При цьому він не пояснює, чому бажання Росії ніяк не збігається з її можливостями й чому досі не ратифіковано Великий договір, гальмується демаркація кордонів, а ЧФ у Севастополі й Лужков у Москві абсолютно переконані, що тимчасова оренда нашого міста — це вигадки для українських націоналів зі слабкими нервами. Проте вічні економічні борги за енергоносії, особливо значущі в умовах звільнення Черномирдіна, наближення кризи й неминучої зими, кого завгодно примусять зрозуміти новий приплив почуттів до північного сусіди, виражений двозначним зауваженням Л.Кучми: «Друзі пізнаються в біді».
До речі, зримий образ нашої біди чудово намалювала програма «7 днів», показавши хроніку недавніх років з абсолютно пустими прилавками та страшними чергами, змонтувавши це чомусь із купоно-карбованцями. Забувши, правда, вказати, що саме в той карбованцевий час — 1992 — 93 рр. у країні прем’єрствував Леонід Кучма. Тож сьогодні це минуле сприймається як найближче майбутнє, незалежно від задумів авторів цієї програми.
Утім, повернімося до теми. Мабуть, Президент пам’ятає, що російський напрям був одним із китів його передвиборної президентської програми. Проте, можливо, йому ніхто не доповідає, що за останніми соціологічними дослідженнями кількість українських громадян, котрі вважають за необхідне розвивати відносини передусім із Росією, зменшилась утричі порівняно з 1994 роком і становить 5%.
І все-таки, активна діяльність заступника секретаря РНБО пана Разумкова в телеефірі, яка збіглася з бурхливими подіями в Росії і проходить під заклинання «нам не жити одне без одного», має характер не так роз’яснювальний, як агресивно виправдувальний. Тобто головний українсько-російський інтегратор, хоча й не посипає голову попелом, зате настійливо нам доводить: наслідки сусідньої кризи «дістали» нас не повною мірою, оскільки зв’язки наших економік недостатньо широкі, глибокі й багатогранні... Іншими словами — «працюй я краще, було б гірше?»
Перспектива є. Як повідомив після цієї поїздки наш Президент, Росія — головний стратегічний партнер. Є й резерви: найголовніший, най-найголовніший, заголовний, головніший від усіх головних тощо. Виходячи з цього, зауваження міністра закордонних справ Бориса Тарасюка в тому дусі, що Україні, мабуть, слід обмежитися з розширенням кола «стратегічних партнерів», сприймається як професійне бажання перестати смішити цивілізоване співтовариство лексичними кон’юнктурними сплесками...
Утім, коли Президент був у Москві на неформальній зустрічі з російським керівництвом, голова зовнішньополітичного відомства України висловлювався зовсім в іншому місці й з іншого приводу — на презентації часопису «Стратегическая панорама», головний редактор якого секретар РНБО пан Горбулін. Українська політика — особливо знакова. То ж питання про те, чому когось «не взяли на риболовлю», може послужити основою для розкладання старих-нових пасьянсів.
Відповіді можуть бути прості й дуже прості. Або в Росії не вирішували проблеми, пов’язані з нашими національними інтересами — і відтак на безкраватковій зустрічі не було потреби ні в голові МЗС, ні в секретарі РНБО. Або, навпаки, вирішували — й тому неформальна дружня зустріч проходила без «подразників» Євгенія Примакова, котрий, як колишній головний дипломат, не підозрює своїми однодумцями ні Тарасюка, ні Горбуліна...
Сам Володимир Павлович сказав, що в Росію «поїхала як ніколи невелика група працювати». І далі його діалог з кореспондентом «Дня» цікавий сам по собі:
— Після того, як почалася російська криза, ваш заступник Разумков, пояснюючи нам, що воно таке, і яке наше місце в цій кризі, як головний відповідальний за безпечний зв’язок із Росією, проголосив, зокрема: «Не назад до Росії, а вперед до Росії». Це приватна ініціатива чи таким є гасло дня РНБО?
— По-перше, Разумков не головний відповідальний за наші відносини з Росією, а за безпечний зв’язок — тим паче. Він висловлював свою особисту точку зору. Вона не є точкою зору РНБО. У нас визначає зовнішню політику, як ви знаєте, ВР, а проводить її Президент.
— Я правильно зрозуміла, що тільки презентація часопису перешкодила вам сьогодні бути в Москві?
— Ні. У мене цілком інші плани. Я ці два дні дуже напружено працював над тим, як нам виходити з фінансової кризи і як забезпечити фінансові надходження від міжнародних фінансових організацій. Зараз продовжують виникати питання стосовно наших валютних резервів, потрібно на них — найголовніше — щиро і правдиво відповідати. Це притаманне справжній демократії. І тоді нам буде жити легше й будувати свої відносини з будь-якою країною набагато легше.
— Ви хочете сказати, що нас уже викрили в тому, що...
— Ні, їм не вдалося нас викрити, як би вам не хотілося почути іншу відповідь (сміх).
А про ротацію уряду Володимир Павлович порадив запитувати Президента: «Щойно я зараз включусь у цю справу, я буду знову звинувачений у тому, що черговому прем’єру заважаю працювати з тим урядом, який він для себе визначив». При цьому відзначив, що головним принципом комплектування уряду повинен бути високий професіоналізм. На уточнення кореспондента «Дня» — чи є, на його думку, професіонали серед червоно-рожевих — відповів упевнено: «Є».
Різних висновків можна дійти. Зокрема і про старанно приховуване роздратування, і про відсутність миру під «оливами». А також і про хисткість деяких крісел, і про кадрові укази під сукном...
Є також інші причини пригадати про це. З чого б, здавалося, Володимиру Горбуліну наскакувати в газеті «Факти» на «лідера однієї парламентської фракції, колишнього прем’єра, який не приховує, до речі, свої президентські амбіції», котрий «закликав відправити у відставку все українське політичне керівництво» за невміння передбачати кризу? Адже симпатичний пану Горбуліну афоризм, як він сам зізнається в цьому ж інтерв’ю, говорить: «Розумний знає, як вийти з будь-якої неприємної ситуації, а мудрий — як у неї не потрапити». Тобто, Володимир Павлович насправді згоден із «лідером однієї з фракцій, колишнім прем’єром» у бажанні мати мудре керівництво, спроможне передбачити й не потрапити. Проте становище пана Горбуліна, не виключено, знову нестале — «на риболовлю не беруть», ворожий стан зміцнюється то телеосвідченнями в любові до Президента, то обіцянками мільярдних інвестицій, та й чутки гуляють, що прем’єр може, у разі чого, стати секретарем РНБО — тож просто необхідно в черговий раз зафіксувати свою відданість тілу й готовність забезпечувати його політичну безпеку. Звідси цілком конституційну ідею імпічменту Президента й відставки уряду Горбулін називає «мишачою метушнею», яка на «Президента не справляє враження». Звідси погрози «антипрезидентським силам», що «відповідь буде адекватною» — з натяком: ви, мовляв, це назвете свавіллям, і попередній державний тоталітаризм вам здаватиметься ліберальною добою...
А загалом, це все сумно. Коли розумні люди ціною проголошування нерозумних речей намагаються довести свою необхідність, суперничаючи з тими, на котрих тавро ніде ставити, в боротьбі за владу над Президентом і самовиживання — країни вже майже немає. Є, скоріше, умови гри, які зумовлюють прообраз зони. Відчуття посилюється поглядом зі сторони. Комісія Ради Європи під час останнього візиту в Київ не знайшла задовільних відповідей не тільки в питанні скасування смертної страти, а й місцевого самоврядування, свободи друку, незалежності судових органів і прокуратури від виконавчої влади. Кількість претензій зросла. Європа нас не розуміє... Коли на цьому тлі в пана Горбуліна болить голова про те, що «реваншистська опозиція» намагається перетворити парламент на «антипрезидентський бастіон» — то кілком постає питання: що, Президент уже знайшов відповідь на власну нерозв’язну загадку, «яку державу ми будуємо»?
Пан Горбулін, мабуть, і сам розуміє — яку. На запитання про заарештованого «громадівця» Миколу Сивульського, голову Українського газоресурсного консорціуму, демонстративно «взятого» після оголошення Юлією Тимошенко про початок збору підписів за референдум про дострокове припинення повноважень Президента, Володимир Павлович цілком відверто відповів: «Я вже одного разу прокоментував арешт народного депутата Михайла Бродського. І потім про це шкодував...»
Ну от і договорилися. А то гуркочемо — «антипрезидентські сили», «реваншисти», «бастіон», «загроза нацбезпеці»... Симпатичний особисто мені афористичний заповіт дарую з надією на розуміння у щирому бажанні застерегти від конфузу: «По утрам, надев часы, не забудьте про трусы».
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
