У видавництві «Темпора» нещодавно з’явився на світ український переклад книги французької авторки Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна». Ця прем’єра, проведена нещодавно в книгарні «Є», не може не змусити українських політиків замислитися над зовнішньою загрозою, яка існує для нашої країни на Сході. Принаймні про це вона пише у своїй книжці, розмірковуючи про події 1982—2004 рр., які відбувалися спочатку в СРСР, а потім у Росії. Хоча, пригадуючи вже події після 2004 року, — українсько-російські газові та інформаційні конфлікти, російсько-грузинську війну — розумієш, що в авторки були підстави так гостро ставити питання. Більше того, це видання є сьогодні навіть значно актуальнішим для Європи, ніж 2004 року, коли воно вперше побачило світ у Франції.
Доказом такої актуальності можуть слугувати запитання, на які Елен Блан намагалася дати відповіді у своїй роботі:— чи міг кагебіст Андропов бути ліберальним і прозахідним?
— чи перебудова — це дітище Горбачова, чи була розроблена ще задовго до нього?
— чи справді Олександр Лебедь став жертвою нещасного випадку, а Олександр Собчак — інфаркту?
— які істинні причини етнічних конфліктів у Росії?
— Росія та Європейський Союз — що кому вигідно? Чи можливе зближення за наявного в Росії ставлення до прав і свобод людини?
Присутній на презентацій книги відомий ведучий Юрій Макаров поділився з присутніми своїми першими думками після знайомства з твором Елен Блан. Зокрема, він зазначив, що, вперше гортаючи цю книгу, відчув порожнечу й холод у животі — це було занепокоєння та певною мірою страх. За його словами, цей дискомфорт присутній в багатьох людей, які народилися й виросли за радянських часів. І, звичайно, з цим неврозом треба всім боротися, інакше ми й надалі «будемо шукати шпигуна під ліжком». Макаров переконаний, що саме таким інструментом боротьби і є представлена праця пані Блан, яка лікує мізки й очищає душу.
Іншим дуже важливим моментом корисності представленої книжкии для українського суспільства та держави виступає аналіз російських спецслужб. Авторка дуже чітко показує еволюцію від радянського КГБ, який обслуговував Комуністичну партію, до російського ФСБ, що не тільки слугує, а й керує сучасною Росією. І це є великою загрозою для Російської Федерації, стверджує авторка.
Елен Блан надає слово тим, хто знає російську дійсність не з книжок, підкріплюючи своє дослідження поважною інформацією та даючи можливість читачеві самому зробити висновки. Вона цілком аргументовано доводить, що про жодну демократію у цій країні не може бути мови і що прозахідний ухил Путіна — лише маска. Таким чином, своїми дослідженнями Елен Блан змушує замислитися українські спецслужби над своєю конкурентоспроможністю в порівнянні з іноземними аналогічними структурами, над станом реформованості Служби безпеки України й над здатністю гарантувати безпеку громадянам нашої держави.
Сергій КОКІН, заступник директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України:
— Дослідження Елен Блан — це перша ластівка такого роду літератури, яка носить виховний характер. Вона слугує приводом для того, щоб нинішнє покоління співробітників українських спецслужб замислилося над питанням — від якої спадщини ми відмовляємося? Бо, врешті-решт, бути «пугалом» для всього світу — це невдячна роль. З іншого боку, це спроба синтезувати існуючу інформацію й оцінити роль спецслужб у нашому суспільстві й державі. А загалом питання минулого й майбутнього українських спецслужб потребують наукового дослідження.
Органи державної безпеки за часів Радянського Союзу — це не спецслужба в класичному понятті цього слова, а якась держава в державі. Сучасна Служба безпеки України, звичайно, відрізняється від своєї попередниці — КГБ УРСР, а тим паче від російської спецслужби — ФСБ. Починаючи від 1992 року, саме життя диктувало нам, що треба робити, які функції прибрати або відокремити. З часом відділилися Державне управління справами, Служба зовнішньої розвідки, Служба спеціального зв’язку та ін. Такий підхід дозволив звузити можливості однієї силової структури стати суцільним монополістом у галузі безпеки. Тобто, українська спецслужба поступово проходить шлях реформування і стає більш зрозумілою структурою державної влади.
Спецслужба України на сьогодні має достатній кадровий і технічний потенціал, щоб гарантувати безпеку нашої держави. За роки незалежності відбулося багато кадрових змін, прийшло багато нових людей, у яких вже зовсім інший світогляд. І хочу зазначити, що ми над цим питанням як працювали, так і працюємо — теоретично та практично. Хоча тут багато що залежить від політичної волі державного керівництва. Що стосується конкурентоспроможності, можу лише сказати, що між спецслужбами різних країн, зокрема між українською і російською службами, є як конкуренція, так і співробітництво — це закон жанру.
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Книжка має бути цікавою, по-перше, пересічному громадянину України, тому що, прочитавши її, він зможе краще зрозуміти сучасну Росію і розвіяти частково популярний в Україні культ Путіна, а по-друге, українським політикам і політологам, які мають дати своє трактування.
На мою думку, в дослідженні поєднуються два підходи: науково-політологічний та публіцистично-яскравий. Сильною стороною цієї книжки є те, що вона вільна від епатажу. Елен Блан не поспішає шокувати свого читача, а лише наближає його до висновків й суджень. Всі розділи є дуже цікавими. Вони змусили мене повернутися в минуле й провести аналогію з подіями 1982—2004 рр. Дещо слабким є п’ятий розділ — «Путінізація» Росії», бо тут авторка трохи відходить від теми, крім цього, відчувається колаж (багато довгих цитат). Але вже в кінці цього розділу вона дуже чітко показую механізми реставрації тієї системи КГБ, яка далеко не завжди контролювалася Комуністичною партією.
Позитивом книги «Родом із КГБ. Система Путіна» є те, що авторка показала сам феномен, тип чекіста як людину з особливим баченням світу. Найцікавішим, звичайно, виступає адресованість не просто європейському читачеві, а європейським політологам і політикам. Вона дуже іронічна в цьому сенсі, бо їм притаманні постійні ілюзії про можливість побудови демократії в Росії. Останнім розділом вона показує помилку багатьох європейських вчених, які ставлять під сумнів використаний нею професіональний підхід у вивченні Росії.
Спираючись на вітчизняне виборче законодавство із закритими списками, розумієш, що українські правоохоронні органи мають ознаки приватизованих за партійною приналежністю структур. Припустімо: Служба безпеки підконтрольна Президенту, Генеральна прокуратура — Партії регіонів, Міністерство внутрішніх справ — прем’єр-міністру, а це ж страшна тенденція. В Росії викреслилася небезпека кагебістського авторитаризму з тоталітарним обличчям, у нас — розпорошеність правоохоронних органів. Звичайно, таким чином, безпека нашої держави не може забезпечуватися.
Петро ТАРАЩУК, перекладач книги Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна»:
— Я боюся, що досить суттєва частина українських спецслужб й досі служить своєму господареві, тобто, путінський Росії. Той же Галушко, який свого часу очолював українську частину КГБ, після розпаду Радянського Союзу вивіз до Росії багато наших архівних документів і став служити Москві.
Сьогоднішня Росія несе для України велику загрозу, її «братська любов» — це любов Каїна до Авеля. По суті, авторка книги намагається показати, що гра без правил, корупція, погрози, вбивства, скоро будуть властиві не тільки Росії, а й усій Європі, крім цього, поширюватимуться на весь цивілізований світ. Сьогодні Елен Блан бачить цю загрозу безпосередньо для Франції: російські методи та злочинні групи діють на її території. За її словами, кандидату на президентську посаду у Франції пропонували гроші від російських спецслужб. Можливо, навіть станеться так, що президентом Франції оберуть людину, яка буде російським агентом, і про це ніхто не знатиме — ось цього й треба боятися. Саме за це її не люблять у Франції.
Тим не менше, хотів би підкреслити, що найголовнішу загрозу для нашої держави на сьогодні несуть, все ж таки, не російські спецслужби, а відсутність в Україні власної культурної політики. У нас, окрім телевізійних сеансів любові до української мови, насправді нічого не робиться. Всі ринки практично окуповані російською телевізійною продукцією. Культура на основі української мови не має основ для свого розвитку, тому що державну політику спрямовано на ліквідацію української мові. Про культуру інших народів їхні держави можуть подбати — про нашу культуру нема кому подбати. Якщо не буде української культури, не буде й української держави.
Я думаю, промовці трохи недооцінили думку автора. Є штучним вважати, що нинішні російські спецслужби відокремлені від держави. Вони завжди проводять ту державну політику (чого немає в Україні), яку можна простежити ще від монголо-татарських часів. Провідна ідея книжки подана в самому кінці: «Росія не хоче війни, Росія хоче світ, і одна з перших частин цього світу — це ми. Наше стратегічне партнерство — це удав і кролик. От коли нас ковтнуть — це буде цілковита гармонія українсько-російських відносин». Про цю небезпеку для цивілізації всього світу й пише Елен Блан у своїй книжці.
Ігор ЛОСЄВ, кандидат філософських наук, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Добре, що цю книгу написано саме у Франції, а було б ще краще, якби її прочитали ще й у Німеччині та в деяких інших країнах Європи, де існує тенденція доволі легковажної та наївної оцінки сучасної російської держави. Адже вперше в історії Росії керуючою і спрямовуючою силою виступають спецслужби, які контролюють всіх, але самі вже ніким не контрольовані. Раніше КГБ принаймні контролювався Комуністичною партією. Пригадаємо історію: навіть лідер архаїчної російської спецслужби Малюта Скуратов був контрольований Іваном Грозним. Спецслужби тоталітарної нацистської Німеччини теж контролювалися партією в особі її лідера.
З іншого боку, будь-які спецслужби самі по собі не є якоюсь самостійною сутністю, вони завжди працюють на державну владу. Тому вони не можуть бути такими, якими вони самі хочуть бути, вони завжди будуть такими, якими влада їх хоче бачити. Отже, в нашій країні апелювати потрібно не до спецслужб, а до найвищого державного керівництва. Якщо владі потрібні кишенькові спецслужби, які будуть нищити її політичних ворогів, збирати компромати на «Юлю», «Вітю», «Петю», замість того, щоб захищати інтереси держави, тоді, матимемо такі інтриганські служби, які можуть накапостити політичному конкуренту. На превеликий жаль, українським спецслужбам сьогодні притаманна така тенденція, коли, наприклад, Президент викликає до себе пана Наливайченка і дає йому прочуханки. У мене виникає запитання: за що? За те, що в країні діють десятки антидержавних організацій, з якими нічого не робиться, — або за те що, не назбирав компромат на «Юлю» чи ще на когось.
Мене давно дивує страшна наївність нашої політичної влади. Складається таке враження, що вони взагалі не розуміють, в яких геополітичних параметрах існує наша держава. А параметри насправді жахливі, й саме через те, що ми є найближчими сусідами Російської Федерації. Країна, яка формально називається демократичною, фактично зберегла основні конструкти тоталітаризму. Сьогодні Росія не просто авторитарна держава, а авторитарна держава з яскраво вираженими тенденціями до тоталітарності. Вони вже пройшли станцію «авторитаризм» і прямують до станції, яка називається «тоталітаризм», тобто, до сталінщини в її найгіршому прояві. Звичайно, це могло б бути тільки внутрішньою справою Росії, якби такий підхід вона не поширювала на всіх своїх сусідів, використовуючи при цьому п’яті колони, в тому числі й в Україні.
Треба розрізняти спецслужби в демократичних і тоталітарних державах: в демократичних суспільство контролює спецслужби, в тоталітарних — спецслужби контролюють суспільство. Чим демократичнішою є держава, тим сильніших спецслужб вона потребує. В цьому плані біда українських спецслужб не в тому, що вони надпотужні, а в тому, що вони є ще дуже слабкими. З іншого боку, чому в нас так панічно бояться люстрації, адже її пройшли багато країн Європи? Тому що в нас існувала велика когорта інформаторів КГБ. Коли Радянський Союз розвалився, багато інформації на українську агентуру було вивезено до Москви.
Юлія ОЛІЙНИК, директор видавництва «Темпора»:
Спецслужби — це добре, але це мають бути наші спецслужби, які зможуть захистити нашу державу. Я думаю, що сьогодні в Україні існують професійні спецслужби, тому що, коли ми не помічаємо випадків, які несуть загрозу суспільству — це робота органів безпеки. Ми не повинні плутати дві речі: професійна спецслужба і політична демагогія. Остання намагається на хвилі «джеймсбондівської» лексики вибудовувати якісь свої плани.
Звичайно, всі знають, що КГБ боролася проти інтелігенції, яка могла й хотіла незалежно думати. Але ця боротьба з дисидентами передусім була політичним рішенням. Тому для реформування українських спецслужб необхідно прийняти політичне рішення керівництвом країни. Треба докладати максимум зусиль, щоб піднімати престиж СБУ, робити з неї державницьку службу і не порівнювати «тупо» з КГБ. Бо дуже легко підсунути громадянам України, які «підсмажені» «славою» КГБ, подібність СБУ до цієї структури. Задача держави — зробити українські спецслужби професійними, а громадян — підтримувати їх.
