Питання формування верхньої палати парламенту є чи не найбільш
дискусійним серед основних проблем нинішнього етапу конституційного реформування
в Україні, і результати всеукраїнського референдуму, які перенесли завдання
створення палати регіонів з теоретичної площини в практичну, це питання
значно загострили. Але поки фокус уваги політиків, експертів і громадськості
зосереджено власне на майбутньому бікамеральному парламенті, виникає деяка
небезпека випустити з уваги і не врахувати неминучості змін інших елементів
політичної системи, які має спричинити коректне включення палати регіонів
до владної інституційної структури. Серед багатьох непростих проблем, які
доведеться вирішити при оптимізації та раціоналізації системи демократичної
влади в Україні, я б хотів звернути особливу увагу на необхідність чітко
витримати демократичні принципи представництва на базі взаємодоповнення
основних механізмів комплектування майбутнього дворівневого парламенту.
При формуванні верхньої палати Верховної Ради за рівною
квотою від областей представництво регіонів урівнюється. Це важливий момент,
який дозволяє враховувати специфіку всіх регіонів, незалежно від кількості
виборців, які там мешкають. Такий свідомий перекіс у бік малонаселених
областей, у нашому випадку — переважно західних, був би виправданий, якби
балансувався на іншому рівні, на рівні нижньої палати, громадянсько-територіальним
представництвом, коли депутати обираються від приблизно однакової кількості
виборців. У нижній палаті, таким чином, більше представництво мали б депутати
від густонаселених південно-східних областей і шуканий баланс з верхньою
палатою було б досягнуто. Цей механізм, як відомо, використано в устрої
федерального законодавчого органу США, коли рівне представництво штатів
у Сенаті урівноважується громадянським представництвом у Конгресі.
Однак зараз, судячи з усього, більшість законодавців —
народних депутатів України віддають перевагу формуванню нижньої палати
Верховної Ради за партійно-пропорційною виборчою схемою, згідно з якою
виборці роблять вибір між партіями по загальнонаціональному округу. Ця
позиція законодавців, більшість з яких є членами різних партій, зрозуміла
і виправдана, оскільки вдосконалення демократичного управління безумовно
вимагає розвитку і закріплення партійної складової в системі державної
влади. Але якщо партійно-пропорційний принцип буде зафіксовано в новій
системі влади, ми опинимося в ситуації, коли адміністративно- територіальне
представництво верхньої палати буде доповнено, але не компенсовано партійно-пропорційним
представництвом нижньої. В результаті необхідного балансу малих і густонаселених
регіонів, функціонального взаємоврівноваження заходу і сходу не буде досягнуто,
буде порушеною принципову вимогу «один громадянин — один голос», а базовий
рівень демократії — громадянсько-територіального представництва — буде
провалено.
Пошук механізмів досягнення необхідного балансу партійного
і громадянсько-територіального представництва в майбутній нижній палаті
і противаги адміністративно-територіальному представництву верхньої палати
змушує звернутися до інших схем формування представницьких органів. Виходом
могло б стати затвердження партійно-мажоритарної виборчої системи, за якою
партійні депутати нижньої палати обираються в одномандатних округах. Тобто
нижня палата формувалася б партіями, кандидати яких мали б у персональному
електоральному змаганні здобути право представляти партію і конкретний
виборчий округ у Верховній Раді.
Окрім завдання збалансування адміністративно- територіального,
партійного і громадянсько-територіального представництва в парламенті,
введення партійно-мажоритарної системи дозволило б вирішити проблему «диванних»
партій, примусивши партії перенести фокус роботи зі столичного лобіювання
на місцевий рівень, і більше уваги приділяти підбору яскравих і професійних
кадрів, здатних перемагати в укрупнених виборчих округах, а потім активно
і плідно працювати в законодавчому органі країни. Мажоритарна система сприяє
вимиванню з партійної системи дрібних і випадкових партійних структур,
що спрацьовує на стабілізацію партійного ландшафту і стабільність політичної
системи загалом. Місцева прив’язка партій натомість допомагає встановленню
партійно-громадського контролю за діяльністю органів влади і конкретної
громадянської відповідальності самих партійних структур.
У справі конституційно- правового реформування, як показує
досвід, дрібниць не буває. Створення міцної і надійної системи влади вимагає
осмислення кожного кроку, кожної деталі майбутнього демократичного устрою,
і досягнення узгодженості механізмів представництва, електоральних схем,
партійної відповідальності і громадського контролю є однією з ключових
умов його ефективності.
