У Верховній Раді України під номером 6427 від 26 травня 2010 року зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». Автор законопроекту, позафракційний Народний депутат України В.Кисельов, пропонує, ні сіло, ні впало, відмовитися від кваліфікації Голодомору 1932—1933 років в Україні як злочину геноциду і вважати його просто «злочином тоталітарного режиму, трагедією Українського народу».
У підписаній В.Кисельовим пояснювальній записці він зазначає, що влада України в останні роки здійснила «значну роботу з формування громадської думки в Україні, а також за кордоном щодо визнання Голодомору геноцидом» і що «близько 30 урядів і парламентів держав, перш за все Східної Європи, Латинської Америки і деяких республік, що входили до складу СРСР, також визнали голод 1932—1933 років геноцидом». Після цієї констатації законодавець підсумовує, що прийняття його проекту, який передбачає відмову від кваліфікації Голодомору геноцидом, «сприятиме підвищенню авторитету України на міжнародному рівні». В. Кисельов стверджує, що у 1932—1933 роках масовий голод спостерігався «на півдні України» і що його зумовили «примусова колективізація, жорстке впровадження в СРСР тільки однієї «колгоспної» форми землекористування та неврожай».
Проте, як встановлено авторитетними дослідженнями на основі вивчення тогочасних метеорологічних даних, на території України у 1932—1933 роках неврожаю, викликаного стихійними лихами, не було. Примусову колективізацію та запровадження колгоспів в Україні було в основному завершено до початку масового голоду, який охопив не лише південь України, а територію всіх адміністративно-територіальних одиниць тільки Радянської України. На території Західної України, яка в той час знаходилася у складі Польщі, не було ні найменших ознак голоду. В Росії найбільше постраждали від голоду Північний Кавказ, Кубань та Нижнє Поволжя, в той час заселені переважно українцями.
«Продовольчі загони були законодавчо закріпленою формою вилучення державою сільгосппродукції у селян, насамперед зерна, — говориться у пояснювальній записці В. Кисельова, — для подальшого продажу його за кордон та отримання необхідної валюти для здійснення індустріалізації в СРСР». По-перше, ніякими законами створення і діяльність продовольчих загонів не регламентувалася і використовувалися вони не у 1932—1933 роках, а під час спроби комуністичного режиму запровадити «військовий комунізм» у 1919—1920 роках. По-друге, у здійсненні Голодомору 1932—1933 років в Україні були задіяні всі елементи партійно-радянської системи, від вищого керівництва до органів юстиції, суду, прокуратури, спецслужб, збройних підрозділів органів внутрішніх справ, ГПУ, Червоної Армії та прикордонних військ, а також спеціальні бригади місцевих активістів. По-третє, в українських селян в пік Голодомору, який припадає на першу половину 1933 року, вилучалося не тільки зерно, а все продовольство. Це було рівнозначним свідомому вбивству голодом частини української національної групи, оскільки в той час абсолютну більшість сільської людності складали українці, а абсолютну більшість українців складали селяни. За Всесоюзним переписом населення 1926 р., з 31,2 млн. жителів України сільське населення становило 23,3 млн., тобто понад 81%, а серед сільського населення українці становили 20,6 млн., тобто 87,6%. На початку 1932 р. населення України становило 32,5 млн., з яких у сільській місцевості проживало 25,5 млн. Як і раніше, серед сільського населення українці мали переважну більшість, а у деяких сільських регіонах їхня чисельність перевищувала 90%.
Наявність в очолюваного Сталіним комуністичного керівництва СРСР свідомого наміру знищити частину української національної групи підтверджується наступним:
По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян з Північного Кавказу в інші краї та в’їзд в Україну з Північного Кавказу», а також «масового виїзду з України в інші краї». Ця заборона свідомо позбавляла українських селян, що голодували, можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території, прирікаючи їх на голодну смерть.
По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти селянам, що голодували, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.
По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 р. зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. — 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.
По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі — в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т — у 1931 р., 1,6 млн. т — у 1932 р. та 1,8 млн. т — у 1933 р.
По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод для знищення українського селянства як частини української нації.
Отже, комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору в Україні і голоду в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не було використано. Натомість в Україні було свідомо задіяно продуману систему репресивних заходів для позбавлення селян всієї їжі та припинення їхнього доступу до їжі, оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод як знаряддя геноцидного знищення.
Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932—1933 рр. і навмисного використання його для вимордовування українських селян є продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролювати голод». З середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись. І він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн. т і був набагато нижчим, ніж урожаї 1932—1933 рр., які сумарно дорівнювали 36,9 млн. т.
Між українським Голодомором і голодом, який у той період охопив інші регіони СРСР, існувала якісна різниця: селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації.
Правомірність і справедливість такої оцінки — очевидні у світлі політики більшовицького режиму щодо України. Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) у період з 1917 р. по 1920 р. Радянська Росія, під вигаданим приводом надання збройної допомоги кишеньковій Українській радянській республіці, утвореній на противагу УНР, тричі завойовувала Україну. Підсумовуючи значення другого загарбання України у 1919 р., Ленін казав: «Ми тепер маємо Україну, це означає, що ми маємо хліб».
Реінтеграція України була успіхом кремлівського керівництва, який посилював владні можливості Москви, однак не скасовував свободи республіки у здійсненні свого власного національно-культурного політичного курсу. Більше того, політику українізації, відповідно до рішень VII конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) та XII з’їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.), визнано офіційною лінією партії у сфері національно-культурного будівництва. Незважаючи на певні суперечливі моменти і певну непослідовність у її здійсненні, політика українізації була потужним засобом творення української України.
Українізація торкалася не лише царини застосування української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя. Зокрема, у процесі українізації, яка здійснювалася під проводом КП(б)У за активної участі О. Шумського та М. Скрипника, відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувались на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви» (М. Хвильовий), створювалася національна система освіти (Г. Гринько), обѓрунтовувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала бути автономним економічним організмом (М. Волобуєв).
1928 р. ЦК КП(б)У знову порушив питання про передачу УСРР районів із більшістю українського населення Курської та Воронезької губерній, а також про запровадження українізації на Кубані, яка тоді, за традиціями, мовою, культурою, була українською, але почала вже втрачати свій український характер.
В Україні на кінець 20-х років із 17-ти дивізій, дислокованих у її межах, 8 були територіальними, тобто складалися з українців. Причому у військових навчальних закладах розпочалося викладання української мови.
Українізація об’єктивно була продовженням хвилі національного піднесення, викликаного проголошенням УНР і національно-визвольними змаганнями. Національне відродження України породило несприйняття і стурбованість кремлівського керівництва, перед яким, як раніше перед урядом Російської імперії, постала необхідність, але набагато масштабніша, «викоренення українського сепаратизму».
Найактивніша фаза цієї «роботи» розпочалася з організації і проведення у 1929—1930 рр. процесу Спілки визволення України (СВУ), спрямованого проти української провідної верстви, і завершилася винищенням мільйонів українських селян під час Голодомору 1932—1933 років. Обвинуваченим у справі СВУ, зазначали В. Пристайко та Ю. Шаповал, інкримінувалося прагнення зруйнувати СРСР, «відірвати» Україну від інших «союзних республік». Відтак, інспіруючи справу СВУ, комуністична влада, на її думку, ставила крапку на спробах тих або інших сил виступити під прапором «українського націоналізму» чи «сепаратизму». Отже, відбулася широкомасштабна превентивна зачистка української провідної верстви, яка в умовах широкого спротиву сталінській політиці на селі могла очолити боротьбу селян за повалення комуністичного режиму й утворення незалежної української держави.
Такий спротив спостерігався на всій території Радянського Союзу, однак найсильніший він був в Україні. Із зареєстрованих ОГПУ в 1930 р. 13754 (2,5 млн. учасників) селянських заворушень, бунтів і повстань — 4098 (понад 1 млн. учасників) відбулося в Україні і 1061 (приблизно 250 тис. учасників) — на Північному Кавказі. Як повідомляв заступник голови ОГПУ В.Балицький у 1930 р. в доповідній записці про політичний стан селянства в Україні у зв’язку з політикою ліквідації куркульства як класу, у деяких селах співають «Ще не вмерла Українa...» і виголошують гасла «Геть Радянську владу!», «Хай живе самостійна Україна!»
Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності й самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по українському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.
У пояснювальній записці В.Кисельова як аргумент на користь заперечення за Голодомором 1932—1933 років в Україні геноцидного характеру фігурує теза про те, що «у науковому світі і політикумі немає єдиної точки зору про кількість жертв Голодомору в колишніх союзних республіках». Можливо, це вірно щодо тих чи інших союзних республік, але не відповідає дійсності стосовно колишньої Радянської України.
У 2008 році Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України опублікував науково-аналітичну доповідь «Демографічна катастрофа в Україні внаслідок Голодомору 1932—1933 років: складові, масштаби, наслідки». У доповіді загальні людські втрати України визначено цифрою у 5,4 млн. осіб з виокремленням втрат у сільській місцевості 5,1 млн. осіб.
Згадані цифри були уточнені в акті судової науково-демографічної експертизи, яка була виконана в ході розслідування кримінальної справи №475, порушеної 22 травня 2009 року за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 442 Кримінального Кодексу України. Узагальнюючий висновок експертизи полягає у наступному:
«1. Внаслідок Голодомору Україна зазнала величезних втрат населення, як в результаті катастрофічного підвищення смертності, так і внаслідок обвального падіння народжуваності.
Так, протягом лютого-грудня 1932 року в Україні загинуло 205 тисяч осіб (144 тис. на селі та 61 тис. в місті), у 1933 році — 3 598 тис. осіб, в тому числі 3 413 тис. (94,9%) на селі і 185 тис. (5.1%) — у місті, у першій половині 1934 року — 138 тис. осіб (29 тис. в містах та 109 тис. на селі).
Тобто прямі втрати населення України внаслідок Голодомору становлять 3 941 тис. осіб (в селі — 3666 тис. (93%) в місті — 275 тис. (7.0%)).
Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що Голодомор найбільше вдарив по етнічних українцях — втрати українців в тогочасних межах УСРР становлять 3 597 тис. осіб (91,2%), а на всі інші національності, які населяли УСРР, припадає 345 тис. осіб (8.8%).
2. Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932—1934 роках дорівнюють 1 122 тис. осіб (в селах 762 тис., у містах — 360 тис.).
3. Сукупні демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932—1934 роках становлять 5 063 тис. осіб, в тому числі в сільській місцевості — 4 428 тис. (87,5%), у містах — 635 тис. (12, 5%).
З врахуванням кумулятивних втрат внаслідок Голодомору в Україні втрачено 10 063 тис. осіб (3 941 тис. смертей і 6 122 ненароджених).
Голодомор залишив глибокі сліди на демографічній структурі населення, які помітні до цього часу і масштаби яких можна порівняти з втратами під час Другої світової війни. Екстраординарні людські втрати суттєво підірвали запас міцності та життєвий потенціал української нації».
Одна із специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодомору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не національні меншини, виступає суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу із СРСР і утвердження незалежної держави.
Представники національних меншин України стали невільними і невинними жертвами українського Голодомору не тому, що були росіянами, євреями, поляками, німцями чи болгарами, а тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. Вони немовби опинилися на лінії вогню, коли планували вбити конкретну особу, а постраждали й інші люди, що опинилися поблизу. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що в наслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавляти життя.
Труднощі у підрахунках загальної кількості замордованих голодом людей іноді використовуються для того, щоб кинути тінь сумніву на нашу національну трагедію і заперечити її геноцидний характер. У цьому зв’язку слід зазначити, що ключовим для кваліфікації поведінки злочином геноциду є не кількість убитих людей, а намір знищити певну групу як таку через повне або часткове знищення її членів. Кількість жертв не є юридичною ознакою геноциду, а лише однією з обставин злочину. З’ясування цієї обставини є тільки допоміжним засобом доведення наміру часткового або повного знищення певної групи як такої, а також вирішення питання про ступінь тяжкості вчиненого злочину і призначення відповідного покарання. При спрямованості злочину проти групи як такої вбивство будь-якої кількості її членів є злочином геноциду. Навіть якщо під час Голодомору загинуло б не кілька мільйонів українців, а на порядок менше, це не змінило б геноцидного характеру цього злочину. Численні підрахунки, зокрема ті, результати яких вказують на мінімальну кількість жертв Голодомору, свідчать, що вбито мільйони. Точне число мільйонів — 3, 5, 7 або 10 з правової точки зору не має принципового значення. Тому в плані кваліфікації Голодомору злочином геноциду будь-які політичні маніпуляції цифрами, пов’язаними з кількістю жертв, як у бік їхнього зменшення, так і збільшення, є безпредметними. В моральному плані такі дії — спекулятивні і блюзнірські.
У пояснювальній записці В.Кисельова зазначається, що Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», ухвалений 28 грудня 2006 року Верховною Радою України «став компромісом політичних сил України і не має правового обѓрунтування». Законотворець мав би розуміти, що практично всі закони, ухвалені Верховною Радою України завжди є результатом компромісів, попередніх узгоджень і домовленостей між різними політичними силами, представленими у законодавчому органі. Це є об’єктивною закономірністю і характерною особливістю законодавчого процесу у парламенті будь-якої країни світу. Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», на підтримку якого висловилися 233 народних обранці, став юридично обов’язковим нормативним актом. І говорити про те, що ухвалений відповідно до Конституції України і правил процедури Верховної Ради України закон «не має правового обѓрунтування» може лише безнадійний невіглас.
Наш законотворець використовує і такий «переконливий» аргумент: «Російська Федерація і Казахстан, населення яких не меншою мірою постраждало від голоду, не визнають трагедію 1932—1933 років геноцидом», очевидно, не підозрюючи, що юрисдикція і законодавча влада згаданих держав не розповсюджуються на Україну. Натомість ним ігнорується ухвалена 13 січня 2010 року постанова Апеляційного суду міста Києва, який, розглянувши матеріали кримінальної справи №475, порушеної СБУ за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках, підтвердив висновок досудового слідства, що керівництво більшовицького тоталітарного режиму — Сталін (Джугашвілі) Й.В., Молотов (Скрябін) В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я. і Хатаєвич М.М. у 1932—1933 роках на території УРСР вчинили геноцид частини української національної групи. Висновок слідства і постанова суду, які не були ні оскаржені, ні скасовані, тим самим підтвердили легітимність кваліфікації Голодомору як геноциду Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». Слід зазначити, що Служба безпеки України протягом тривалого часу здійснювала пошук свідків, розсекречення та систематизацію архівних документів, що стосуються подій Голодомору 1932—1933 років і що склали 330 томів кримінальної справи, було допитано 1890 свідків, проведено 24 судових експертизи, в тому числі медична, психологічна, науково-демографічна і комплексна історико-правова. До справи долучено 5 тисяч архівних документів, встановлено 857 масових поховань жертв Голодомору.
У своїй пояснювальній записці В.Кисельов твердить, що в резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи, ухваленої у квітні 2010 року і присвяченої пам’яті Голодомору 1932—1933 років, «не міститься визначення Голодомору як геноциду українців чи будь-якої іншої нації, що проживали на території колишнього СРСР», і, відповідно, пропонує вилучити зі статті 1 Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» слово «геноцид». Цю пропозицію він обѓрунтовує посиланням на положення п.п. 2 і 3 резолюції, в яких дається загальна оцінка масового голоду, спричиненого тоталітарним сталінським режимом у 1932—1933 роках. Натомість записка цілковито ігнорує п.5 резолюції, який спеціально присвячений Україні і в якому констатується: «В Україні, яка постраждала найбільше, особливих втрат зазнало селянство, мільйони селян-одноосібників та членів їхніх родин померли від голоду, що настав після примусової «колективізації» і внаслідок заборони залишати вражені голодом райони та конфіскації зерна й іншої їжі. Ці трагічні події названі Голодомором (політично-мотивованим голодом) і визнаються Законом України актом геноциду проти українців». З порівняльного аналізу різних частин резолюції випливає, що, на відміну від ситуації в Росії, смерть від голоду в Україні була спричинена не внаслідок, а після припинення примусової колективізації шляхом конфіскації всього продовольства та внаслідок заборони виїздити за межі охоплених голодом територій. Крім того, в ній спеціально уточнюється, що лише в Україні Голодомор був політично-мотивованим, а не тільки злочинною акцією на класовому грунті. Нарешті, пославшись на Закон України, а таким є Закон України від 28 листопада 2006 р. «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», Парламентська Асамблея Ради Європи тим самим підтвердила легітимність Закону, стаття 1 якого кваліфікує Голодомор в Україні як геноцид українського народу.
У своєму виступі 27 квітня на сесії ПАРЄ, одним з центральних питань якої було ухвалення резолюції, ініційованої у свій час Україною і присвяченої пам’яті жертв Голодомору, Президент Віктор Янукович взагалі ані словом не обмовився про трагедію українського народу, яка сталася внаслідок злочину геноциду, свідомо вчиненого комуністичним режимом проти української національної групи. Як Президент України, Янукович був зобов’язаний висловити офіційну позицію держави, визначену в Законі України від 28 листопада 2006 р. «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» і підтверджену результатами досудового слідства, здійсненого СБУ України, та постановою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. Натомість він свідомо знехтував своїм обов’язком. Більше того, після виступу, відповідаючи на запитання щодо його особистої думки стосовно Великого Голоду, він заявив: «Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей. Але визнавати Голодомор як факт геноциду стосовно одного чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія народів, які колись входили в єдину державу — Радянський Союз». Слід зазначити, що поставлене Януковичу запитання пролунало з вуст пана Яако Тапані Лааксо, який входить до групи об’єданих європейських лівих і є заступником делегата від парламенту Фінляндії у ПАРЄ. Відповідно до інформації з Вікіпедії, яка грунтується на солідних фінських джерелах, пан Лааксо як колишній член компартії Фінляндії відомий у минулому своїми широкими зв’язками з радянським КДБ та східнонімецькою спецслужбою Штазі і нині просуває російські інтереси (http://fi.wikipedia.org/wiki/Jaakko_Laakso).
У своїй привселюдній відповіді В. Янукович не відокремив своєї особистої позиції від позиції держави, визначеної Законом України і українським судом, натомість озвучив позицію делегації Росії. В остаточному тексті ухваленої ПАРЄ резолюції немає жодного положення, яке б заперечувало Голодомор як злочин геноциду. Висловлювання В.Януковича лише зашкодило уточненню і підсиленню документа, який з посиланням на Закон України визнає Голодомор актом геноциду.
Отже, резолюція ПАРЄ «Вшанування пам’яті жертв Великого Голоду (Голодомору) на території колишнього СРСР» не дає жодних підстав для коригування Закону України «Про Голодомор 1932—1933 роках в Україні». Верховна Рада України повинна відмовити у розгляді законопроекту В.Кисельова як такого, що є наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору і приниженням гідності українського народу і держави.
