Те, що кампанія цькування російського журналіста і правозахисника, в’язня сумління брежнєвських часів Олександра Подрабінека — справа брудна, зрозуміло, мабуть, кожній притомній (у політичному та моральному сенсі) людині. Аналіз причин і методів цієї кампанії дав Юрій Райхель у статті «Виховання ненависті» («День», №178, 6 жовтня 2009 р.). А свої демократичні та антиімперські погляди сам Подрабінек наочно засвідчив, зокрема, у передрукованій «Днем» з «Ежедневного журнала» статті «Голодомор в Україні — злочин проти людства» (№194, 28 жовтня 2008 р.). Отож, здавалося, що ще можна додати до численних виступів у російських та українських ЗМІ щодо «справи Подрабінека»? Здавалося, усі небезпечні тенденції сучасного російського життя вже унаочнено й можна тільки знову (це якраз та ситуація, коли забагато не буває) висловити солідарність із Подрабінеком та всіма, хто в сусідній державі обстоює право на свободу слова та переконань.
Але, видається, кампанія проти журналіста та всіх вільнодумців із боку прокремлівського руху «Наші» та номенклатурних ветеранських організацій куди брудніша, ніж це було видно на її початку. І не тільки брудна, а й значно більш знакова щодо сталінського минулого та неототалітарного сьогодення Російської держави.
Чесно кажучи, я всі ці дні утримувався від публічних реплік про «справу Подрабінека», вичікуючи: невже не допетрають кремлівські ідеологи, що слід розпочати резонансну справу проти, так би мовити, зворотного табору? Проти тих публіцистів, котрі вочевидь перебільшують (навіть із погляду офіційної ідеології сучасної Російської держави) з піднесенням до небес сталінської минувшини та антидемократичних цінностей? Не допетрали — очевидно, просто не думали про це. Чим яскраво засвідчили сутність «нашизму» та сталіністсько-номенклатурного ветеранського руху.
Отож для тих, хто вже трохи призабув, із чого все розпочалося, коротко нагадаю зміст цього політичного трилера. В інтернет-виданні «Ежедневный журнал», де Олександр Подрабінек є постійним автором, з’явилася його стаття «Как антисоветчик антисоветчикам». Сюжет статті пов’язаний із зміною назви — під брутальним тиском влади — шашличної «Антисоветская». Ця шашлична називалася так уже тривалий час, ні в кого це не викликало обурення, але нещодавно повз неї прогулявся почесний пенсіонер — колишній секретар ЦК КПРС Долгіх, — побачив назву шашличної, образився й написав від імені очолюваної ним ветеранської організації листа до московської мерії, де заявив: назва паплюжить славне минуле російських ветеранів. Мерія прореагувала миттєво — її представники наполегливо порадили негайно змінити назву. Власники шашличної повідомили про це пресу і... за кілька днів таки змушені були виконати «рекомендації». Олександр Подрабінек зреагував на це різкою статтею, в якій звинуватив номенклатурних ветеранів у втручанні в сучасне життя, яке він оцінює вкрай негативно. Сталіністи-ветерани, наголошує Подрабінек, несуть відповідальність за табори ЃУЛАЃу, за арешти інакодумців, за радянську окупацію країн Балтії та колишнього комуністичного блоку. Ба більше: той стан, в якому перебуває Росія сьогодні, є не в останню чергу наслідком їхніх дій. Але ж, окрім них, є й інші ветерани — ті, хто боровся за свободу з радянською владою. Та в сучасній Росії вони ніхто, а цінності, за які вони боролися, — ніщо, оскільки державна пропаганда знову піднімає на щит Сталіна як великого лідера радянської імперії.
Ясна річ, що така стаття дійсно могла «поставити на вуха» як ветеранів-сталіністів, так і кремлівських ідеологів і лідерів провладного молодіжного руху «Наші». Але я не про вочевидь неадекватні й відверто неототалітарні форми реакції на цю статтю. Я хочу привернути увагу читацького загалу до зовсім, здавалося б, іншого — до абсолютної відсутності реакції згаданої вище публіки на тексти, що мали б образити ветеранів та російський народ значно більше, ніж невеличка стаття дисидента брежнєвських часів.
Ідеться про книгу Сергія Кремльова «Если бы Гитлер не напал на СССР...» (Вид. Яуза-Пресс, 2009 р., 608 стор.), яка є своєрідним завершенням ряду попередніх книг цього ж автора: «Россия и Германия — стравить! (От Версаля Вильгельма к Версалю Вильсона)», «Россия и Германия — вместе или порознь? СССР Сталина и рейх Гитлера», «Россия и Германия: путь к пакту», «Кремлевский визит фюрера», які виходили друком із початку 2000-х років та мали досить широкий розголос.
Не треба заходити у книгарню, щоб зрозуміти в загальних рисах, чому саме присвячено книгу — досить прочитати її видавничу анотацію в інтернеті: «Осень 1941 года. Гудериан не под Москвой, а на Суэце...
Весна 1942 года. Рокоссовский не под Харьковом, а в Дели...
Лето 1942 года. Десантники Красной Армии под прикрытием люфтваффе высаживаются в Великобритании...
Было ли такое возможно? Известный историк Сергей Кремлев отвечает: «Да!» Если бы Гитлер не напал на СССР, если бы остался верен советско-германскому пакту, то уже летом 1942 года в союзе со Сталиным мог выиграть Вторую мировую войну.
Представьте себе: Германия громит англичан в Северной Африке, Россия помогает индийским националистам сбросить британское иго, советские «летающие крепости» Пе-8 вместе с германским «Дорнье» уничтожают главную базу английского флота в Скапа-Флоу. Американские планы завоевания мирового господства разрушены...»
Іншими словами, фатальний збіг обставин став на заваді оптимальному для Радянського Союзу розвитку подій. А краще було б... Утім, розкриємо книгу.
«Сейчас, зная правду, начинаешь понимать, что не Гитлер (и уж тем более не Сталин) подготовил, развязал и раздувал Вторую мировую войну. Это было делом органического носителя идей Мирового Зла — наднациональной Золотой Элиты Запада... Делом Золотых Космополитов, и прежде всего — янки!..
Сталин колебался в оценке подлинных намерений Гитлера и в прочности его лояльности к Советскому Союзу. Но и антикоммуниста Гитлера тогда обуревали жестокие сомнения... Взаимные подозрения и тревоги можно было снять, посмотрев друг другу в глаза, тем более, что тема личной встречи Гитлера и Сталина возникала с момента подписания пакта Молотова-Риббентропа несколько раз — в том числе в беседах Сталина и Риббентропа, Молотова и Гитлера.
...Единственно взаимно разумным — и тактически, и стратегически — вариантом был для России и Германии все более тесный и нерушимый союз. Вплоть до военного.
Гитлер должен был понять, что великое будущее Германии обеспечено лишь в условиях мира и дружбы с Россией.
Сталин должен был понять, что великое будущее России, невозможное без социалистического строя в ней, обеспечено лишь при блоке с рейхом, что исключало бы поражение России в ее единоличном (без немцев) противостоянии с Западом в ХХ веке.
...Научно и исторически состоятелен лишь один альтернативный вариант победы фюрера — вместе с Россией! Вот я этот вариант и дал... Увы, на бумаге! Но тут уж — как говорится, все, что могу».
Цікаво, чого не стали дибки московські ветерани вкупі з «Нашими» одразу після прочитання цього тексту (ну, не міг ніхто з них не відкрити один із бестселерів «відомого історика»)? Адже мало того, що Сталіна оголошено політичним банкрутом — не зумів домовитися з Гітлером, не зрозумів, як йому зберегти радянську владу, мало того, що ветерани війни, виявляється, воювали в союзі з тим, з ким треба було насправді воювати, і проти того, з ким треба було дружити, тобто тільки шкодили своїй державі, — так ще й Путін із Медведєвим й усіма «Нашими» — останні дурники та політичні шкідники, бо не бачать велике майбутнє Росії з соціалістичним ладом у ній! Врізати б по цьому Кремльову з ідеологічних гармат великого калібру! Поставити ветеранські пікети під вікнами цього пройдисвіта — тим більше, що його насправді звуть Сергієм Тарасовичем Брезкуном і народився він у Дніпропетровську, а вищу освіту здобув у Харкові, отже, очевидний бандерівський шпигун, який успішно маскується під російського імперського патріота! Таку політичну віхолу можна закрутити — але...
Але повна мовчанка.
А Кремльов тим часом робить висновки зі своїх шести сотень сторінок:
«...Если бы в одной случайной компании однажды собрались молодые, здоровые, полные жизни и энергии белокурые арийцы и голубоглазые русаки, кареглазые украинцы и белозубые американцы, певучие итальянцы и экспрессивные французы, сдержанные англичане и легкие телом японцы и китайцы, изысканные индусы и утонченные арабы, то они ведь смеялись бы, подмигивали друг другу, пили бы веселое вино и с аппетитом насыщались бы щедрыми дарами нашей матери-Земли...
Лишь выродкам рода человеческого — тем, кто за свое право на жирный, жадный кусок готов лгать и разрушать, это не свойственно.
Вот они-то и устраивают миру войны.
Сталин и Гитлер, русские и немцы, выступив совместно, могли этим выродкам крепко дать по рукам. Но вышло иначе — не по воле народов, а по воле космополитической элиты и ее агентов влияния. И миллионы белокурых немцев — национал-социалистов — полегли на полях России, Европы и Германии. А миллионы русых и черноволосых строителей советского социализма ушли в ту же землю, не успев сделать то, к чему были предназначены.
Что в итоге?
Германия сегодня духовно кастрирована, а Россия расчленяется и уничтожается. Зато чванно раздувается от спеси и самоупоения Золотой Миллиард. Вот против какого будущего выступили в моей книге совместно националистический Третий рейх и социалистический Советский Союз».
Читаєш ці красномовні рядки, які не викликають спротиву ні у лавах борців з «фальсифікацією історичної правди», ні серед захисників «славетного радянського минулого», ні серед різноманітних «нотаріально завірених антифашистів» із числа «Наших» та Ко, і врешті-решт розумієш, чому такий несимпатичний зазначеній публіці Подрабінек і чим імпонує Кремльов. Не тільки псевдонімом, хоча і ним, звичайно, теж — надто вже знакова склалася тут ситуація (чи треба пояснювати, хто такі «космополіти» та їхні «агенти впливу» a la Подрабінек в радянській ідеологічній базгранині?) Справа в тому, що кремлівські ідеологи та номенклатурні ветерани справді вважають ту війну (Велику Вітчизняну в їхній термінології!) прикрою помилкою та історичною трагедією: треба було таки разом із Гітлером мочити «найманця космополітів» Черчілля й ті осоружні Штати, підкачав товариш Сталін!..
Іншими словами, номенклатурні ветерани плюс «Наші» своєю мовчанкою щодо абсолютно реальної спроби «переписування історії» й відвертої руйнації офіційних цінностей («рятівники людства», «послідовний антифашизм» тощо) довели суто формальний характер цих цінностей, свою тоталітарну сутність і прихильність до всіх різновидів тоталітаризму, немає значення, більшовизм це чи нацизм. І провина Подрабінека — головним чином — у тому, що він цій публіці протиставив людей, які свідомо боролися за свободу, а не за ствердження і зміцнення тоталітарного ладу.
Ясна річ, прямо сказати це все Кремль та його молодіжні агітбригади плюс офіційні ветеранські організації не можуть. Принаймні поки що. Тому й відкривають вони прицільний вогонь по адептах свободи і мовчки сприяють поширенню ідей «тоталітарного інтернаціоналу» (у книзі Кремльова Гітлер і Сталін приводять до влади у Британії лідера місцевих нацистів Мослі, а у Штатах зумовлюють фінал ери Рузвельта й демократичних свобод). Власне, чим принципово відрізняється ідея союзу з Гітлером і Муссоліні, змальована Кремльовим, від ідеї союзу з Ахмадінежадом і Чавесом, яку реалізує Кремль? Хіба тим, що нинішні форми неототалітаризму використовують більш ефективні псевдодемократичні маскувальні запони, ніж класичні тоталітарні деспотії. Втім, і Гітлер зі Сталіним залюбки говорили про «істинну народну демократію» на противагу «плутократичній»...
Одне слово, «казус Подрабінека» став ефективним тестуванням ідеології та практики офіційних політичних структур сучасної Росії. Діагноз очевидний: «звичайний нашизм» — це різновид неототалітаризму, для якого і Сталін, і Гітлер є «ефективними менеджерами», чи не єдиною помилкою яких стало те, що вони не об’єдналися у священній війні проти «демократів-космополітів». Але, як наполегливо підкреслює Сергій Кремльов, «у нас есть будущее»...
