Вітчизняний політикум та журналістська братія має садистські схильності некрофобського характеру. Вони змушують перевертатися мертвих у трунах... Жертвою обрано фундатора світової літератури Гомера. Освоївши стаханівськими темпами лінгвістику, мовознавці-дилетанти скомпонували пародійно- сардонічні похідні від назви твору «Іліада» — «спікеріаду», «прем’єріаду», «коаліціаду». Тобто наші літературні (й політичні) профани єдиним критерієм цінності зазначеного зразка красного письменства визначили лише розтягнутість... Добре, що хоч греки не слідкують за нашою політмильною оперою, а то б сприйняли це як національну образу!..
У формі різних «іад» знущатися український істеблішмент над електоратом почав ще 1998 року. Занудливо-виснажлива епопея з обрання голови Верховної Ради закінчилася компромісним возсіданням на центральне місце в Президії парламенту Олександра Ткаченка. 2002 рік увінчався зміною місця роботи В. Литвина: з крісла глави демонічної Адміністрації президента він пересів у крісло спікера. В обох випадках очільники парламенту вискочили в «шефи» з числа номінальних невдах виборів, себто неабсолютних переможців. Якщо вірити висновкам науковців, що історія розвивається циклічно, то й регіоналам нічого не світить. Блокування сьогодні парламентської трибуни — зайва метушня, вбивство нервових клітин. Власних і коаліціантських... Та про це трішки згодом.
Аморфність структурування державної влади, зумовленої злим жартом долі над Віктором Ющенком 8 грудня 2004 року (Конституційної реформи), створила непересічну ситуацію. Нині останній парубок на селі може стати першим леґенем у місті. Поки балакуни сперечаються, хто де- факто є першою особою в державі — Президент чи прем’єр — на авансцену виходить спікер. Як і будь-який умілий менеджер, він при бажанні, а воно неодмінно буде, могтиме витягнути стілець із-під свого роботодавця. Після того зручно вмоститься на нього, а колишні начальнички, гепнувшись сідницями на землю, почухають потилицю й думатимуть, як це сталося (безкоштовна пересторога В. Ющенку та Ю. Тимошенко).
Посада спікера ніколи не була «технічною». Інша річ, що такою її робили минулі парламентські модератори. Це при тому, що завжди існувала універсальна схема елементарної обструкції координаторам виконавчої влади — перекриття доступу кисню для дихання через блокування їхніх законопроектів і все. Руки-ноги в них зв’язалися й по саме не хочу: одними постановами й указами далеко не заїдеш і країною не покеруєш. Передвиборні обіцянки не виконаються, рейтинг упаде... Та й без міцнішого формалістського юридичного фундаменту важкувато влаштовувати катавасію й вигідну для себе анархію в державі. Інша річ, що такого спікера Україна не мала. Вони були або президентськими підкаблучниками, або некваліфікованими політичними гравцями. Маючи небагату фантазію, працювали в тих рамках, які визначила Конституція. Їхнє безкреативне виконання обов’язків, тобто чітке мандрування політичним шляхом виключно за дороговказами букви законів, сформувало стереотип маріонеткності цього коня шахової політичної дошки.
Не вписувався в це прокрустове ложе характеристик тільки теперішній віце-президент НАНУ В. Литвин. Лекцію всій країні про потенціал спікерства (дійсно професіональне жонглювання повноваженнями) він провів у листопаді-грудні 2004 року. Крім іміджу миротворця-компромісатора, до нього мимохіть прищепився ярлик найбільш затятого порушника Основного Закону України. Без його витівки (неконституційного впровадження політреформи) невідомо, що далі б трапилося. Тобто спікер ще тоді мав змогу де-факто вирішувати долю держави, коли вона йменувалася президентсько-парламентською республікою. За умов її номінального антипода — парламентсько-президентської — можна тільки уявити, які спектаклі влаштовуватиме найрівніший серед рівних парламентаріїв, перетворивши Верховну Раду на театр одного актора. Новообраному спікеру буде важче не стати «богинею Мойрою» України, ніж стати.
Лакмусовим папірцем вагомості цієї посади є згода «біло-блакитних» під час перемовин із «нашоукраїнцями» віддати їм посаду очільника Кабміну, залишивши собі натомість спікера. Також саме через цю посаду блокуються зараз засідання Верховної Ради. Допущення пакетного голосування за прем’єра й спікера майже рівнозначне суїциду: диктату «помаранчевих», хай і потенційно толерантного, Партії регіонів не уникнути.
Хоча тріо «помаранчевих» уже нібито повторно й остаточно возз’єдналося в єдину сім’ю, ніхто не гарантує, що не виникне загроза вдруге подавитися яблуком розбрату «майданників» — спікерською посадою. Повторюються родинні «розбірки» зразка серпня-вересня 2005 р. та березня-червня 2006 року. Звинувачень у зносинах із коханками/коханцями в особі бісексуалів- регіоналів МАЙЖЕ не чутно. А поскандалити приводів вистачає. Узяти хоча б нещодавню заяву О. Мороза про небажаність персони П. Порошенка на посаді спікера. Не бажають, бач, антиолігархи підкорятися волі одного з найбільших українських магнатів. Крім того, на їхню думку, існує загроза продовження конфронтації містера «Рошена» та леді Ю. На такі слова оперативно й категорично відреагувала Тетяна Мокріді, керівник інформаційного департаменту «Нашої України»: Соцпартія хоче вийти з коаліції й кинутися в палкі обійми В. Януковича. «А «НУ», зважаючи на недавні переговори, приєднається невдовзі до них?» — запитуємо ми.
Міфічність і надуманість такого сценарію засвідчує та ж блокада засідань парламенту, адже, в принципі, П. Порошенко мав би бути найменш нонґратною персоною в кріслі спікера для регіоналів. Якщо, звичайно, враховувати їхню генетичну спорідненість (сидіння на товстелезному грошовому мішку) та те, що пан Петро нібито був найпослідовнішим лобістом у президентському блоці ідеї альянсу з «біло-блакитними». Оскільки ж ці політичні сили не одружилися, гіпотетично можна ствердити, що вони ще більше розсварилися (хрестоматійний принцип закоханих: або пристрасна любов, або непримиренна ворожнеча). Натомість регіоналам стали в стократ більше імпонувати соціалісти. Останні, очевидно, врешті-решт почали реагувати на женихання настирливого залицяльника. Тобто «помаранчеве» тріо може розлучитися, не проживши таким чином і медового місяця! Підтверджують цю тезу й слова Турчинова про те, що, мовляв, головний кондитер країни й медійник водночас не подобається й бютівціям, але ж що зробиш: мости спалено — коаліційний договір підписано. Фактично внутрішня конфігурація коаліції трансформувалася: більшість у більшості становить дует «НУ» і БЮТ, а Соцпартія зайняла опозиційне місце першої.
Те, що О. Мороз відмовився раніше від претензій на спікерську посаду, нічого не означає. Притаманну всім людям ваду «я не злопам’ятний, але образи пам’ятаю» ніхто не скасовував. Можливо, це був лише трюк, щоб не виглядати цапом-відбувайлом через розпад «помаранчевого» альянсу. Поки всі продовжують влаштовувати овації за такий благородний вчинок, можна спробувати перебігти у ворожий табір, а тоді — хоч і апокаліпсис: бажана посада — в кишені...
Ворожити на кавовій гущі не будемо, прогнозуючи, що буде далі. Час розставить все й усіх на свої місця. Краще пофантазуємо й уявимо, яким має бути еталонний голова Верховної Ради. Перший варіант — це подивитися на Володимира Стретовича, який заявив «Радіо «Свобода»: «Такі якості, які маю я, такі ж повинен мати й спікер...» Залишимо без коментарів думку й насмілимося запропонувати альтернативу.
...Одним зі стандартів НАТО є вимога, щоб посаду військового міністра займала людина неармійського гартування. Вважаємо за доцільне запровадити такий само принцип й у Верховній Раді. Однак ніде правди діти: незаангажований вожак у політичній зграї — це нонсенс...
