Нормальні українські партз’їзди нічого, як правило, не вирішують. Їх місія — легалізувати шляхом голосування те, що було вирішено перед тим у процесі кулуарних внутріпартійних домовленостей. Тому очікувати від запланованого на 15 червня з’їзду соціалістів сенсаційних рішень або прогнозувати справді серйозну дискусію навряд чи варто. Позиція соціалістів щодо економіки, зовнішньої політики, соціальних реформ навряд чи зміниться. Найiмовiрнiше, мова йтиме про підбиття підсумків передвиборчої роботи і викликані цими результатами висновки.
Сторонньому спостерігачеві, не посвяченому у тонкощі внутріпартійної кухні соціалістів, може бути цікавим хіба що процес перетворення Соцпартії із посткомуністичного формування у динамічну структуру професійних опозиціонерів, яким партійні маси не дуже й потрібні, а інколи просто заважають працювати.
Для професіоналів із керівної частини СПУ головним питанням є сьогодні позиціонування партії на майбутніх президентських виборах. Курс на непримиренну опозиційність, якого дотримувалася партія Олександра Мороза впродовж останніх трьох років, не привів до очікуваних результатів. Президентські амбіції особисто Олександра Олександровича, які він проніс, не розхлюпавши жодної краплі, через буремні дев’яності, сьогодні залишаються хіба що його особистим надбанням. Іміджу «чесного політика», помноженого на благородну сивину і бездоганну українську мову, може вистачити на певний процент, та навряд чи під цей процент хтось ризикне вкласти серйозні ресурси. Не маючи у своїх лавах кандидата у президенти, соціалісти будуть змушені шукати цього кандидата серед політиків із реальним рейтингом. І тут можливі найнесподіваніші комбінації.
Очевидно, що потенціал групи Юрія Луценка з його «Україною без Кучми» було вичерпано вже рік тому. Втомлено повторюючи завчені кліше зразка сезону 2000 — 2001, і сам Луценко, і його пропагандистська група відверто шукають приводу «зіскочити з теми» і перейти на більш перспективний напрямок. Передвиборчий урок блоків Юлії Тимошенко і Віктора Ющенка, які, на відміну від соціалістів, не зациклювалися на одній темі і досягли кращого результату, занадто свіжий і предметний, аби ним зневажати. Ставши з третьої спроби народним обранцем, і сам Луценко не проти поміняти мітинговий мегафон на стіл у владному кабінеті, тим більше, що ні сам він, ні його партійний лідер ще не забули солодкої втоми від реальної влади.
Прямих шляхів до влади у лідерів соціалістів перед десятим партз’їздом немає. Наголошую на лідерах тому, що рядові, або тимчасово залишені без партійної влади соціалісти за першої ж нагоди охоче йдуть на службу «злочинному режиму» і досить комфортно там почуваються. Справді, поки дочекаєшся від цієї партії — життя закінчиться. Враховуючи фізичне відмирання «пенсійного активу», у СПУ немає іншого виходу, ніж перетворити місцеві осередки на технологічні штаби. Робота цих штабів буде ефективною лише у разі, якщо вони матимуть реальні шанси на успіх. Інакше такі штаби чи осередки безслідно розчиняються у повітрі, як розчинилися після 31 березня «багатотисячні» осередки «Руху-3».
Отже, з’їзд СПУ має якщо не вирішити конкретно з ким, а точніше, під ким йти на президентські вибори, то хоча б визначити параметри прийнятної для соціалістів конфігурації об’єднання навколо кандидата у президенти. Ще взимку з табору морозівців лунали заклики до створення широкого антипрезидентського блоку, який мав би перемогти на виборах, а потім змінити систему влади в державі. Авантюрність цих закликів проглядала у пропозиції спочатку «повалити режим», а вже потім — боротися за владу. Реальні політики знають, що так не буває. Причина «альтруїзму» соціалістів, які ніби не бажали влади для себе, а дбали лише про державу, лежить на поверхні — у них немає лідера з хоч найменшою загальнонаціональною перспективою. Вiроломство у 99-му «зам’яти» навряд чи вдасться.
Вищевикладені обставини автоматично підштовхують «лівих» Олександра Мороза до лідера «правих» в особі Вікторі Ющенка. Намагання оголосити «месію» трішечки своїм і поживитися з його рейтингового столу вже не перший рік проглядається у заявах соціалістів, які, подібно недобросовісному футбольному арбітру, «не помічають» у діях Ющенка відвертих провладних «фолів». Черговою невдалою спробою приєднати до себе лідера «Нашої України» було утворення у новому складі Верховної Ради мертвонародженої опозиційної «четвірки» за участю СПУ, КПУ та блоку імені Тимошенко. Ця локальна невдача навряд чи змінить стратегію. Практично у Мороза сьогодні є два виходи — або причепитись до табору Ющенка на будь- яких умовах і опинитися таким чином у фарватері президентських перегонів, або залишитись на узбіччі головної політичної колізії двох наступних років.
Лідери соціалістів, попри окремі радикальні заяви, не є політичними самовбивцями. Ресурс «плівок Мельниченка», є недостатнім, щоб забезпечити партії (а не особисто лідеру) майбутнє. Та й конкуренти по використанню політичної кон’юктури, яка пов’язана з плівками, у соціалістів більш потужні. А тому на з’їзді цієї суботи прихильникам соціалістичного вибору запропонують об’єднатися із усіма «здоровими силами». Дарма говорити, що рівень «здоров’я» майбутніх союзників визначатимуть вже після з’їзду керівники партії, щоб повідомити потім про це скоріше удаваним, ніж реальним партійним масам. Що стосується можливих кадрових змін на «капітанському містку», про які прийнято говорити перед партійним з’їздом будь-якої партії, то на їх обговорення не варто витрачати час. СПУ — «нормальна» партія, а тому такі питання, якщо вони виникнуть, вирішуватиме далеко не на з’їзді. Потенціал розпаду СПУ вичерпаний ще позаторік — з відходом «групи Івана Чижа», отже, монолітність рядів соціалістів гарантована.
