Головою — на Захід, емоційно — на Схід. Так коротко можна охарактеризувати зовнішньополітичні настрої українців, дослідження яких провела з 13 по 19 листопада Соціологічна служба Національного інституту стратегічних досліджень (опитано 1600 чоловік). На думку авторів дослідження, його результати свідчать, що геополітичні орієнтації громадян України є двовекторними, оскільки орієнтовані одночасно на інтеграцію як у західному, так і східному напрямках. Проте з не меншою впевненістю можна назвати ці орієнтації амбівалентними, тобто суперечними одна одній. Згідно з оприлюдненими в п’ятницю результатами опитування, більше половини українців (52%) готові підтримати рішення керівництва країни стосовно членства в Європейському Союзі й одночасно така сама кількість респондентів (52%) згодні на приєднання України до Єдиного економічного простору. Уявити собі результати гіпотетичного референдуму, на якому громадянам пропонували б зробити вибір на користь одного з цих міжнародних союзів, у такій ситуації надто складно. А якщо до аналізу приєднати ще й 50% прихильників приєднання України до Союзу Росії та Білорусі, 51% охочих бачити Україну в складі СОТ, 38% орієнтованих на поглиблення інтеграції України в СНД, 25% позитивно налаштованих щодо приєднання до Оборонного союзу країн СНД (Ташкентського договору — ДКБ) та 23% виступаючих за вступ до НАТО, то висновок можна буде зробити тільки один: українці не хочуть залишатися на периферії світових інтеграційних процесів. Ось тільки що краще — непередбачувана Росія чи упорядкована, але жорстка в своїх вимогах Європа, — поки що не визначилися.
Природу одночасного прагнення українців на Захід і Схід спробували з’ясувати автори дослідження. Зі слів керівника соцслужби НІСД Віктора Небоженка, результати опитування засвідчили, що на зближення з Росією наших співвітчизників штовхають сентиментальні уявлення, а до Європи — раціональні аргументи. І оскільки протягом 12 років незалежності нашої держави суспільна свідомість під впливом чинників сучасного світу все-таки поступово раціоналізується, надалі можна чекати збільшення прихильників євроінтеграції. Тим більше, що невеликий крен у бік «європейського вибору» в умах українців, схоже, вже відбувся. Так, на думку 25% опитаних, Україні потрібно відмовитися від членства в ЄЕП, якщо це перешкоджатиме вступу країни до Євросоюзу. Менша кількість респондентів — 18% — вважають, що в цьому випадку перевагу все-таки слід віддати ЄЕП і відмовитися від євроінтеграції. Водночас майже половина населення країни (46%) вагається зробити якийсь вибір у запропонованій ситуації.
Спробу дослідників визначити «ціну питання» (тобто як респонденти ставляться до поступок, на які має піти Україна у разі вступу до ЄС і ЄЕП) в світлі всього вищесказаного можна вважати невдалою. Й одночасно, її результати вельми показові. Невдалою — тому що ця спроба виявляє все ту саму амбівалентність. Практично однакова кількість респондентів погоджується з тим, щоб узгодити українське законодавство з правовим полем країн і ЄЕП, і ЄС; виявляє готовність до введення режиму вільної торгівлі з усіма партнерами, а також не погоджується з необхідністю виконання рішень наднаціональних органів в обох варіантах інтеграції. Втім, цим подібне дослідження і цінне: воно відповідає на запитання, чого ми чекаємо від поглиблення співпраці (і зі Сходом, і із Заходом) та чого побоюємося. Чекаємо — відкриття ринків, більш пільгових умов трудової міграції, гармонізації законодавства. Боїмося — погіршення відносин з іншими стратегічними партнерами, створення наднаціональних органів, обмеження держпідтримки вітчизняних виробників.
Проте немає нічого дивного в тім, що громадська думка не дає однозначних відповідей на вельми складні навіть для експертів геополітичні питання. Тому навздогін до думок «простих українців» деякі акценти в інтеграційних пріоритетах України розставили експерти НІСД. На думку директора інституту, радника Президента країни Анатолія Гальчинського, в цьому питанні існують «принципові застереження, які характеризуються співвідношенням євроінтеграційної стратегії України та її співпраці з країнами СНД і ЄЕП». «У поглибленні співпраці з країнами ЄЕП ми можемо здійснювати тільки такі кроки, які не суперечать євроінтеграційній стратегії нашої країни», — сказав радник, зазначивши, що таку можливість для України передбачає стаття 5 угоди про ЄЕП, у якій ідеться про можливість різновекторної та різношвидкісної інтеграції.
На думку А. Гальчинського, для України неможлива гармонізація законодавства з країнами ЄЕП. Він наголосив, що «це — рух назад». Також експерти НІСД, зі слів директора Інституту, «з великими застереженнями» ставляться до проблеми затвердження Митного союзу, до переходу в перспективі до єдиної валюти та до участі України в регулюючому органі, який діятиме за принципами зваженого голосування. Якщо виходити з того, що в 2002 році ВВП Росії становив $346 млрд., України — $42 млрд., Казахстану — $25 млрд., Білорусі — $14 млрд., то при розподілі голосів у регулюючому органі Росія отримає 81 голос, Україна — 10, Казахстан — 6, Білорусія — 3. «Ми вважаємо некоректною постановку питання про адекватність процесу формування ЄЕП принципам затвердження, функціонування і розвитку ЄС», — сказав у зв’язку з цим А. Гальчинський.
Крім того, на думку директора НІСД, Росія сьогодні фактично не готова до затвердження зони вільної торгівлі в рамках Єдиного економічного простору з Україною, Білоруссю і Казахстаном за принципами Світової організації торгівлі. «Можливо, провокація на Тузлі пов’язана саме з цим чинником», — сказав він. Водночас, як нагадав А. Гальчинський, Україна активно відстоює ідею зони вільної торгівлі на рівні СНД і зацікавлена в створенні такої зони в рамках ЄЕП. Разом із тим він наголосив, що зону вільної торгівлі повинні затвердити без існуючих вилучень і застережень, і вона має функціонувати за єдиними міжнародними принципами і нормами СОТ — передусім, забезпечити рівні конкурентні можливості країн, які її формують.
