Легітимність... Це слово останнім часом усе частіше звучить у лексиконі політиків. Про легітимність говорять із телевізійних екранів, пишуть на сторінках газет. Чи легітимна Верховна Рада, чи легітимна правляча коаліція, чи легітимний спікер парламенту, нарешті, чи легітимний новий Кабінет Міністрів?
Тема легітимності виникла не сьогодні, але саме сьогодні вона набула особливої гостроти, оскільки від того, як буде вирішене це питання, залежить, наскільки впевнено почуватиме себе влада в найближчій перспективі, принаймні, до 2010 року. Такі необхідні країні реформи в буквальному значенні зависли, і відсутність консенсусу всередині української еліти робить вельми сумнівною їхні перспективи. Але важливіше інше — для успішного проведення реформ, у тому числі й непопулярних, необхідна не тільки згода провідних політичних гравців, але й певна згода суспільства, своєрідний мандат довіри, виданий народом. І саме сумніви в наявності такого мандату викликають сьогодні суперечки про легітимність.
Але перш ніж обговорювати цю тему, необхідний невеликий екскурс у політичну теорію. У вузькому значенні поняття легітимність характеризує законність влади. У ширшому — визнання влади суспільством, обгрунтованість і необхідність даної влади й її носіїв.
Уперше поняття легітимність ввів у політичну науку Макс Вебер. Відтоді його «ідеальна» типологія легітимності влади — харизма, традиція, легальність (або раціонально- правова легітимність) — є свого роду класикою.
Залишимо збоку харизму й традицію. З традицією в Україні було покінчено ще в XVIII столітті з ліквідацією Гетьманщини. Що ж до харизми, то претендентів в українській історії було багато, але нікому не вдалося перевершити Нестора Махна.
Так що зупинимося на раціонально-правовій легітимності. Остання, за словами Вебера, здійснюється «внаслідок віри в обов’язковість легального встановлення й ділової «компетентності», обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підкорення під час виконання встановлених правил». Вона характерна для демократичних держав і передбачає суворе дотримання законів усіма структурами суспільства, в тому числі й державними органами, доступ до політичних інститутів усім верствам населення, довіру громадян до устрою держави, а не до окремих лідерів, підкорення законам, а не особистості керівника.
Надалі вчені доповнили типологію Вебера новими типами легітимності, наприклад, ідеологічної, яка передбачає визнання влади внаслідок внутрішньої переконаності або віри в правильність тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою.
Зрозуміла річ, що ідеальні типи тому й називаються ідеальними, що рідко зустрічаються на практиці. Але в будь- якому випадку легітимність влади в демократичній державі закріплюється певною підтримкою з боку суспільства, в якійсь мірі консенсусом між суспільством і державою.
Нинішня проблема легітимності влади перебуває саме в цій площині. Зазначимо, що не йдеться про відверту опозицію президенту або уряду. Незадоволені підсумками виборів будуть завжди. Але демократичний порядок передбачає, що в кінцевому результаті суспільство загалом визнає їхні результати і виявляє готовність коритися обраній владі.
Примітно, що процес обрання керівництва українського парламенту і формування Кабінету Міністрів за часом співпав із парламентськими виборами в Росії, що дає можливість порівняти політичні процеси в двох країнах. Не варто, напевно, зайвий раз зазначати, що російська модель користується певною прихильністю і в частини населення України, і в частини вітчизняного політикуму.
Переконаний, що російська «керована демократія» навряд чи була б можливого, якби вона не була затребувана російським же суспільством. Саме це забезпечує легітимність російської влади й її певний консенсус із суспільством навіть за всіх мінусів цієї моделі. Передусім, завдяки тому, що вона забезпечує спадкоємність влади не тільки у вузькому значенні слова, як призначення наступника, але і в значенні спадкоємності принципів роботи державного апарату, внутрішньої й зовнішньої політики, основ державної ідеї.
В Україні ж національного консенсусу немає. У чому причина? У неготовності громадян прийняти демократичні правила гри? У відсутності належної політичної культури? В історико-культурних і ментальних відмінностях між різними регіонами, які впливають і продовжують впливати на внутрішню і зовнішню політику країни? Все це, безумовно, є, і заперечувати вплив цих чинників на політичне життя неможливо.
Але для нас важливий не тільки стан суспільства, але й адекватність влади завданням, які стоять перед нею. Переконаний, що головна причина, через яку сьогодні відсутній консенсус між владою і суспільством, криється в самій владі, в її нездатності довести народу, громадянам свою легітимність.
Мені можуть заперечити — підсумки президентських виборів були визнані як на Заході, так і на Сході, як у Росії, так і в США. Однаково ж були визнані підсумки парламентських виборів 2006 і дострокових парламентських виборів 2007 року. Так у чому ж річ? Органи влади легальні, а, отже, легітимні. Але не варто підміняти легітимність легальністю. Отримати правову законність тим, хто взяв у свої руки владу, нескладно. Але й ціна такого формального визнання не велика. Інша річ — ставлення народу до цієї влади.
Почнемо з початку, тобто з 2004 року. Чи передбачали президентські вибори забезпечення спадкоємності влади? Лише частково. Леонід Кучма не призначав Віктора Януковича своїм офіційним наступником. Суспільству він був представлений лише як формальний кандидат від влади. Але самі по собі вибори не мали нічого спільного із затвердженням запропонованої кандидатури. Навпаки, розвернулася жорстка й безкомпромісна боротьба за владу.
Уже з самого початку було зрозуміло, що, незалежно від того, хто буде президентом, ми вже ніколи не побачимо «Україну Кучми». Йшлося швидше про те, чи збережуться хоч в якійсь мірі існуючі принципи управління, що передбачали у внутрішній політиці балансування між різними фінансово-промисловими групами, а в зовнішній — між Заходом і Сходом.
На жаль, жодна з основних кандидатур, як показала передвиборна кампанія, не влаштовувала цілком ні суспільство, ні, що важливо, політичну й ділову еліту країни. Найприйнятнішою могла б бути інша компромісна фігура, навіть за умови її висунення владою. Головне, щоб вона не спричиняла такого різкого відторгнення у виборців різних частин країни й не передбачала б крутих поворотів державного курсу.
Забігаючи вперед, варто зазначити, що побоювання й щодо одного, й щодо іншого кандидата, що тоді виникли, згодом підтвердилися. І в одному, і в іншому випадку, як ми бачили, йшлося про формування примітивної «економіки доступу», в якій економічні преференції отримував той, хто знаходився ближче до владної верхівки.
Питання про владу було вирішене революційним методом, що являє собою надлом легітимності. Примітно, що застосувала цей метод та гілка влади, яка покликана дотримуватися правосуддя. Саме судова влада в особі Верховного Суду по суті взяла на себе повноваження всіх інших органів влади. Почнемо з того, що Верховний Суд, що підтвердив наявність грубих порушень під час підрахунку голосів, ухвалив рішення, про яке не просив позивач — про третій тур президентських виборів, не передбачений чинним законодавством. Адже подальша доля виборів залежала вже від Центрвиборчкому. Проте всі погодилися з таким «революційним» рішенням суду.
Бо платою за одне порушення законодавства стало інше — внесення змін у Конституцію з порушенням передбаченого законом порядку. Надлом стався за участю або за мовчазної згоди всіх учасників політичного процесу.
Зрозуміло, що після цього залишалася лише малість — укріпити владу новими кадровими призначеннями. Вслід за обранням президента відбулося призначення керівників місцевих державних адміністрацій із порушенням норм Конституції і чинного законодавства. Були проігноровані права місцевого самоврядування, зокрема, обласних і районних рад, до повноважень яких, згідно з п.31 ст. 43 Закону «Про місцеве самоврядування», відноситься «внесення в Кабінет Міністрів України пропозицій щодо голови відповідної державної адміністрації». І це вже не кажучи про те, що одночасно була порушена вся процедура розгляду кандидатур і їхнього представлення Президенту. До речі, права обласних і районних рад продовжують ігноруватися й досі, більше того, їхнє право висловлювати недовіру головам місцевих державних адміністрацій пропонують істотно обмежити.
Звичайно, історія знає немало прикладів, коли сумнівний, із погляду легітимності, режим усе ж утверджувався й отримував підтримку суспільства. Не секрет, що Президент Ющенко і його «помаранчева» команда також мали таку можливість. Але легкість успіху їх же й підвела. Про їхні конкретні прорахунки й помилки сказано й написано вже немало. Додам лише наступне — легалізована й юридично визнана у світі «помаранчева» влада всередині країни не змогла дати навіть ідеологічного обгрунтування своєї легітимності, запропонувати прийнятні для більшості ідеали й цінності. Швидше навпаки, сталося і відбувається нав’язування цінностей одних регіонів іншим. У результаті, в очах значної частини суспільства «помаранчева» влада так і не була визнана законною з погляду її права наказувати, простіше кажучи, не була визнана «нехай нікудишньою, але своєю». Саме тому парламентські вибори 2006 року перетворилися у свого роду четвертий тур президентських виборів.
Більше того, практично відразу ж були поставлені під сумнів законність політичної реформи і її результати, що лише посилило ці сумніви. Парламентська Асамблея ради Європи у своїй резолюції №1466 від 5 жовтня 2005 року, відмічаючи певний прогрес у розвитку політичної системи, серед іншого закликала Україну схвалити закони щодо функціонування гілок влади, як того вимагає Конституція України, зокрема, ввести як можна швидше в дію закони про Президента України й Кабінет Міністрів України.
Як відомо, ніяких дій зроблено не було. У результаті, Парламентська Асамблея вже в наступній резолюції, прийнятій 19 квітня 2007 року, з повною справедливістю зазначила, що «політична криза є також результатом поспішної і незавершеної конституційної політичної реформи» і виразила жаль, що гостра критика, висловлена в попередній резолюції, і «неодноразові заклики до органів влади України вирішити терміново ці питання для того, щоб забезпечити легітимність конституційних змін 2004 року і їхню відповідність європейським стандартам, залишилися не почутими».
Чому влада залишилася глуха до закликів авторитетної європейської інстанції, причому саме та влада, яка зробила різкий поворот у бік Заходу і вже обіцяла вступ України в ЄС у доступному для огляду майбутньому? Цейтноту не було. До парламентських виборів залишалося ще кілька місяців, які можна було б з користю вжити для плідної законотворчої роботи для того, щоб система влади отримала нарешті чіткі контури, а політичний процес — правила гри.
Наприкінці 2005 року знову приватні інтереси політичних гравців узяли гору над загальнодержавними. Бо кожний із провідних політиків приміряв на себе тогу прем’єр-міністра, а їхні команди готувалися взяти участь у боротьбі за доступ до державної годівниці. Що може бути краще, ніж стан напівлегітимності, що залишає питання про те, хто все ж таки головний в країні, постійно відкритим?
Усе, що сталося в країні за останні два роки, лише довело — якщо природа не терпить пустоти, то політичний процес не терпить конституційного вакууму. Цей вакуум неминуче повинен бути заповнений або прийняттям законів, або діями, які слабко узгоджуються з Конституцією і законами.
Прийняття законів, тим більше конституційних, передбачає наявність певного компромісу, більше того, повага до Конституційного Суду — органу, на який, згідно з Основним законом, покладене розв’язання питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і право офіційного тлумачення Конституції України і законів України.
Варто нагадати, що ПАРЄ двічі у своїх резолюціях приділяла увагу питанням конституційного судочинства. І якщо вперше, в жовтні 2005 року, вона рекомендувала «забезпечити оновлення складу Конституційного Суду України без необгрунтованого затягнення після того, як закінчується термін повноважень його суддів», то вдруге Парламентська Асамблея просто заявила, що «влада єдиного органу конституційного правосуддя Конституційного Суду України повинна гарантуватися й поважатися» і відмітила необхідність у прийнятті рішень «щодо конституційності всіх справ, що знаходяться у виробництві, зокрема, Указу Президента від 2 квітня 2007 року».
Але позиція ПАРЄ залишилася й залишається голосом волаючого в пустелі. Сьогодні можна до хрипоти сперечатися про того, хто більше винен у тому, що Конституційний Суд так і не став верховним арбітром у протистоянні. Але факт залишається фактом. Ні Закон «Про Кабінет Міністрів України», який викликав серйозні заперечення з боку Президента, ні всі укази Президента про розпуск Верховної Ради не дістали правової оцінки. Більше того, фактична недієздатність Конституційного Суду зробила можливим і інше сумнівне з правового погляду рішення, наприклад, указ Президента, що розширив склад Ради національної безпеки й оборони за рахунок губернаторів і який перетворив його в щось середнє між Політбюро й альтернативним Кабінетом Міністрів.
Суперечку вирішило підписання відомої угоди в ніч на Трійцю. Правові методи розв’язання конфлікту, на мій погляд, зовсім не були вичерпані. Але для введення ситуації в законне русло потрібні були воля й бажання всіх учасників конфлікту. Правовий же метод досить складний, він би вимагав додаткових зусиль, і, головне, часу. Витрачати дорогоцінний час, що залишився до президентських виборів, не бажав ніхто. Тим більше, що для претендуючих на панування політичних сил головним стає не отримання легітимності, а отримання влади, причому влади, за можливістю, абсолютної, нехай навіть і прикритої демократичною ширмою.
Тому і вибраний був найпростіший, але не найкращий варіант. Не найкращий тому, що дострокові вибори за сумнівних правових підстав лише зменшують легітимність законодавчої влади. І сама легітимність влади в країні чим далі, тим більше мотивується політичною доцільністю.
Фактична ліквідація на невизначений термін конституційного правосуддя (а якщо брати ширше, то й правосуддя загалом) створює сьогодні досить небезпечну ситуацію, яку стараються не помічати учасники коаліції. Починаючи з 2004 року українські політики вже неодноразово користувалися конституційним вакуумом для реалізації своїх цілей, не кажучи вже про відверту зневагу Конституції та законiв.
227 голосів, майже з боєм здобутих для формування правлячої коаліції, краще за все характеризують хиткість положення, що створилося. Здавалося б, у цих умовах найоптимальнішим був би пошук чергового компромісу. Але, судячи з усього, отриманий досвід припав явно до душі. Інакше звідки б узялася ідея про пакетне голосування за кандидатуру голови Верховної Ради й прем’єр-міністра. Більше того, вже сам факт того, що думки коаліції та Президента розійшлися щодо кандидатури спікера, повинен був викликати запитання в депутатів-демократів (адже їхня коаліція називається Коаліцією демократичних сил) — наскільки правильно з погляду демократії те, що посаду спікера обійме президентський назначенець.
Звичайно, порушення Конституції і Регламенту Верховної Ради шляхом чергового пакетного голосування завдяки позиції депутатського корпусу не сталося. Але очевидного знущання над демократичною процедурою голосування уникнути, на жаль, не вдалося.
Спочатку ми стали свідками очевидного фарсу під назвою «Обрання спікера», а потім такого самого очевидного балагану, під назвою «Обрання прем’єр-міністра».
Нехай депутатам від БЮТ і НУ-НС байдуже, як сприймають їхні дії громадяни України. Але невже вони не можуть не розуміти, що підіймаючи вгору руку й кажучи: «категорично «за», вони тим самим підривають і без того вельми примарні основи своєї легітимності. Адже тепер кожного разу, коли виникне суперечка навколо результатів голосування, їхні опоненти можуть послатися на втручання в систему «Рада». І що тоді? Знову відкрите й поіменне голосування підняттям рук і викрикуванням. І це у вік інформаційних технологій! У деяких країнах уже впроваджена система голосування на виборах інтернетом, а в нас крок назад — у XX, а то і в XIX століття.
Вище руки, панове! Ви допомагаєте ховати й українську демократію, й українську державність.
Що далі? Органи влади є, але чи є сама влада, чи є в Україні суворе дотримання законів усіма структурами суспільства, в тому числі й державними органами, чи є довіра громадян до устрою держави, а не конкретно до Тимошенко, Яценюка або Ющенка, чи можемо ми розраховувати на підкорення закону, в умовах, коли цей закон далеко не «один для всіх»?
Стан напівлегітимності не може тривати вічно. Його виходом може стати остаточний параліч влади, яку чекає традиційна українська «атаманщина». Якщо, звичайно, українські політики не одумаються, не приборкуватимуть свої амбіції в інтересах країни й не спробують досягнути легітимності влади.
