Днями в Національній академії державного управління при Президентові України (НАДУ) пройшов круглий стіл, присвячений тематиці соборності українського народу. Без перебільшення можна сказати, що з кожним роком в Україні все більше уваги приділяють історичній даті 22 січня 1919 року, коли відбулося об’єднання українських земель — Акт злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину Українську соборну державу. Саме цю тему організатори засідання — клуб слухачів «Чесно слово» за підтримки керівництва НАДУ запропонували обговорити науковцям: «Соборність України: історія та сучасність». Відома всім фраза «хто не знає свого минулого, той не матиме майбутнього» нині як ніколи є актуальною для України. Адже саме соборності не вистачає сучасному українському політикуму, тому, безперечно, уроки української революції поч. XX ст. є повчальними і корисними для нас.
Присутній народний депутат I, II та IV скликання Верховної Ради Микола Поровський навіть провів аналогію часів української революції поч. XX ст. із сучасним періодом незалежності України. Так, Микола Іванович вважає, що Українську Народну Республіку часів Центральної Ради (1917—1918 рр.) можна порівнювати з правлінням першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука (1991—1994 рр.), Гетьманат Павла Скоропадського (1918 р.) — з правлінням другого президента України Леоніда Даниловича Кучми (1994—2004 рр.), а Українську Народну Республіку часів Директорії (1918—1920 рр.) — з нинішнім правлінням Президента Віктора Андрійовича Ющенка. Звичайно, це загальне і приблизне порівняння, але раціональне зерно тут присутнє. Особливо це стосується наслідків для нинішніх українських можновладців, які повинні замислюватися над долею української держави після правління Директорії (вона стала частиною Радянського Союзу та Польщі).
Аналізуючи причини поразки української революції початку XX ст., доктор соціологічних наук, професор НАДУ при Президентові України Едуард Афонін зазначив, що революція не відбулася через її незрілість на початку 1917 року — «плід зірвали трохи зеленим». Натомість виникли засади для тоталітарної системи. Як наслідок — «українську революцію практично було «згвалтовано» подіями іншого природного змісту». Пан Афонін вважає, що політичні ситуації в Україні початку XX і XXI століть є схожими.
— Існує дві ідеї соборності: перша — соборність на землях України (код культури); друга — соборність в душах українських (якість культури). Дві ідеї соборності виникають у творця свідомості, яким виступає людина. В свою чергу, людській свідомості притаманне перевлаштування соціально-психологічного (соцієтального) характеру. Як у сучасній український політиці, так і на початку XX століття, під час виборення соборності України, українським політикам був притаманний психологічний чинник. Тому, наприклад, з вуст деяких сьогоднішніх політиків доносяться слова про розкол України, двомовність і т.д. Українське суспільство на кращій позиції, адже проведені дослідження показали, що саме природа виступає запобіжником розколу України — соборність в душах людських зберігається, незважаючи на балачки політиків.
Натомість доктор історичних наук, старший науковий співробітник Центру українознавства КНУ імені Тараса Шевченка Валентина Піскун переконана, що українська революція поч. XX ст. програла через відсутність можливостей економічного прориву у зв’язках з країнами світу.
— Світові держави не були зацікавлені в існуванні держави Україна, тому що на той час вони не мали капіталів на нашій території. Капітал в УНР був в основному російським або російськоспрямованим, також існував бельгійський і частково німецький капітали. Але, як відомо, за результатами переговорів Першої світової війни ні Бельгія, ні Німеччина не були у виграші. На відміну від УНР, ЗУНР володіла нафтовими родовищами, які на той час контролював Євген Петрушевич. Саме цей ресурс дозволив республіці протриматися аж до 1923 року, коли Франція підтримала Польщу в її доступі до нафтових родовищ. Тому сучасні українські політики повинні засвоїти уроки нашої історії — необхідно шукати економічний інтерес у світовому глобалізованому просторі.
Ще одну константу серед причин поразки української революції поч. XX ст. вніс відомий культурний діяч України, директор Науково-дослідницького інституту українознавства Міністерства освіти і науки України академік Петро Кононенко, який зазначив: «За часів Київської Русі ми були великою державою, але ще тоді було зафіксовано літописцями: ми не змогли протистояти всім ворогам своїм, бо не було в нас єдності. Хіба ця проблема не стояла на поч. XX ст.? Звичайно, стояла! Стоїть питання єдності серед політиків і сьогодні!». Щоб досягнути цієї єдності, потрібно мати концепцію соборної держави, яка можлива лише за умов підвищення рівня науки до рівня історизму, а не до рівня окремих історичних фактів. Петро Петрович упевнений, що головним фундаментом єдності має бути українська національна ідея, а це не просто лозунг — це філософія нашого походження, буття та розвитку. Крім цього, мало створити концепцію або прийняти закон, треба навчитися ще його виконувати.
— В нас у Конституції України записано, що ми є унітарна, соборна держава. А тепер запитання — чи виконуємо ми Основний Закон? Ні! Наприклад, взяти інше питання — мовне. Був при Кабінеті Міністрів відділ з питань мови, його ліквідували. Тепер запитують: як бути? Я відповідаю: має бути при Президентові України департамент, бо це конституційна норма. Сєверодонецький з’їзд — це що, не порушення соборності й Конституції України? Хто за це відповів, кого було покарано?
Погоджуючися з Валентиною Піскун, заступник директора Науково-дослідницького інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Тарас Кононенко поставив питання трохи інакше — про міру або вибір соборності. Адже, на його думку, питання економічної або фінансової соборності не відіграє особливої ролі: «Якщо ми й досі не ліквідували Міністерство фінансів, тоді про що ми говоримо? Це ж Держплан, який існує у нас ще з радянських часів, тобто, наша економічна соборність залишається соціалістичною». Тому Кононенко вважає, що необхідно відшукати той показник, який би засвідчував належність громадянина України до української спільноти, або, якщо це за межами держави, — показник причетності до української спільноти.
— Я ставлю питання так: соборність симфонічна або самодержавна? Симфонія — це політична теорія узгодження патріаршої та імператорської влади. Симфонічна влада складається з чернецької системи, громадянської складової, патріаршої та князівської влади. Соборність симфонічна не має персоніфікованого представника, соборність самодержавна завжди персоніфікована. Україна має симфонічний характер соборності. Росія, навпаки, — самодержавний. Звичайно, наш варіант є більш прийнятним. Саме в цьому напрямку й потрібно шукати шляхи виходу.
Дійсно, багато учасників круглого столу зійшлися на думці, що причини відсутності єдності українців потрібно шукати не десь за кордоном, а в самих собі. Так, кандидат політичних наук, головний редактор журналу «Молода нація» Петро Вознюк вважає, що основна загроза соборності України йде від політичної кон’юнктури всередині нашої країни. Адже в Україні певні політичні сили і політики бажають створити собі незалежні від центральної влади анклави: «Клани насправді вже грубо поділили Україну. Доходить до того, що певні політичні діячі хочуть створити собі окремі «вотчини» в регіонах. На жаль, на це немає ніякої реакції з боку влади, не працюють паралізовані силові структури, не поширюється національна ідея». Таким чином, якщо не вжити певних заходів, Україну розшматують не вороги, а власні політики.
Далеко за прикладом не треба ходити, слід згадати лише активізацію минулого року русинського руху на Закарпатті, коли з боку русинів були спроби обгрунтування й проголошення автономії Закарпатської Русі. Учасник круглого столу, завідувач відділу аналітики Інституту законодавства Верховної Ради України, кандидат історичних наук Іван Мищак, навівши історичні факти та проаналізувавши документи, довів, що жодних реальних підстав для цього немає. Але деградація української влади не має меж. Присутня на засіданні член Асоціації дослідників голодоморів, заступник начальника Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження культурної спадщини Секретаріату Президента України Любов Стасів розповіла цікаву історію.
— До нас надійшов лист від русинської громади Закарпаття, де вони просять залучити Президента до вирішення русинської проблеми й повернення їхньої державності. З цього приводу я звернулася до одного із своїх керівників із запитанням: «Що їм відповісти?» Мені сказали: «Треба бути обережними, бо, розумієте, дехто у нас в Секретаріаті із Закарпаття».
Пані Стасів переконана, що одна з проблем держави полягає в тому, що, наприклад, в Секретаріаті Президента навіть елементарно не виписані критерії відбору кадрів. А якщо їх немає, то про професіоналізм мова йти не може — відбір існує на рівні родичів, політичних уподобань, минулих зобов’язань і т.д. Тому в українській владі склалася система, де жодна людина на відповідає за своє рішення і за його наслідки. Крім цього, Любов Володимирівна зауважила необхідність мати в Україні хоча б один державний орган, який би користувався авторитетом. Це стосується і подібного органу серед науковців, на який могла б спиратися влада.
Підводячи підсумки, учасники круглого столу дійшли висновку, що Акт злуки 22 січні 1919 року був символом політичних бажань реалізувати устремління політичної еліти кінця XIX — початку XX ст. Це одна з найвизначніших дат XX ст. в український історії, коли українці спрямували суспільно-політичні зусилля на територіальне об’єднання. Через ряд культурних, економічних і політичних помилок українську революцію поч. XX ст. було програно.
Але сьогодні історію необхідно використовувати не тільки для того, щоб встановити якусь історичну справедливість, а для того, щоб відірвати людську свідомість від нав’язаних старих радянських стереотипів про нашу історію. Аналогія українських історичних подій початку XX ст. з початком XXI ст. показала, що сучасним політикам є чого повчитися у своїх попередників. Хоча вони цього не роблять, тому і програють кожного дня, а з ними — й уся країна.
Аналізуючи психологічний стан українського суспільства, науковці зробили висновок, що в Україні має місце накладання декількох криз — світоглядної, духовної, політичної й економічної. В основі духовної кризи лежить світоглядна, яка випередила за значенням і політичну, й економічну. Але сподіватися на державу немає сенсу, тому що суспільство виступає її організатором. Українці мають самі вирішувати проблему своєї соборності, а це можливо лише через самоорганізований обмін громадян, утримуючи в нашому силовому полі всіх тих, хто пов’язує себе з Україною. Наше завдання — створювати за допомогою своєї самоорганізації шляхи для вирішення проблеми соборності й тиснути на державні інститути для їхнього дотримання.
