У статті радника Президента України Анатолія Гальчинського («День», 4.07.2001) було поставлено запитання: що необхідно для того, щоб гривня була стабільною? Відповідаючи на це запитання, автор статті цілковито сконцентрував свою увагу на суто фінансовому боці проблеми. Але навіть при цьому він пройшов повз бомбу уповільненої дії — заборгованості підприємств, що продовжує зростати, й стабільно випереджального зростання кредиторської заборгованості порівняно з дебіторською, що є свідченням перманентного зникнення грошей з легальної сфери економіки.
Чи правильним є такий підхід? Адже фінансова система країни, одним iз елементів якої є вітчизняна валюта, — висловлюючись спрощено, всього лише інструментарій реальної економіки. Її здоров’я чи хвороба є визначальним чинником стабільності або дестабілізації всієї фінансової системи, зокрема й гривні. А в самій фінансовій системі головним і визначальним чинником її функціонування є безперервний грошовий обіг, включений у такий самий нормальний обіг товарних мас.
Виходячи з цього, можна було чекати, що Анатолій Гальчинський хоч би в основних рисах розгляне проблему стабільності гривні як похідну стабільного зростання економіки й безперервного грошового обігу. Очікування не справдилися. Автор виступив у ролі тільки голови Ради НБУ та професора економіки, хоча першим після його прізвища йде титул радника Президента України. Заради справедливості слід зазначити, що не лише автор статті уникає розгляду реальних проблем реальної економіки. За останні 1,5 — 2 роки зі сторінок майже всіх видань зникли прізвища серйозних економістів. Ніхто з них не хоче вплутуватися в дискусії, вважаючи це безглуздям, оскільки такий розгляд проблем економіки неминуче виводить на проблеми політики. А нині це може викликати…
Таке становище — небезпечний симптом суспільної хвороби, який мало кого насторожує своїм негативним впливом на розвиток економіки. А тим часом, у день публікації статті Анатолія Гальчинського перший заступник голови ВР України Віктор Медведчук уперше публічно назвав нову цифру питомої ваги тіньової економіки — 65%, яку до нього ніхто не наважувався називати. Ця цифра перевищує всі попередні оцінки, але, на жаль, підтверджується багатьма непрямими ознаками зростання тінізації економіки, що об’єктивно посилює передумови ослаблення гривні. Мається на увазі тенденція, а не нинішня тимчасова ситуативність фінансової стабілізації.
Нинішнє відносно стабільне становище гривні — це рівнодіюча ситуативно стабілізуючих і перманентно дестабілізуючих чинників економіки з різними причинами своєї появи й різною динамікою свого вияву. Їх усіх не можна змішувати в купу, орієнтуючись лише на магію значень показників поточного періоду, які в обмеженому періоді часу далеко не завжди відображають суть економічного розвитку. От і Анатолій Гальчинський, хоч і вельми обережно (посада зобов’язує), пише: «Мене насторожує ейфорія, що панує в зв’язку з досягнутими темпами зростання». Але далі автор сам збивається на міркування про «правильні» й «неправильні» темпи зростання, хоч відомо, що в умовах випереджальної або хоча б високої інфляції цей показник втрачає своє економічне значення.
Не розкривши всіх чинників, що дестабілізують розвиток реального сектора економіки, й не розглянувши шляхи їхньої ліквідації, не можна серйозно судити про можливості зміцнення гривні. А тим паче про оптимальність валютного курсу гривні на підставі самих лише припущень. Щодо нього Анатолій Гальчинський стверджує: «…Найоптимальнішим для нас є валютний курс 4 — 4,5 грн. за долар». Але ж відомо, що стабільність валюти визначається рівністю грошової й товарної маси. За зазначеного валютного курсу обсяг споживаних товарів і послуг українського виробництва на душу населення має бути всього в 4 — 4,5 раза менше за відповідний американський показник. Звичайно ж, у порівнюваних одиницях. Приблизно те саме співвідношення має бути й щодо ВВП.
Нині ВВП на душу населення в США в 61 раз перевищує український показник. Отож, для досягнення стабільного валютного курсу в 4 — 4,5 грн. за долар Україні необхідно в 13,6 — 15,3 раза (61:4,5; 61:4) збільшити свій обсяг виробництва товарів і послуг, пам’ятаючи про те, що американці не стоятимуть на місці. Можна навіть врахувати наявність тіньового сектора економіки, що вдвічі перевищує легальний сектор. Але, навіть легалізувавши всю «тінь» (що поки виглядає фантазією), реальний обсяг виробництва слід було б збільшити в 4,5 — 5,1 раза. Чи реальним є таке досягнення хоч би в найближчі роки? Безумовно, ні. Але в цьому разі вже є хоча б об’єктивний орієнтир.
Наступне запитання, що логічно витікає з попереднього: що необхідно зробити для того, щоб хоч трохи наблизитися до заповітної межі. Професіональна відповідь на це запитання настільки об’ємна, що не вміститься в газетній статті. Обкреслити контури необхідних дій можна й потрібно. Однак в українській пресі вже неодноразово публікувалися аргументовані системні підходи глобального рівня. А віз і нині там. Тому, як нам вбачається, на користь справи доцільно було б розглянути одну з конкретно- локальних проблем нашої економіки, що безпосередньо зачіпає інтереси багатьох мільйонів громадян України. Йдеться про розвиток малого та середнього виробничого бізнесу, що є підмурівком стабільного розвитку економіки й стійкості національної валюти. Тут закладено потужні резерви розвитку, які, на жаль, внаслідок різних причин не використовуються.
Про це свідчить стабільно низька частка малого бізнесу, що практично не змінюється ще з середини 90-х років у ВВП і є в 7—8 разів меншою за аналогічний показник у розвинених країнах. Щодо офіційного погляду на цю проблему, то він зводиться до демонстрації зростання чисельності працівників у цій сфері, що економічно є нісенітницею. Крім того, слід враховувати негативний чинник дисбалансу територіального розташування наявного малого бізнесу. Наприклад, у Києві з населенням у 5,3% всього населення України міститься 24,8% всіх малих підприємств країни.
Причинами такого становища можна назвати такі. Надмірна централізація економічної діяльності в країні, що відображає централізацію політичної влади. Реєстрація в Києві малих підприємств, більшість яких здійснюють свою діяльність у невиробничій сфері, зокрема й багато з них — у різних регіонах на всій території країни. Орієнтація малого бізнесу на центр економічної діяльності (у Києві зареєстровано до трьох чвертей усього великого бізнесу України й до третини — середнього бізнесу). Це дозволяє малим підприємствам успішніше вести свій власний бізнес саме в Києві. Є й інші причини. Але ж Україна — це не лише Київ, Україна — це, передусім, регіони, багатством яких насамперед може й має збільшуватися багатство всієї країни.
Проте є й ще один важливий аспект проблеми розвитку малого бізнесу. Україна не може сліпо копіювати еволюційний шлях європейських країн і США щодо розвитку малого бізнесу. В неї немає на це ні часу, ні ресурсів очікування кінцевих результатів «ліберального реформування» своєї економіки з вгадуванням перспектив стабільності національної валюти. Україні слід прискорено наздоганяти не лише розвинені країни, а й саму себе зразка 1990 року. Тому й методи реального реформування економіки, що створюють такі ж реальні передумови стабілізації гривні, що значно меншою мірою залежать від зовнішніх чинників, мають бути іншими.
Взяти хоча б питання системності визначення критеріїв віднесення підприємств до малих, середніх, великих і особливо великих. Маючи такі критерії, можна було б обгрунтовано збудувати всю систему оподаткування для кожної групи підприємств залежно від їхніх розмірів і приналежності до виробничої або невиробничої сфери. Маючи при цьому на увазі необхідність прискореного розвитку малого виробничого бізнесу й меншого за прискоренням розвитку середнього виробничого бізнесу. Супутньою метою цього процесу мала б бути структурна перебудова економіки й державне регулювання грошових потоків методом стимулювання перетікання капіталу в ті чи інші сфери діяльності.
Це вельми важливо, оскільки у вищих органах державної влади панує волюнтаристський підхід до багатьох проблем економіки, зокрема до проблеми віднесення підприємств до групи малого бізнесу, а також до вибору характеру оподаткування. Як приклад назвемо досить дивне рішення якогось працівника Адміністрації Президента України, що поклав на стіл глави держави пропозицію про підвищення показника річного обсягу виробництва малих підприємств до 5 млн. грн. Але ж для досягнення такого обсягу необхідно 200 — 250 осіб. Нічого собі мале підприємство!
Державне регулювання економічних процесів не терпить приблизності. В нас сором’язливо замовчується, що малий (втім, так само, як середній і великий) бізнес за своєю економічною природою є неоднорідним і поділяється на виробничий і невиробничий. Більшість малого бізнесу в нас міститсья саме в невиробничій сфері, зовнішньоекономічна частина якої помітно впливає на ослаблення гривні (гальмує розвиток вітчизняного виробництва й посилює імпортну складову сальдо зовнішньоторгівельної діяльності, від значення якого курс гривні залежить дуже сильно).
Що ж заважає розвиватися малому виробничому бізнесу? За поширеною думкою, основними перешкодами є податки й корупція чиновників. Щодо податків малого бізнесу обмежимося констатацією того, що, на нашу думку, сам принцип їх встановлення є абсолютно абсурдним, оскільки не враховує організаційно-економічних умов первинного накопичення мінімального капіталу підприємця. Тому принцип встановлення податків має бути змінено з орієнтацією на швидке зростання виробництва, прибутку, чисельності персоналу, фонду зарплати.
Корупцію чиновників можна викоренити за допомогою механізмів оплати їхньої праці, за якої, висловлюючись образно, в них над головою має висіти сокира, а попереду лежати пряник. У таких умовах чиновник потягнеться до пряника. Але ж нині немає ні сокири, ні пряника. А чиновник — теж людина (з маленькою зарплатою) й теж хоче їсти й пити. Тож чому не дати йому можливість проявити ініціативу й легально заробити додаткову суму грошей залежно від економічних показників розвитку, наприклад, все того ж малого бізнесу в його районі або області?
Проте є проблема, яка взагалі не розглядається. Йдеться про можливість для власників малого виробничого бізнесу використати основні фонди непрацюючих або ледь працюючих підприємств різної форми власності. Не є таємницею, що виробництво десятків тисяч державних і колективних підприємств спеціально підтримується в стані стагнації, оскільки це дає можливість їх керівникам витягувати тіньові прибутки, а на колективних підприємствах ще й перерозподіляти власність на свою користь і користь свого найближчого оточення. Тіньова приватизація почалася не вчора, а давно — з малопомітних невеликих підприємств. І без розв’язання цієї проблеми економіку України неможливо підняти, а гривню стабілізувати.
Абсолютна більшість керівників малого бізнесу змушені платити «готівку» орендодавцеві. Але це всього лише один з небагатьох чинників, що підкреслюють нерозв’язаність проблеми відносин власності, що обмежує розвиток малого бізнесу, не впевненого в завтрашньому дні своєї діяльності. І це при тому, що орендодавець використовує власність, що не належить йому юридично, для незаконного отримання ним рентної плати. В цьому разі писане право (закони) й правозастосування (Law enforcement), які в цивілізованій державі мають бути рівноправними елементами цілісної системи державного права, розійшлися в діаметрально протилежних напрямках. Тому таке становище необхідно виправляти.
Подібний погляд добре укладається в необхідність системного розвитку малого й середнього бізнесу. Основні фонди підприємств, подібних до вищеназваних, необхідно передавати малим і середнім приватним підприємствам (заздалегідь, за необхідності, націоналізувавши їх) в безкоштовну оренду з правом подальшого викупу. Передача таких підприємств має здійснюватися на умовах двостороннього договору з місцевими органами влади. В таких договорах має бути обумовлено зростання чисельності працюючих (можливо, й зростання оплати праці) за узгоджений період часу.
Безумовно, потрібні певні зміни в законодавстві. Але мета визначає засоби. Головне — добитися реального прискореного зростання виробництва найкоротшим шляхом за дотримання інтересів усіх сторін. Безробітних — в отриманні роботи, підприємця — в швидкому зростанні прибутку, чиновника — в зростанні своєї зарплати, держави — в розширенні оподатковуваної бази й дохідної частини бюджету, зниженні витрат на соціальну підтримку населення, а також стабілізації своєї фінансової системи, включаючи гривню.
Але робота подібного масштабу й широти територіального охоплення неможлива без розв’язання проблеми розширення прав місцевих і регіональних органів влади. Без цього ініціативу низів, не підкріплену їхнім інтересом, не буде реалізовано.
