Політтехнолог Дмитро Видрін, незважаючи на поширену думку, стверджує, що виборчі технології не всесильні, навіть найдорожчі та найефективніші. На його думку, проти «народного лома» немає жодного технологічного прийому, а справжні чоловічі якості — байдуже, хто їх проявляє, — чоловік-політик чи жінка-політик, — не перебиваються жодними політологічними хитруваннями. Потрібно не стільки відчувати і знати політологію, модні політологічні новації, скільки відчувати та знати свій народ, стверджує в інтерв’ю кореспонденту «Дня» політолог.
— Підбиваючи підсумки року, що минув, не можна не торкнутися виборів до Думи. Який, на вашу думку, спільний знаменник виборів-2003 у Росії?
— У Росії фактично остаточно перемогла та модель капіталізму, яку де-факто зігнорували в Україні. Іншими словами, в Росії на очах будують адміністративно-силовий капіталізм, де все — людські ресурси, державна ідеологія і навіть найсвятіше для сучасного західного суспільства — капітал, — перетворюється на кошти. На кошти та підручний матеріал для зміцнення держмашини. А в Україні капітал протягом останніх років був і, очевидно, завжди буде цінністю і самоціллю. Як, проте, в більшості західних країн.
— Те, що сталося в Росії, — це запит на силову державу?
— Спочатку розповім цікаву історію, яку я пригадав, коли до влади в Росії фактично прийшли «силовики», особливо вихідці зі спецслужб. Які, до речі, нині прямо управляють половиною російських губерній і половиною російських бізнес-структур. Так сталося, що, коли я був ще студентом, мій батько, перебуваючи за кордоном, збирав партійні внески з наших розвідників-нелегалів, які працювали в Європі. Як не дивно, через радянський абсурд навіть нелегали платили партійні внески, і можна було б розсекретити всю європейську резидентуру, викравши просто відомості про сплату партвнесків. Так от, батько по секрету мені розповідав, що деякі розвідники платили мало не мільйонні внески, оскільки вони створювали на Заході власні фірми і, як люди, безумовно, розумні, освічені та ризикові, часто перетворювали ці фірми на процвітаючі, дуже доходні організації. За всю історію союзної розвідки практично не було випадку, щоб резидент або приховав зароблені гроші на своїх таємних рахунках, або відмовився повертатися «з холоду» після виконання завдання, вирішивши за краще залишатися багатим, успішним фірмачем, хіба що змінивши ім’я та зовнішність.
Справа, очевидно, полягала не стільки в «моральному кодексі будівника комунізму», скільки в тому, що, по-перше, для розвідки відбирали спеціальний тип людей, причому відбирали неймовірно ретельно. А по-друге, втовкмачували їм буквально на рівні генотипу установку на те, що все в їхньому навколишньому житті, включаючи гроші, капітал, навіть кохання, є лише засобом для виконання державного завдання.
І ось сьогодні в Росії до влади прийшли такі люди. Власне, останні вибори, не без допомоги таких партій, як «Родина», лише ідеологічно завершили тотальність їхнього приходу. І прийшли вони, слід сказати, не випадково. Очевидно, були запитані внутрішніми й зовнішніми російськими умовами, оскільки тільки з допомогою такої абсолютної президентської вертикалі й із допомогою таких типажів можна зберегти цілісність у Росії та створити більш- менш працюючу економічну модель для абсолютно неймовірних територіальних просторів і багатонаціонального, багаторелігійного етносу. Причому ці люди на чолі з президентом Путіним використовують для управління країною не стільки політичний, скільки агентурний інструментарій. Мабуть, інший на російському «холоді» просто не діє.
І вже хоч би з цього стало зовсім очевидно, що Україна піде абсолютно іншим шляхом. Як кажуть, «Україна — не Росія». У нас уже виникли великі фінансово-промислові конгломерації, які держапарату не під силу приборкати, швидше, вони диктують йому свою волю і бажання. Рано чи пізно одна з цих конгломерацій або всі вони разом скажуть приблизно те, що сказав свого часу «Дженерал Моторс»: «Що добре для «Дженерал Моторс», те добре і для Сполучених Штатів». І рано або пізно ці фінансово-промислові монстри замовлять для себе «хорошу країну», причому це замовлення формулюють уже нині приблизно так: більше жодної владної монополії, тільки політична конкуренція; політична система не президентська, а парламентська (яка більше відповідає тій самій політичній конкуренції), держмашина для капіталу, а не капітал для держмашини, людина з грошима — це «крутіше», ніж людина з владою.
Іншими словами, в Росії вже фактично виник або принаймні виникає «конспіративний капіталізм», де цілковитий контроль за ринками, бізнесом, мас-медіа, та й суспільством загалом, здійснює одна велика державна резидентура, яка використовує методи класичної конспірології. А в Україні є неминучим «корпоративний капіталізм», де кілька великих корпорацій уже оволоділи владою і власністю країни, та ніколи не поділяться цією владою з суспільством, хіба що час від часу перерозподілятимуть її всередині свого кола.
Україна та Росія розходяться, махнувши на прощання одна одній виборчими бюлетенями.
— Але це все-таки глобальний прогноз і глобальна оцінка ситуації. А якщо спуститися на рівень конкретних і приватних політтехнологій, з огляду на досвід останніх російських виборів?
— Власне, росіяни не винайшли на цих виборах нічого нового. Вони просто ретельно скопіювали політтехнологічні поради, за якими розвинені країни та їхні політичні партії, політичні сили діють уже багато десятків років. І з цього погляду вибори, причому не тільки в Росії, а й у всьому світі перетворюються на те, що колись Станіслав Лем дуже точно назвав сумою технологій. До цього неминуче прийдемо й ми.
А щодо конкретних порад, то, скажімо, для мене була незрозуміла критика «Єдиної Росії» стосовно їхньої неучасті в передвиборних дискусіях. Існує політична технологія, а точніше — давнє політичне правило, яке зводиться до такої поради: «Якщо ви в меншості — говоріть, якщо в більшості — голосуйте». І партія влади все робила правильно. Поки інші сперечалися на різних телешоу, вона штампувала собі необхідні закони в тепер уже старому парламенті.
Програш правих сил зрозумілий. Власне класичні «праві» відрізняються від класичних «лівих» тим, що вони ніколи нікого не повинні вчити. Є чудове визначення капіталізму: «Капіталізм — це те, чим займаються люди, якщо їм дати спокій». Тому Нємцову і Хакамаді слід було б взагалі не менторствувати на телеекранах, не займатися читанням моралі, від чого уже всіх нудить, а виступити з одним гаслом: «Дайте всім спокій!» Це, до речі, стосується і наших правих. Коли, наприклад, економіст Пинзеник починає вчити досвідчених-предосвідчених човників, як робити бізнес у нашій країні, це, м’яко кажучи, виглядає наївно.
Тому перший урок із аналізованої ситуації для політичних партій, особливо правих, зокрема й в Україні: ніколи не потрібно нічого вчити виборців. По-друге, в правих партій чомусь завжди багато внутрішніх проблем між собою, які вони чомусь із великим задоволенням усім демонструють. У Паркінсона є відомий закон: ніколи не майте справ із жінками, які мають більше проблем, ніж ви. Аналогічно до цього, наші розумні виборці інтуїтивно виробили останнім часом свій власний, подібний закон: ніколи не голосуйте за політиків, які мають більше проблем, ніж ви.
— Тобто ліберальними гаслами виборця не взяти?
— І не тільки російського. Тепер, очевидно, перемагатимуть ті політичні сили, в тому числі й у нас, які робитимуть акцент, повторюю, не на збільшенні свобод, а на встановленні хоч би елементарної справедливості. Щоб, наприклад, не було такого катастрофічного розриву в рівнях доходів, щоб «не відповідали» за політичні й економічні помилки та прорахунки верхів лише нижчі верстви тощо.
Тому, за великим рахунком, у нас повинен з’явитися свій Жириновський, який «робитиме» голоси на закликах до розорення олігархів. Повинен з’явитися свій Глазьєв, який вимагатиме забрати сировинну ренту в наших власників газових, нафтових і рудних родовищ. Неминуче з’явиться і свій Рогозін, який поставить запитання про те, чому люди без українського громадянства живуть багатше і роблять успішніше гроші, ніж законні громадяни України… Усе це, очевидно, буде, оскільки люди, коли вони переконуються в законі, починають жити помстою, а солодшого за помсту, як відомо, нічого не буває.
Узагалі-то, слід додати, що, хоч політика і є сумою технологій, не потрібно переборщувати з тонкістю і витонченістю цих технологій. Колись у Хаджі Насреддіна сусід попросив молитву від злої собаки. Хаджа подумав кілька секунд і відповів: «Знаєш, краще візьми палицю». Тобто часто все це політтехнологічне шаманство, замовляння, молитви, примовляння та ворожба перебиваються одним — різким, але рішучим словом або, тим більше, мужнім вчинком чи дією. Тому технології — це, звісно, добре, але жодна сума подібних технологій не може конкурувати з одним справжнім політичним вчинком.
