Економіка стала настільки складною наукою, що коли вам відповідає економіст, ви перестаєте розуміти, про що ви його спитали. У цьому плані статистика, яка теж має справу з цифрами, виглядає набагато зрозуміліше (щоправда, скептики стверджують, що вона найбільш точна із усіх псевдонаук). Їй, наприклад, відомо те, що всі ми опинилися за межею бідності, щоправда, по різні її боки (хоч середньомісячна зарплата в Україні становить сьогодні усього близько 200 гривень або $40 і понад 1 млн. сімей мають середньодушовий прибуток менш ніж $ 10 на місяць; тільки минулого року наші ж співгромадяни придбали 5 тисяч автомобілів марки «Мерседес» вартістю від $100 до $300 тис.).
Статистика справді знає все чи майже все. Проте навіть їй не відомо, чому в розумній, освіченій, доброзичливій, духовно обдарованій і, головне, працьовитій країні є стільки бідних людей і звідки в країні, де майже не виробляють нічого конкурентоздатного і чия промисловість швидше мертва, ніж жива (за період з 1990 р. до 1999 р. реальний ВВП скоротився майже в 2,5 рази), з’явилися не просто багаті, а дуже багаті люди?
І, звичайно ж, ніяка статистика не в силах відповісти на запитання, яке ще хвилює не тільки більшість наших співвітчизників, а й багатьох зарубіжних симпатиків України: чому до цього часу так і не вдалося хоч би частково реалізувати очікування, які покладали на економічні реформи в Україні?
Згідно із твердженням одного відомого в минулому мислителя, зі всіх можливих причин якогось явища, справжньою його причиною, як правило, є найпростіша. У нашому випадку вона така: створивши капіталістів, ми так і не створили сам капіталізм, той самий продуктивний капіталізм, на якому грунтується економічне процвітання і соціальне благополуччя всіх розвинених країн і який не може існувати без виробництва товарів і послуг, конкуренції, розумної податково-правової бази і платоспроможного населення.
Замість нього виник так званий паразитичний капіталізм. Цей термін не має ніякого відношення до побутової лексики. Як особливе явище, він виник після розпаду СРСР — в історії людства ще не було ситуації, коли колосальне багатство величезної країни раптово виявлялося абсолютно без господаря. Тому в широкому розумінні паразитичним капіталом є капітал, що виник на привласненні, «прихватизації» загальнонаціонального надбання. Разом з тим, крім розмов про незаперечні переваги лише приватної власності, незалежно від суспільної користі, і вихваляння «приватизації заради самої приватизації», паразитичному капіталізмові, крім спільності походження, властива низка специфічних ознак.
На відміну від продуктивного капіталізму( «гроші — товар — гроші»), який могутнішає разом з примноженням суспільних надбань, паразитичний капіталізм з його формулою «гроші — сировина — гроші» («сировиною» є передусім природні ресурси, які мають попит на світових ринках: газ, нафта, вугілля, ліс, руда, метал, товари стратегічного призначення і т. ін., і т. п.), виростає за рахунок тотального розпродажу «прихватизованого» національного багатства і безконтрольного привласнення так званої ренти.
Звичайно, у вартості, наприклад, сировини теж є частка і праці, й капіталу, але в основі — все-таки сам природний продукт. Як вважають зарубіжні експерти, у паразитичного капіталізму затрати праці в 15 разів, а капіталу — приблизно в 4 рази менші порівняно із затратами продуктивного підприємництва. У цій схемі немає місця людині, вона стає тягарем, стає зайвим (за даними, наведеними Українським центром економічних і політичних досліджень, реальне безробіття в Україні сягає сьогодні 7—8 млн. осіб).
Привласнення і розпродаж загальнонародного надбання, зокрема, сировини і ресурсів — це «золоті ворота» для вивозу капіталів за межі країни і водночас для приховання привласнених багатств всередині неї. З одного боку, виникають можливості для утаювання коштів від податків, збільшення обсягів «чорного налу», безмежного тіньового збагачення. Саме воно стає причиною переходу паразитичного капіталізму від «криміналізації» економіки до її «гангстеризації». Безмежне розпорядництво загальнодержавною власністю було б просто неможливим без використання владних «відмичок», тому неодмінною ознакою паразитичного капіталізму є «благовоління» з боку влади. Для нього характерне не просто політичне лобіювання, не тільки «купівля впливу» на владні структури, а й безпосереднє проникнення в них. Прикладів тому — безліч, у тому числі й «справа Лазаренка», і діяльність окремих народних депутатів, і запекла боротьба за місця в парламенті у сфері бізнес-еліти. Звідси захоплення паразитичного капіталізму партійним будівництвом — існування майже сотні партій навряд чи можна пояснити тільки українським політичним плюралізмом. З іншого боку, паразитичний капіталізм має крайню потребу і в пропагандистському прикритті. Звідси й прагнення його представників до приватизації інформаційного простору і до створення мас-імперій.
Однією з найсерйозніших перешкод для реформування української економіки є відсутність інвестицій. Утім, якісь іноземні інвестиції все ж таки наявні — у збутову мережу іноземних товарів (наприклад, сигарет), у створення на нашій території екологічно сумнівних виробництв. Цілком реальні іноземні інвестиції, які використовують нашу неминущу безгосподарність (маємо на увазі створення мережі ресторанів «швидкої їжі» або можливість найняти кваліфікованого українського працівника за $100 в місяць, тобто в декілька десятків разів менше порівняно з європейськими розцінками). Загалом же, поки в країні існуватимуть джерела збагачення, не пов’язані з виробництвом, які при цьому приноситимуть сотні відсотків прибутків, якихось відчутних внутрішніх і зовнішніх інвестицій і появи пов’язаних з ними нових робочих місць чекати намарне.
Згідно з вищесказаним, є всі підстави підсумувати, що саме паразитичний капіталізм є сьогодні основним супротивником становлення і розвитку ринкової економіки.
Філософам, які спеціалізуються на теорії пізнання, добре відома ситуація, яку називають «регресом до нескінченності», коли відповідь на запитання породжує наступне запитання, і так до нескінченності. Вона виникає, якщо зазделегідь не встановлено так звану «точку відліку». У нашому випадку цю точку позначає справжнє гамлетівське запитання: «Бути чи не бути Україні?» Більшість людей розуміє: без демократії, ринку, громадянського суспільства, правової держави, свободи слова — не бути! Держава є сьогодні єдиною реальною силою, яка здатна припинити неправедне існування паразитичного капіталізму. Звідси — лише два маленьких принципових запитання:
Чи зможе вона об’єднати всі здорові сили українського суспільства для створення демократичного, виробничого, істинно ринкового капіталізму?
Чи здатен «паразитичний капіталізм» і надалі зривати будь-які, політичні і економічні процеси, що стають на заваді його інтересам?
