вірить в неї. Залишається тільки знайти складові такої української схеми. От і все.
Коли питають, а що ця партія дає, я відповіла б, що є партії, які нібито дають лозунги, однак якщо вони несправжні, завтра про них всі забувають. А справжні лозунги не треба нав’язувати, вони будуть працювати в суспільстві. Якраз наша рухівська концепція державотворення базується на принципах справжніх, перевірених досвідом всього суспільства. А те, що сьогодні ще не всі підхоплюють ці ідеї, то це зрозуміло, адже майже чотириста років у нас не було держави, етнос розсіяний у часі і просторі віхолами бездержавності... Чи можна це все так одночасно і відразу зробити? Потрібен час.
Молодь найбільше постраждала від процесу становлення держави, тому, що вона сьогодні без надії, без робочих місць, без морального стержня, без соціальної опіки. І якщо шукати, хто в цьому винний, то я неодноразово казала комуністам і продовжую повторювати: якби вони захищали всі свої ліві ідеї, але стали на грунт української держави, щоб не точилися дев’ять років суперечки «бути чи не бути», а працювали б протягом цього часу так, як робили це ліві в Польщі, чи навіть як роблять це ліві в Росії, то ми набагато успішніше вирішували б справи молоді.
— З іншого боку, багато хто вважає, що Рух випав з сучасного контексту, вирішує проблеми, які були актуальні на початку 90-х. Рух постійно веде полеміку з комуністами, звинувачуюючи їх у всіх гріхах. Ніби на дворі 1991 рік, а не 2000-й. Вам не видається, що Рух все-таки втратив динамізм. Яку державу ви пропонуєте збудувати? Що у ній ще є, окрім зовнішніх, без сумніву, важливих, символів — гербу, прапору, гімну?
— А хіба те, чим я займаюсь чи не є менш важливо, ніж зниження податків? Чим займаються всі? Я думаю, що воно співрозмірно. Японія після ядерної катастрофи всі бюджетні потоки, кредити спрямувала в освіту та забезпечення дитинства. І скажіть, що нам сьогодні більш потрібно — найкраща, найдосконаліша в світі програма, але не виконана, чи середньої якості програма, виконана від і до. Та виконана програма! Програма Бальцеровича була написана на трьох аркушах, але виконана від початку і до кінця. Чому? Бо був консолідований уряд і підтримка парламенту. Тобто, не штука написати програму, штука мати механізм реалізації. Не треба винаходити колесо, економічна програма проста, як апельсин, — зниження податків, економічні пріоритети, створення благодатних інвестиційних і кредитових потоків. Все, як у людей. Але дайте механізм виконання. А його і досі немає.
Зате є гальмо: назвіть мені хоч одну з країн Європи, в якій частина парламентарів не хоче своєї держави.
— Хіба сьогодні парламенту заважають ліві України, адже півроку, як створилася парламентська більшість?..
— А назвіть мені приклад країни, яка за півроку зробила прорив? За десять років — є приклади. І якщо сьогодні в країнах Балтії громадяни отримують 300 доларів зарплати, то це тому, що у них комуністи з правими не б’ються, бо все на державницькій платформі. Тому що в Данії, яка по рівню життя займає третє місце в Європі, п’ять лівих у парламенті. Я не проти лівих, але нехай вони працюють на державу. І ті ж самі радянські символи в країнах Балтії зняли ще весною 91-го і забули, і зосередилися на економіці. Україна увійшла, мабуть, у Книгу рекордів Гіннесса. Тому що комуністів, які не хочуть своєї держави, немає у жодній країні світу.
— Ви говорили про формування політичної нації. Наскільки успішно, на ваш погляд, з цією проблемою справляються політики. Чи не виходить так, що говорячи про політичну націю, ми оперуємо чимось віртуальним, а між тим, що має бути і тим, що є, пролягає прірва. Чи є хоч якісь зміни за майже десятирічне існування держави?
— Для політичної нації кожен день і кожне питання є внутрішнім референдумом — це мені потрібно, а це — ні. І політична нація може суттєво впливати на свій уряд, на парламентську більшість. Політична нація не дозволить собі топтатися дев’ять років на місці. Вона є індикатором суспільних процесів. Чи ми маємо сьогодні політичну націю? Ні. В поляків, словаків, болгар і народів Балтії такі нації є. Отже, ми її формуємо на основі ментальної єдності, шукаючи українську мрію. Тому в Україні поряд із політичними процесами мають співрозмірно рухатися і суспільні процеси. Єдина помісна православна Церква — канва такої категорії як українська політична нація.
У Святому письмі сказано: пізнайте правду і вона зробить вас вільним. У 1995 році, на Асамблеї православ’я в Загорську я сказала святійшому патріарху Олексію: «Ваша Святосте, правда України така: ми ідемо до своєї єдиної православної церкви». Мені здавалося, що фрески на стінах також на мене подивилися з певним нерозумінням. Але цю правду почули у Загорську і в той самий день білоруси ридма плакали на плечі у нашої делегації і казали: «Сябри, ви будете, а нас не буде. Бо ви, на відміну від нас, ви мали два ковточки свіжого повітря — близько п’яти років державу Хмельницького, потужний визвольний рух і національні церкви. На цю опору ви обіпретеся і ступите далі».
У нас немає державницького досвіду, еліт і генерацій державотворчих, які були б не перервані у часі. Адже колись міністр закордонних справ Естонії, перебуваючи в Україні, визнав, що у них були такі ж проблеми, як у нас: знижувати податковий тиск чи ні. І знаєте, естонці запросили колишнього заступника міністра фінансів, який працював в уряді до 40-го року, і він багато гарного порадив. Якби ми мали хоча б двадцять років державності в цьому столітті, ого, як би ми постали…. Як ви гадаєте, якщо заасфальтувати траву, то чи одразу вона підніметься? Та ні, по одній травинці підніматиметься. Я просто передчуваю, що ми будемо мати сильну державу.
У 91-му році нам все здавалося рожевим. Період романтики завжди замінюється періодом дуже гострого розчарування. Мені здається, що деякі речі просто не повторяться в історії, бо вони неповторні, як скажімо проголошення незалежності. Тепер ми можемо констатувати, що для України не три і не п’ять, а десять років треба було для того, щоб дійти до тих речей, наприклад, до політично відповідальної більшості. Адже раніше відповідальності на себе не брав ніхто — всі були в опозиції або в конструктивній опозиції. Тому для України було не достатньо 3—5 років. У нас тільки зараз почав зростати ВВП і зменшилася вперше в цьому році заборгованість по соціальних виплатах. В 97-му році президент Квасьнєвський приїжджав в Україну і я спілкувалася з його прес-секретарем, котрий казав, що у 84-му році польський селянин орав коровою і не було видно ознак покращання. Ріст показників почався з 94-го року. Нічого, витерпіли. І потрібна нам буде в першу чергу та консолідація на грунті політичної нації, та система ефективної влади, яка була в Польщі.
ЛЮДИ СЬОГОДНІ НАЙБІЛЬШЕ ХОЧУТЬ, ЩОБ ЇХ ПОЧУЛИ І ЗРОЗУМІЛИ
— 14 жовтня 1995 року я виголосила з трибуни заяву про створення депутатського об’єднання «За єдину помісну православну Церкву». Українці є найбільшою православною нацією по кількості парафій (понад 11 тис.). Більше того, ми є взагалі другим Єрусалимом у православному світі, бо на наших пагорбах проповідував Андрій Первозванний. Українське православ’я є європейським, абсолютно відмінним від московського. Кілька прикладів: коли Київ брав хрещення від Візантії, вона була на підйомі, там спостерігався розквіт культури і духовності. На час становлення Московської патріархії Візантія вже була в упадку, що позначилося на іманентних ознаках російської церкви. Такі речі, як: «Руська правда» Ярослава Мудрого, Конституція Пилипа Орлика, високоосвічена європейська Києво-Могилянська академія, яка постачала кадри в Московську патріархію, європейська церковна реформа митрополита Петра Могили — все свідчить про те, що ми маємо дуже специфічне європейське православ’я. І мені приємно, що зараз ідею створення єдиної помісної православної Церкви вже розділяє переважна більшість людей і духовенство.
Створення єдиної помісної православної Церкви — моя мета. Тому, що я добре розумію, якщо у нас включиться цей духовний механізм, то остаточно закінчиться перший етап державотворення, буде держава, яка ніколи не увіллється у жодні «союзи», почне формуватися нація на основі ментальної єдності. Мені здається, що більш уніфікованої ніж православ’я основи для об’єднання нації просто не придумаєш.
21 січня на асамблеї Президент звернув увагу на потребу єдиної помісної православної Церкви. І ви подивіться, ця ідея висить в повітрі і матеріалізується на очах — Женевські переговори відклалися, але вони будуть; починається порозуміння між УАПЦ і УПЦ-КП; є порухи навіть в середині УПЦ. Вже заговорили про її автономію. Це наш український шлях у процесі творення української політичної нації.
— Очевидно, це дуже важливий фактор, але чи дійсно фактор створення єдиної церкви настільки багато важить в епоху постіндустріального суспільства?
— Можливо, найбільш постіндустріальним суспільством можна вважати японців з їхньою філософією, глибинною ментальністю, такою внутрішньою, що вони навіть і не збираються уніфікувати щось за зразком «як усі». Американцям довелося видумати підняття прапора із сльозами на очах для того, щоб об’єднати народи, які прийшли з різних кінців світу. Нам не треба цього видумувати, бо у нас все це є, наше, непридумане. Через 70 років після «доби атеїзму», коли «не вбий», «не вкради», «не прелюбодій», «не побажай добра свого ближнього» тощо було забуте, бо все було колгоспним і нічиїм, тому, напевне, у нас і відбувається таке дике первинне накопичення капіталу, що довгий час церква в суспільстві практично не була присутня.
Мене найбільше турбує, що церква сьогодні не виконує ту роль у суспільстві, яку мала б виконувати. Поки що відбувається хизування — хто на якому пагорбі більше позолотить куполів. Я можу назвати села в Галичині, де є чотири церкви, а будують п’яту, як ви здогадалися — за числом конфесій. Але я хотіла б спитати: чи з цього села не виїхали люди на заробітки, чи немає там дітей, які ходять і просять хліба? Звичайно, є. У всьому світі церква виконує роль найбільшого соціального волонтера. Чи сьогодні в Україні церква виконує таку роль? Ідучи через підземний перехід на Хрещатику, де стоять жебраки, я ніколи не бачила, щоб до них підійшов хтось з монастиря, байдуже якого, більш чи менш канонічного, і відвів їх на обід до себе у монастир, або щось подав.
У постіндустріальному суспільстві цілодобово на нас суне навала інформації. А люди сьогодні чого найбільше хочуть — бути почутими і зрозумілими. Чи є у нас сьогодні церква такою, щоб ми хотіли прийти до неї і щось їй сказати? На жаль, ні. З огляду на це церква наша сьогодні є такою ж постраждалою від бездержавності і атеїзму, як і наше суспільство. Але хто має ініціювати необхідність консолідації в єдину помісну православну Церкву — президент чи духовні пастирі? Духовні пастирі, бо служіння ближньому і Богу — то їх обов’язок. Вони ж відмовчуються. А якби сьогодні церква стала найбільшим соціальним працівником і заміть пастора Генрі, який проповідує нам щось чуже, це робили свої, об’єднані вірою, а не протиставлені один одному наші духовні пастори, це було б погано?
На духовній ниві, яка дуже запущена, забур’янена, справжніх женців, на жаль, дуже мало.
— А ви вважаєте нормальним, що Президент підштовхує ці процеси, це не суперечить Конституції? Хіба держава таким чином не втручається у церковні справи, адже найбільшою проблемою православ’я завжди було поєднання церкви і держави?
— Церква відокремлена від держави, але держава не відокремлена від суспільства. У червні 1990 року, коли ще не було незалежної України, Помісний собор проголошує автокефальну церкву і обирає українського патріарха. І подивіться, коли повставала українська держава — коли потуги церковні і державні поєднувалися. Так було під час держав Богдана Хмельницького та на початку ХХ ст.
У преамбулі Конституції сказано, що держава сприяє консолідації української нації, відродженню духовних і національних традицій, то хіба Президент не повинен висловити те, про що говорять і наші громадяни, і церква вже 10 років!? І Президент тут діяв у межах Конституції. Він же не підписав указ про скликання Помісного собору і створення помісної церкви.
— Мабуть, усі ми сьогодні ідеалізуємо нашу церкву, наше духовенство. Можливо те, що сьогодні ми маємо три церкви, це і на благо, бо зараз між ними існує суперництво і конкуренція, вони оглядаються одна на одну і бачать всі гріхи одна одної. Може найбільшим злом церковним стане якраз їхнє об’єднання. А чому ми соромимося сказати про дуже низький рівень духовенства, про їхнє невігластво, яке проявляється незалежно до якої з церков вони належать — Київського чи Московського патріархатів? І від об’єднання може бути хіба що політична користь, а навряд чи духовна.
— Це дуже глибока проблема, над якою я часто замислююсь, але шляхом логічних аргументів починаю сама собі опонувати. Печать нашого часу лежить на всіх — на політиках і на виборцях, на духовенстві і мирянах. Але тим не менше, коли я раджусь із священиками щодо становлення єдиної церкви, вони розуміють ту роль церкви, яку мала б відігравати вона. Я не боюся, що наша церква стане подібною до Московської. По-перше: того фанатичного месіанства у нас немає і не буде. Українці ніколи не захоплювали чужих територій, церков, не перехрещували в українське православ’я не те що націю чи народ, жодне село не навернули, не прикрашали стін чужими іконами.
Об’єднуючи церкви, ми просто хочемо скласти до купи уламки, мозаїку, щоб побачити себе, свій образ. По-друге, ми маємо і суспільну, і моральну, і політичну потребу в єдиній церкві. Ми мусимо на чомусь консолідувати суспільство. Ми зрозуміли, що не можна це робити на мовному принципі, на етнічному, тому робимо це на ментальному рівні — це найглибший, найширший, найблагодатніший зріз. Нарешті, однозначно, помісна церква призведе до покращання духовного, морального клімату суспільства. Це є каталізатор багатьох процесів, які стоять на місці вже десять років, нарешті, це до міри, наш європейський вибір, бо всі православні держави Центральної і Східної Європи мають помісні церкви.
Справжній священик — це дуже потужна категорія людей. В Галичині, коли з 1922 року, доступ до вищої освіти українцям був закритий, ми стали нацією «хлопів і ксьондзів», вся краща інтелігенція йшла у священництво, щоб працювати і будити свій народ. Іншої еліти тоді Галичина не мала. Дуже багато культурних і суспільних діячів вийшло з родин священиків, починаючи із Симона Петлюри і закінчуючи Степаном Бандерою. Доречно буде мені згадати свого батька, який також був священиком. Я ніколи не зустрічала більше такої виняткової, доброї, освіченої людини. У 82 роки, вже смертельно хворий, він щораз, як я приїжджала у лікарню, давав мені доручення кому з тих людей, хто лежав з ним у лікарні, і що саме треба зробити. Тато давно не був на парафії, а до нього досі продовжували приїжджати за порадою — як будувати хату, з ким одружуватися, куди поступати вчитися. Ми повинні повертатися до цього. Сіль кожної нації — справжні духовні пастирі, яких завжди обмаль. Це поводирі для багаточисленної когорти іншої частини суспільства, на шляху до тієї «землі обітованої», якою є демократична соціальна держава.
