У нашому сприйнятті видатний філософ — це людина, що жила, як правило, досить давно, настільки давно, що його образ втрачається за туманним серпанком часу. Дуже важко уявити себе сучасником Гегеля, Канта, Спінози, Вольтера, тим більше Платона чи Сократа... Але є і чудові філософи — наші сучасники, вони ще нещодавно були серед нас, і їхні творчі й людські образи — радше надбання живого, трепетного «сьогодні», ніж академічної історії науки. Павло Копнін, Олексій Лосєв, Едуард Іллєнков — це лише деякі приклади. Почесне місце в історії філософської науки другої половини ХХ століття посідає і творчість грузинського філософа Мераба Костянтиновича Мамардашвілі, справжнього гуманіста і чудової людини. Він пішов від нас 18 років тому; в понеділок видатному вченому виповнилося б 78 років. Дата не ювілейна, проте, актуальність філософської спадщини Мераба Костянтиновича дає підстави, хоча б стисло, нагадати про основні віхи його життєвого шляху і наукової творчості.
Мераб Мамардашвілі народився в місті Горі (Грузія) 1930 року в родині військовослужбовця. 1955 року закінчив філософський факультет Московського університету. Один із засновників московського логічного гуртка (пізніше — московський методичний гурток, до нього також входили Борис Грушин, Олександр Зиновьєв і Георгій Щедровицький). Доктор філософських наук (1968), професор (1972). Працював у Москві, в 1961—1966 рр. — у Празі, в журналі «Вопросы мира и социализма», в 1968—1975 рр. — заступник головного редактора журналу «Вопросы философии» (був звільнений з посади за «вільнодумство»). Читав лекції в університетах Франції, Німеччини та інших країн. Із 1980 р. жив і працював у Грузії, в Інституті філософії. Помер наглою смертю 25 листопада 1990 р. Багатьма європейськими мовами перекладено його праці «Форми і зміст мислення» (1968), «Як я розумію філософію» (1990), «Символ і свідомість» (1982), «Картезіанські роздуми» (1993).
Незрівнянний майстер імпровізації і мудрої філософської бесіди («філософствування вголос» було для нього улюбленим жанром), Мамардашвілі був наділений і неабияким літературним хистом, писав точно і натхненно. Ось, як приклад, тільки декілька рядків: «Іноді нам дійсно нічого не залишається, крім очікування світлої радості думки... Є деяка точка, в якій усупереч всім силам природи і суспільним силам, ми можемо проте, хоча б думати чесно. І я упевнений, що кожний з вас, незалежно від того, чи доводилося вам бути не просто в стані чесності, а в стані чесної думки, знає про це. А саме: що людина відчуває, коли в ньому загоряється раптом іскра, яка невідомо звідки прийшла і яку можна назвати «Божою іскрою».
Прихильник відкритості суспільства, Мамардашвілі не дожив до доби великих історичних випробувань і загроз, яким піддаються нині цінності гуманізму. Але він залишив нам свої ідеї, своє духовне кредо. Вчитаємося в слова Мераба Костянтиновича: «Відкритість полягає в тому, щоб виставити свої ідеї на агорі (місце проведення народних зборів у Стародавній Греції. — І. С.), на загальний огляд, щоб примусити інших вступити у деякі стосунки з твоїми ідеями, виставленими на агорі, а після публічної критики, після того, як вони прокотяться по всій агорі, немов сніжна грудка, і повернуться назад до тебе, прийняти їх збагаченими. І тоді ти станеш ким? — Громадянином, у найдавнішому значенні слова. Для мене це значення завжди залишається живим».
Мераб Мамардашвілі, безсумнівно, належить до числа тих філософів, чиї духовні пошуки збагатили і довго ще збагачуватимуть наше життя.
