ЕКОНОМІЧНІ КОРЕНІ
Політика докорінного ламання виробничих відносин, яка є складовою частиною
політики революційного переходу до іншого — капіталістичного — способу
виробництва, від самого початку незалежного розвитку України набула самодостатнього
характеру. На хвилі перших успіхів капіталізації індивідуальної підприємницької
діяльності з поля зору економістів, соціологів, журналістів якось сама
по собі випала проблема функціонування середніх і великих підприємств,
що мають складні технологічні, коопераційні та міжособові зв’язки. Вважалося,
що процес приватизації змінить всередині підприємства відношення до використання
виробничих сил, удосконалюючи його для досягнення найвищих результатів.
У вирі революційних змін виробничі відносини відійшли на задній план.
Теоретично правові засади їх існування віддзеркалились у законах, що були
прийняті в основному в 1991 — 1994 роках. При цьому законодавцям і на думку
не спало перевірити, чи діють ті норми права в незмінних до цього часу
законах.
Самовпевненість і тлумачення суспільного розвитку згідно із цими законами
підвели не стільки самих законодавців, скільки суспільство в цілому. Почався
некерований переділ багатства, у тому числі його головної складової — нерухомості.
Її загарбання на основі легальних і нелегальних методів спровокувало розвал
економіки, що є обов’язковою умовою перерозподілу власності, викупленої
за приватизаційні сертифікати великими колективами працівників підприємств.
Природно, перерозподіл власності провадився й провадиться в інтересах керівника
та його найближчого оточення, що має владні повноваження.
Руйнування системи виробничих відносин навіть у випадку їх відповідності
формі власності, наприклад, на колективних підприємствах ніяким чином не
змінило байдужого ставлення до цього процесу виконавчої та законодавчої
влад. Це й не дивно, тому що багато хто з їх представників мають особисто
для себе матеріальну користь із практики, яка склалася за перерозподілу
власності, якщо не безпосередньо, то через родичів або довірених людей.
Агресивність керівників таких підприємств виявилася в примусовому звільненні
соціально активних акціонерів. Одним із механізмів виявлення такої агресивності
стало відправлення в неоплатну відпустку багатьох працівників і серед них
соціально активної частини персоналу, яка протидіяла тіньовому перерозподілу
власності підприємства. Навіть висвітлення в пресі результатів аналізу,
проведеного відділенням Фонду держмайна України в Запоріжжі та області,
що показав повсюдне погіршення економічних показників підприємств відразу
ж після їх приватизації, не примусило не тільки ВР, адміністрацію Президента
України та Кабмін, але навіть і керівництво ФДМ замислитися про причини
та рушійні сили розвалу економіки.
Вдосталь надивившись на таку економічну політику держави, пересічний
громадянин зробив висновок: розраховувати можна виключно на самого себе,
на свої вміння та можливості. І ось уже мільйони офіційних і неофіційних
(тих, що перебувають у неоплатних відпустках) безробітних зайнялися індивідуальною
діяльністю в сфері торгівлі дрібним товаром, у сільськогосподарському секторі,
кустарних промислах, стали «човниками». Решта безробітних працює в нелегальній
сфері виробництва в Україні чи за кордоном. Частина взагалі не працює,
перебуваючи на утриманні рідних.
Усі ці люди пристосувалися до такого способу економічного виживання
без допомоги держави, якій вони, як правило, не сплачують податки. Це певною
мірою закріплює в їхній свідомості незворотність процесу задіяння тільки
особистих інтересів та ігнорування групових, а тим більше суспільних інтересів.
Мимохідь зауважимо, що все наведене вище розмиває сам інститут держави
як такий.
Такими є економічні корені соціальної апатії, що проявляються і в політичному
житті. Як доказ можна навести приклад зменшення кількості людей, які буруть
участь у виборах.
ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ
Україна протягом довгих років була провінцією Російської імперії. Результати
цього подвійні: позитивні та негативні. Властивий провінції консерватизм
мислення та обережність позначалися на багато чому. Наприклад, такі явища
як русифікація суспільного життя, стримування розвідування та видобутку
корисних копалин, перш за все енергоносіїв, диспропорції в регіональній
інфраструктурі розміщення різних галузей з явним перекосом у бік базових
галузей та інші, що мали місце, за теперішнього часу можна оцінити як негативні.
У минулому — до розвалу СРСР — про це не могло бути й мови. Відомий приклад
— доля тоді ще першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста — автора книги про
роль України в СРСР, що надто дорого обійшлася тоді членові політбюро ЦК
КПРС, зі складу якого його незабаром вивели, наочно показавши, що «висовуватися»
не має права ніхто, навіть перша особа республіки.
Тому ніхто й не «висовувався». Але з другого боку, на рівні особистих
інтересів, щодо яких жорстких настанов не було, пересічний громадянин дотримувався
свого власного погляду на життя.
Урбанізація країни не розірвала зв’язку мешканців міста з сільськими
родичами, які й нині суттєво підтримують їх продуктами, вирощеними власноруч.
Широке будівництво «дач» тільки підтверджує правдивість судження, що дуже
багато громадян України намагаються забезпечити собі «продуктовий тил»,
тим паче, що, за образним висловом, в Україні всюди, де не встромиш кілка
в землю, там обов’язково виросте сад.
«Хуторська» ментальність українського селянина, «напівхуторська-напівпролетарська»
ментальність городянина були і є відображенням обережності українців, яка
історично склалася стосовно будь-якої влади: чи то комуністів у роки Радянської
влади в СРСР, чи то демократів у період незалежного за теперішнього часу
від Москви розвитку. Накопичена за роки життя кількох поколінь соціальна
«втома» від проявів державної влади примушує громадян України відмовитись
від спроб поділу потенційних претендентів на владу на розумних для народу
та розумних тільки особисто для себе. Це відображає історизм коренів соціальної
апатії, вельми небезпечний у своїй перспективі.
НАСЛІДКИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ АПАТІЇ
Як свідчить історичний досвід розвитку західних країн, відносини «державна
влада — громадянин» формувалися протягом тривалого часу еволюційним шляхом.
При цьому правильність або неправильність шляху розвитку держави супроводжувалася
зміною порівняно тихих і соціально активних періодів її існування. Вони
переважно збігалися з фазами економічного зростання чи падіння. Пониження
амплітуди їх коливання та подовження періоду свідчило про якісні зміни
причини їх появи та зменшення протиріч соціально-економічного розвитку
в умовах новітнього капіталізму. З усього цього можна було зробити висновок
про певний баланс інтересів, що відіграє позитивну роль в економічному
розвитку.
Масовий вияв соціальної апатії збігається з фазою економічного падіння.
На перший погляд, це дивно суперечить історії західних країн, де до процесу
соціальної активності були залучені майже всі категорії трудящих. Однак
відсутність масової протидії економічній політиці держави в період затяжного
падіння також призводить до думки про усталеність причин такого явища.
І тут можна зробити висновок про настання певного балансу інтересів (щоправда,
вельми відносного), що відіграє для його учасників позитивну роль у фазі
деградації економіки.
Такий погляд на нинішню ситуацію не повинен викликати сумнівів, якщо
зважати на компромісність інтересів у сфері суспільного життя: держава
самоусунулася від своєї організаторської ролі — громадяни самоусунулися
від підтримки держави (шляхом уникнення від податків). Логічно завершена
структура відносин, що витікає з позиції державного невтручання у справи
суб’єктів господарської та іншої діяльності в період переходу до переважно
капіталістичного способу виробництва (так уявляється можновладцям), визначає
консервацію соціальної апатії на досить тривалий період. А це, в свою чергу,
визначає тривалість продовження фази падіння в економіці.
Ось чому наслідки розвитку соціальної апатії, що консервують наслідки
спаду в економіці, вельми небезпечні для можливостей економічного відродження
України.
