За час своїх подорожей Інтернетом, яким скоро виповниться два роки, я вже не раз переконувався — навколишній світ (насамперед те, що не цілком коректно іменують «країнами Заходу», а якщо більш коректно, «промислово розвинені країни», оскільки це не лише Західна Європа і Північна Америка, але й Японія, Ізраїль, Австралія, Сінгапур), відрізняється мірою відвертості, неймовірною для нас. У економіці, політиці, суспільному житті цих країн немов йде гонка, хто подасть себе яскравіше, ефектніше, хто приверне до себе більше уваги. Не лише вищі посадові особи держав і гігантські корпорації, але й будь-яка фірма, що хоч трохи звелася на ноги, вважає за необхідне витрачати кошти на «паблік рілейшенз», тобто на інформування зовнішнього світу про те, що відбувається в себе. Не на рекламування своєї продукції, ні, це окремо.
Там, де «править чистоган», для успіху недостатньо бути просто ефективним і компетентним. Суспільству загалом, окремим його групам у кожному конкретному випадку, виявляється, не менш важливо, що за люди працюють у компанії, яка її історія та перспективи, чи не трапляються, борони Боже, випадки сексуальних домагань або незаконної дискримінації, або порушення ділової етики. Конкуренція в усіх без винятку сферах життя дуже велика. В крихітній Данії я виявив понад триста організацій, які займаються добродійністю. І кожна жадає залучити якомога більше прихильників, членських внесків тощо. Будь-яка організація та компанія змушена всіляко доводити, що саме вона найкраща, найперспективніша й найбільш передова.
Адже й іноземні політики цілують немовлят не лише заради популізму, але й тому, що вони відкриті для свого народу, в тому числі й у прояві почуттів. Виборці бажають знати, що за людина політик такий-то, хто входить до кола його друзів, чи немає там людей із сумнівною репутацією тощо.
На жаль, у нас в Україні досі діють абсолютно інші правила гри. Незмінною рисою переважної більшості чиновників і посадових осіб компаній є багатозначно-неприступний вираз обличчя. Мені здається, в цьому проявляється глибоке презирство, яке відчувають люди, якi не мають внутрішньої культури по відношенню до тих, хто залишився «там, унизу». Та й дійсно, адже «вони», ті, хто «нагорі», точніше, «зверху», ніяк від нас не залежать. У суспільства немає ефективних важелів впливу на свою, Господи прости, «еліту». Ось вони й не вважають за потрібне щось нам пояснювати.
Після декількох років стомлюючих і безплідних суперечок на тему «Хто винен і що робити?» мені, здається, час ставити питання інакше: «Кому робити?» Хто з тих, хто волею випадку опинився на вершині влади і ділового успіху, спроможний вирішувати ті найскладніші завдання, що стоять перед країною? Анатолій Чубайс і Сергій Кирієнко в Росії, наш Віктор Ющенко, як на мене, переконливо довели, що талановиті, високопрофесійні управлінці спроможні вирішувати будь-які поставлені завдання, в межах теоретично можливого, звісно. Я знаю, що їхня діяльність викликає багато претензій, але погодьтеся, порівнюючи манеру поводитися, здатність виразно викладати думки Черномирдіна та Кирієнка, Пустовойтенка та Ющенка, мимоволі згадуєш, що «дурень і говорить, і мовчить, сидить і стоїть інакше, ніж розумна людина». Недорікуваті, багатозначно насуплені представники старої партійно-господарської номенклатури підкреслено серйозні, хоч, як справедливо зазначив герой відомого фільму, «серйозний вираз обличчя не означає наявності розуму, найбільші дурниці на Землі робилися саме з цим, серйозним, виразом обличчя». І вся новітня історія України — приклад того.
Сучасне політичне життя перетворилося на тусовку «для своїх». Можновладці, насамперед влада виконавча, все тасує і тасує одну й ту саму стару, заяложену номенклатурну колоду. З апарату Кабміну до держадміністрації, з держадміністрації на периферію. Одні й ті самі сумовиті, до відрази невиразні фізіономії. Людині з боку, будь вона хоч премудра голова, шляху на Олімп немає. Якщо вона не з Дніпропетровська або бодай не має там свата чи брата.
Українські політики в більшості своїй не вміють поводитися на людях, членороздільно викладати свої думки. Себе і своїх сподвижників вважають вищими за будь-яку критику. Типовий зразок — нинішній Президент. Його команда обожнює розповідати про «всенародну підтримку», демонструвати на телеекрані щасливі від спілкування з найяснішою персоною обличчя пенсіонерів і бюджетників. Як це робиться, черкащани мали можливість спостерігати позаминулого року. До приїзду всенародно обраного терміново відремонтували проїжджу частину в центральній частині міста. На ретельно зрежисованих зустрічах були присутні відібрані люди. Все це залишило дуже неприємний осад. Знову потьомкінські села, знову сяючі історичним оптимізмом безсоромні фізіономії «кращих людей», відгороджених від несвідомих мас дужою охороною, послужливими референтами і чиновниками, що мріють вислужитися перед «самим».
Я, на жаль, не мав можливості ознайомитися з переконаннями Євгена Кириловича, але його готовність віч-на-віч зустрічатися не лише з прихильниками, але і з недоброзичливцями викликає повагу. Знаю, що він виходець зі спецслужб, причому починав із самих низів, простим «опером».
Привертає увагу, що з безлічі доступних йому інструментів публічної політики, він вибрав найбільш передовий і найбільш ризикований. Адже Інтернет дуже демократичний, у сенсі загальнодоступний, і при цьому подібний до збільшувального скла — будь-які помилки стають помітними. Найбільш близька, як на мене, аналогія — це дуже поширена в розвинених демократичних суспільствах практика відкритих диспутів між претендентами на виборах. Думаю, потрібна велика сміливість і впевненість у собі, щоб виступати перед величезною «непричесаною» аудиторією.
Спасибі Євгену Марчуку за те, що він високо піднімає планку вимог до тих, хто претендує на можливість визначати долю нашого суспільства, всіх нас у 21 столітті. «Кращий спосіб сказати — зробити!» І він вже зробив, показавши на власному прикладі, що політик може і повинен бути готовим ВІДПОВІСТИ тим, хто довіряє йому владу і всі її атрибути — машини, спецдачі, охорону тощо — тобто всім нам, народу України.
З найкращими побажаннями газеті «День» та Євгену Марчуку
Черкаси
