Кажуть: минуле тоді назавжди «відбуває» у вічність, стає безповоротним, коли воно осмислене. Це і є найкраща гарантія від повторення найжахливіших сторінок української історії ХХ століття — геноцидних голодоморів, знищення й катувань мільйонів людей, Великої Брехні, яка завдала Україні, може, більшої шкоди, аніж чума.
Професор Станіслав Кульчицький, один із провідних українських істориків — саме та людина, котра блискуче слугує благородній справі цього осмислення. Він чудово уміє «писати історію сучасності», аналізувати події, що відбулися буквально на наших очах, з висоти історичного «пташиного лету», пам'ятаючи, що «велике бачиться на відстані» — відстані досвіду цілого ХХ століття. Деякими висновками щодо суспільних процесів в Україні останніх десятиліть і років (починаючи, звісно, з незабутніх подій на Майдані) Станіслав Кульчицький коротко поділився з кореспондентом «Дня».
— Газета «День» друкувала у цьому році кілька ваших статей, присвячених передумовам помаранчевої революції. З них видно, що у вас склалося специфічне бачення основних подій ХХ століття. В чому воно полягає?
— Я не ревізую пануючих у світі уявлень про закономірності історії людства, а роблю спробу поставити вітчизняну історію ХХ століття в контекст світової. Єдине, чого я не побачив у науковій літературі Заходу і прийшов до цього, як кажуть, власним розумом, це — уявлення про Велику війну 1914—1918 рр. і Велику депресію 1929— 1933 рр. як явища однакової генетичної природи. Я розглядаю їх як два прояви однієї цивілізаційної кризи — політичної (війна) і економічної (депресія). Запізнення між проявами кризи на півтора десятиліття — це лише мить порівняно з життям євроатлантичної цивілізації. Кризою ознаменувався перехід від традиційного до демократичного суспільства.
У нас кризи розглядаються як негативні явища, тому що вони супроводжуються війнами, революціями, масовим безробіттям та іншими соціальними катаклізмами. Не годиться з цим полемізувати, але історичний прогрес без криз неможливий. Тут я стою на платформі А.Тойнбі: без виклику нема відповіді. Простий приклад: людство народилося в Африці, але тільки ті його представники, які покинули затишний континент і опинилися біля льодовиків, стали на чолі історичного прогресу.
— Ви кажете: треба поставити вітчизняну історію в контекст світової. Іншими словами, треба її переписати?
— Скільки разів доводилося чути: не треба переписувати історію! Однак якою була історія Радянського Союзу? Її написали переможці. Квінтесенція її — це сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)». Треба його переписати чи не треба?
— Відбулися дві десталінізації — М. Хрущова і М. Горбачова. Вони не покінчили з коротким курсом «Історії ВКП(б)». Чому?
— Короткий курс партійної історії зник з обігу після ХХII з'їзду КПРС у 1961 році. Тоді ж були перейменовані всі міста, вулиці і підприємства, які носили ім'я Й. Сталіна. Але суть справи не в Сталіні. Каюсь, одна з моїх книг видання 1990 року має назву «Сталінізм на Україні». Ми навчилися говорити «в Україні», а не «на Україні», і це добре. Однак досі у нас і на Заході використовується поняття «сталінізм». Тепер я думаю, що за цим поняттям нічого не стоїть. Мова повинна йти про комунізм, а якщо персоналізувати це поняття, то про ленінізм. Сталін тільки втілив у життя той лад, який склався в голові у В. Леніна. Ленін є родоначальником партії, яку він назвав комуністичною, і диктаторської влади, яку він назвав радянською.
Десталінізація М. Горбачова і наступні півтора десятка років після розвалу Радянського Союзу витягли на поверхню ті силові методи, за допомогою яких створювався радянський лад і формувалося суспільство. Мова йде про масові репресії, терор голодом, депортації, маніпулювання свідомістю, тобто все те, що ми назвали «білими плямами» в історії. Не відбулося, однак, головного — справжнього переписування ленінсько-сталінської історії. Залишився незруйнованим той внутрішній каркас, на якому, ніби на новорічній ялинці, висять усі колишні «білі плями». Ці злочини тоталітарної держави персоналізуються як сталінські. Персоналізація особливо помітна в Росії, яка оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу. Проте спина Сталіна не настільки широка, щоб сховати за собою владу, яка знищила десятки мільйонів людей, а тим, хто залишився, прищепила пієтет до самої себе і до «вічних цінностей» комуністичної ідеології.
Я не належу до антикомуністів, хоча б тому, що маю за плечима 30-річний стаж перебування в КПРС. Але розумію, що уперше проголошена в знаменитих «Квітневих тезах» 1917 року ідея В. Леніна про побудову «держави-комуни» була контрпродуктивною. Народи, які опинилися у складі радянської імперії, були приречені на колосальні фізичні втрати, тому що приваблива комуністична ідея обернулася на практиці жорстокою диктатурою. Вони зазнали й незмірних матеріальних втрат. Головною ознакою комуністичної економіки є заміна вільного підприємництва вкрай неефективним державним господарюванням. Бізнесмен може перетворити пустелю на процвітаючий край, але чиновник здатний перетворити процвітаючий край на пустелю.
Багато громадян у нас і досі вважають комунізмом його пропагандистський імідж: суспільство з молочними ріками і киселевими берегами, в якому матеріальні та культурні блага розподілятимуться за потребами. А насправді комуністичний лад був остаточно побудований в СРСР перед Другою світовою війною. У 1937— 1938 рр. головний будівничий зробив у новоспорудженому приміщенні «генеральну уборку». У країні, «де так вільно дихає людина», інакодумці повинні були сидіти в концтаборах або взагалі зникнути.
Сьогодні патерналізм «суворої, але справедливої» радянської влади з ностальгією згадують мільйони людей здебільшого похилого віку. Їм важко пристосуватися до демократії і ринкової економіки. Тим більше, що демократія нерідко перетворюється на вседозволеність і сваволю, а ринкові відносини обертаються цілковитою байдужістю до потреб слабозахищених членів суспільства.
— У цьому році відзначається століття першої революції в Росії. За сто років у нас трапилося стільки революцій, що історики не можуть їх належним чином упорядкувати. Чому так важко приживається еволюційний розвиток суспільства?
— Еволюція — свідчення безперешкодного розвитку. У нас, на жаль, виявився неможливим розвиток, заснований на консенсусі політичних і соціальних сил.
1905 рік — це невдала революція, яка потрясла самодержавство, але не змогла з ним впоратися. Провідну роль у вітчизняній історії відіграв 1917 рік.
Переконаний, що в 1917 році не було в Росії двох окремих революцій — Лютневої і Жовтневої. Була одна, яка вичерпала свій потенціал в січні 1918 року, з розгоном Установчих зборів.
Від листопада 1917 року до весни 1918 року сформувався більшовицький тоталітарний режим. У квітні 1918 року з'явилася стаття В.Леніна «Чергові завдання Радянської влади», з якої починається революція, що не мала нічого спільного з Російською революцією 1917 року. Це — здійснювана звичним для Росії способом урядового насадження реформ комуністична революція. Вона мала на меті сформувати соціально-економічний фундамент під більшовицький політичний режим і тривала два десятиліття. Комуністичні перетворення мали справді революційний характер, тому що радикально змінювали спосіб життя радянських людей. По суті, створювалася нова, мутантна цивілізація.
Комуністична революція здійснювалася методами пропаганди, терору і виховання. До жовтневого перевороту головним був метод пропаганди. Потім на перше місце вийшов терор. Масовий терор припинився не з побудовою комунізму, як слід було чекати, а тільки зі смертю Й. Сталіна. Старше покоління наших громадян пам'ятає лише лібералізовану радянську владу, а не сталінські часи. Цим пояснюється його ностальгія за недавнім минулим.
Події 1989—1991 рр. — це саморозпад радянської імперії, і його можна розглядати як антикомуністичну революцію. Країни, які пройшли через комуністичну революцію 1918— 1938 рр., повинні мати час для відродження соціально-економічних і політичних структур, властивих для нормального суспільства. Адже в період саморозпаду комунізму в них таких структур не існувало. А це означає, що антикомуністична революція мусить здійснюватися двома етапами, з трансформаційним періодом невизначеної тривалості. Тільки тоді, коли суспільство визріє для того, щоб підтвердити на практиці конституційні декларації про свій суверенітет, воно почне контролювати власну державу. Отже, кольорові революції — це другий етап антикомуністичної революції.
