Минулий політичний сезон можна розглядати в різних ракурсах. І як автономний, цілком унікальний, відтинок в історії країни, прожитий під знаком конституційної реформи. І як проміжний етап великого виборчого циклу 2002 — 2004 рр. Другий варіант, можливо, допоможе дещо краще зрозуміти природу й сутність самого феномена конституційної реформи і проаналізувати тенденції, що визначатимуть політичний профіль наступного сезону.
Повертаючись до виборів у Верховну Раду 2002 року, слід зауважити, що парламентська за формою кампанія по суті стала вибором кандидатів у президенти. За її підсумками влада зіткнулася з найбільшими з часу касетного скандалу внутрішньополітичними викликами — перемогою «Нашої України» й непереконливим результатом провладних партій і блоків. Стихійний електоральний сценарій увійшов у суперечність з прорахованим елітним «сценарієм 2002 — 2004» і поставив під загрозу його реалізацію.
Випробуваний в 1998 — 1999 рр. алгоритм міг не спрацювати. Нагадаємо, що тоді одним із ключових завдань влади було недопущення на посаду голови Верховної Ради Олександра Мороза з метою обмеження його президентських амбіцій. Позбавившись спікерського ресурсу, лідер соціалістів значною мірою втратив і привабливість для еліт і електоральні перспективи.
2002 року аналогічне стратегічне завдання було поставлено й щодо Віктора Ющенка — не допустити його самого та його прихильників до найважливіших посад у керівництві Верховної Ради й виконавчій владі. Консолідація зусиль у реалізації сценаріїв «Литвин — спікер» і «парламентська більшість» привела до того, що лідер «Нашої України» так і не зміг конвертувати свій результат у конкретні кадрові дивіденди й був витіснений у парламентський маргінес. Проте Ющенко продовжив своє політичне існування в його персональному рейтингу.
В умовах відсутності персоніфікованої альтернативи Віктору Ющенку влада була змушена шукати альтернативу інституційну. Результатом пошуків стала «асиметрична відповідь» у вигляді конституційної реформи й концепції переходу до парламентсько-президентської республіки.
Очевидно, за задумом авторів вона повинна була стати оптимальним варіантом визначення політичної спадкоємності, оскільки передбачала різні варіанти тактичних можливостей — від пролонгації повноважень чинного Президента до нівелювання інституту президентства як такого — у вирішенні стратегічного завдання — пролонгації й відтворювання владних еліт.
Уже сама ідея переходу до парламентсько-президентської республіки мала працювати на відтік союзників від Віктора Ющенка й перешкоджати ставкам на нього. Але технологічна реалізація цього проекту продемонструвала, що консолідованої думки та єдиного розуміння, якою повинна бути політична реформа, навіть з боку пропрезидентських сил не сталося.
«Парламентська» альтернатива, на відміну від персоніфікованої, має свій зворотний бік. Кожний бачить у ньому те, що хоче бачити, й розуміє щось своє, що в результаті призводить до зростання політичної невизначеності.
По суті, пасивність парламентської більшості у справі конституційного реформування й 400 голосів народних депутатів щодо процедури відправки двох альтернативних законопроектів до Конституційного Суду — це вже серйозні сигнали, симптоматика можливого «елітного виходу» до найбільш імовірного переможця.
Якщо до кінця року влада не прояснить стратегію своїх дій навіть для лояльних політичних сил, то парламентська більшість і, передусім, частина нестійких центристських груп — назвімо їх змінними політичними силами, будуть просто вимушені ставити на Ющенка як на нового політичного лідера.
Ілюстрацією цього є заява Віктора Ющенка відразу після завершення сесії парламенту про те, що, можливо, восени фракція збільшить свої лави на декілька депутатів. Це може бути психологічним ходом з метою закріпити успіх опозиції. Однак не можна виключати й того, що нашоукраїнці дійсно збільшаться на декілька багнетів. Адже чим раніше зроблена ставка, тим вище її цінність і більші подальші дивіденди.
На нашу думку, можливі такі сценарії дій політичних еліт у майбутньому політичному сезоні.
№1: РЕФОРМА
Варіант, за якого влада робить ставку на проведення реформи відповідно до положень законопроекту Тимчасової конституційної комісії парламенту.
Очевидно, що для Віктора Ющенка головна мета зараз — за будь-яку ціну блокувати політичну реформу. Це підвищує його шанси на посаду голови держави.
Для владних еліт у цьому випадку є один вихід: провести реформу не як спосіб поточної політичної гри, а як докорінну реконструкцію політичних інститутів, перепроектування владних конструкцій у напрямку відповідальності.
Курс на парламентсько-президентську республіку в аутентичному її розумінні означає, що основні владні прерогативи будуть зосереджені у політичних партій, уряду й прем’єр-міністра. Це, безсумнівно, знайде підтримку у розвинених партій країни — КПУ, СДПУ(О) й, можливо, СПУ, а також дискредитує структуру президентських виборів «влада — опозиція».
Зрозуміло, що в цьому випадку реформа використовуватиметься як інструмент для зниження ролі посади президента в політичній системі. Не виключено також, що об’єднані соціал-демократи, у випадку якщо Леонід Кучма не поставить на цей варіант, можуть дистанціюватися від Президента, піти в м’яку опозицію й тісніше працювати з «союзниками» по парламентській республіці.
Істотний мінус цього сценарію полягає в тому, що технічна процедура внесення змін до Конституції може затягнутися до весни-літа 2004 року, причому — без гарантій на позитивний результат. Унаслідок цього зростає ймовірність того, що значна частина еліт до цього часу зробить свої ставки на того чи іншого кандидата, й отже, втратить мотивацію підтримати конституційну реформу.
З другого боку, реалізація цього сценарію допоможе істотно просунутися до європейського формату політичної системи — за право-лівою шкалою.
№2. ПРОЕКТ «НАСТУПНИК»
Цей варіант характеризується двома важливими обставинами. Перше — відсутністю рівнозначного за рейтингом Ющенкові кандидата. Друге — практично цілковитою відсутністю в оточенні Президента кандидата, не пов’язаного або не заангажованого тими чи іншими бізнес-політичними корпораціями.
Ще один дуже важливий момент, від кого висуватиметься наступник. Якщо його благословить особисто Президент, то наступник неминуче абсорбує весь протестний потенціал електорату й накопичений діючою владою негатив.
Якщо процедура висунення здійснюватиметься центристськими елітами, то неминуче виникає запитання — чи зможе роздроблена фрагментована парламентська більшість висунути консолідовану постать?
На закінчення зауважимо, що політичні дії влади восени-взимку 2003 року, найімовірніше, дадуть остаточну відповідь на запитання — який саме сценарій буде взято на озброєння владою та лояльними до неї елітами. В іншому разі, при збереженні невизначеності на початок наступного року, результат президентських виборів можна буде спрогнозувати з високим ступенем імовірності відповідно до нинішніх рейтингів кандидатів. Державний апарат працюватиме в ситуації очікування революційних ротацій і змін — кадрових, переділу власності й подібних потрясінь.
