Неминуче в період відпусток інформаційне затишшя нинішнього літа було підірване святкуванням 1020-річчя хрещення Київської Русі. Провідні видання Росії та України почали писати про майбутній ювілей за декілька місяців до початку урочистостей. Проте, згідно з традицією, гучно відзначати не п’яту частину, а чверть століття будь-якої події, ювілейною датою для нашого православ’я швидше мало б стати 1025 річчя хрещення Русі. Однак чекати щеп’ять років приїзду до України найвищих ієрархів світового Православ’я, зокрема, Вселенського патріарха Варфоломія, на якого Віктор Ющенко й інші прихильники створення єдиної, незалежної від Москви Української церкви покладають великі надії, Київ, звісно, не може. Нинішній український Президент, поки він при владі, хоче встигнути вирвати в Москви не декларативну, а реальну незалежність у всіх сферах державного життя: в економіці, в політиці, в культурі, в ідеології... А ідеологічне завдання виховання в народі однодумності та патріотизму, він, як, до речі, й нинішня російська влада, покладає головним чином на релігію. Точніше, на православ’я як на найбільш укорінену на цій землі конфесію.
Добре це чи погано? Для політика, дипломата, котрий турбується про цілісність і силу очолюваної ним держави, звісно, добре. Для християнина, яким, судячи з кількості в храмах на Різдво й Великдень високочиновницьких «свічників», вважає себе не лише Ющенко, таке використання релігії, навіть у благих державних цілях, не просто небажане. Воно для життя душі згубне. Бо, ставлячи Боже на служіння кесаревому, людина, хоч би як розмашисто вона хрестилася, хоч би які гулі набивала під час поклонів, по суті своїй стає на позицію атеїста. Щоб бути віруючим, недостатньо визнавати існування Бога, це роблять і богоборці, котрі бунтують проти Творця, тобто проти Його волі, проти Його законів. Бути віруючим — означає в усьому й завжди ставити волю Бога вище за свою особисту волю, вище за волю споконвіку перебуваючого в неуцтві народу й волі всього людства.
Було б безглуздо, та й просто підло покладати провину за політизацію релігії на українського Президента та його оточення. Віктор Андрійович, проти якого за його ініціативу провести православні урочистості в Києві за своїм, а не за московським сценарієм, у черговий раз ополчилися російські й наші проросійські ЗМІ, лише підхопив естафету маніпулювання релігією в політичних цілях. І вже кому-кому, а добродіям з Московської патріархії, які живуть аж ніяк не Божим духом, а великодержавними політичними інтересами, негоже звинувачувати його в «політизації» свята.
Проте погану традицію підлаштовувати євангельські заповіді під себе, коригувати слово Боже під свої слабкості й нагальні потреби поточного політичного моменту було започатковано не в Москві. Людина й без політики схильна опускати високе, божественне до свого напівтваринного рівня, й від цього нашого непереборного бажання кинути святині собі під ноги страждають усі духовні традиції світу. Що стосується християнства, то його ще 325 року дуже міцно прив’язав до суєтних справ цього світу, тобто до політики, на сумно звісному Нікейському соборі римський імператор Костянтин Великий. Отримавши заступництво сильних світу цього, церква затаврувала «єретиків», підігнала під рівень і потреби кесаря всю теологію й символи віри, після чого припинила виконувати свою головну і єдину місію — вести людей до Бога. Замість бути ловцями людських душ, що потребують духовного прояснення, вона, служачи потребам кесарів, заразилася їхньою ненаситною жадібністю й стала ловцем матеріальних благ (божественне стало справою життя окремих святих, які, як правило, не ладнали з офіційною церковною верхівкою).
У когось щодо цього є сумніви? Тоді подивіться, про що пишуть і говорять у зв’язку з нинішніми урочистостями з нагоди хрещення Русі-України, й ви побачите, в якому полі, духовному чи політичному, перебуває нині церква. Нікого з журналістів вона не надихає на розмову про божественне, про вічне. Навпаки, всі із задоволенням викривають політичні інтриги, до яких долучена церква, при цьому не з волі міфічного Сатани, а самого духовенства. Сьогодні всіх цікавить, скільки принижень зазнає ряса й приховані під нею генеральські погони патріарха Алексія II, якщо Кремль все-таки «натхне» його приїхати до Києва, де йому буде непереливки, оскільки він не зможе грати звичну першу скрипку? Усім «свербить», чи допустять патріарха Філарета, звинуваченого Москвою в розкольництві, до богослужіння, яке проведе патріарх Варфоломій, чи ще раз піддадуть анафемі й не пустять на поріг Софії? Здобуде Українська церква незалежність від Москви вже нині чи трохи пізніше (ой, якби ж то ця незалежність наблизила її до Бога!). Чи виступить з рок-гуртами головний політикан Московської патріархії Андрій Кураєв на Майдані, або ж йому дозволять з допомогою рок-децибелів насаджувати російський шовінізм на Співочому полі? І т.д., і т.п.
І не кажіть, будь ласка, про те, що про релігію в нас говорять виключно в брудному політичному контексті з провини журналістів. Ніхто із совісних, розумних публіцистів не буде писати про політику, якщо мова зайде про святих або близьких до святості священиків, ніхто не стане поганити сумнівними справами цього тлінного світу імена Серафима Саровського, Олександра Меня, Антонія Сурозького... Навпаки, стикаючись з їхнім життям, з їхніми справами, мимоволі долучаєшся до сфери вічного, до сфери духовного шукання Істини, а вся світова політика поруч із ними виглядає тарганячими перегонами.
Але якщо до цих ганебних тарганячих перегонів дозволили залучити себе релігійні діячі, то й розмова про їхні діяння набуває відповідної інтонації й відповідного контексту. Газетярі смакують не лише майбутні приниження тих чи інших церковних ієрархів, а й їхнє меню, заздрісно обговорюючи, де й що їстиме, наприклад, делегація РПЦ МП, і в яких апартаментах, за яку ціну житимуть «скромні», «позбавлені духу користолюбства», божі «слуги». Але чи може ваш здоровий глузд собі уявити, щоб закликаючий нас не вбивати Ісус Христос, або Іван Хреститель, який харчувався акридами й медом, сіли за стіл, на якому, як обіцяє шеф-кухaр, що готуватиме для делегації РПЦ МП, будуть «холодні закуски з риби, м’яса, овочів і фруктів. Потім дві-три зміни гарячих закусок. І під кінець гарячі страви. У них буде багато м’яса, здебільшого, свинина»?
Однак про Христа у зв’язку з майбутніми урочистостями ніхто не згадує. Що не дивно, бо Він не має до всієї цієї мишачої метушні жодного стосунку. Відкрийте Євангеліє, прочитайте його палкі у своїй безкомпромісності, своєму співчутті проповіді Царствія Божого, й ви зрозумієте, що Спаситель дійсно не причетний до справ церкви. Бо Він і його учні вчили, наприклад, що «немає ні елліна, ні іудея», а «видатний теолог протоієрей Георгій Флоровський», як його представляють ЗМІ, переконує нас, що «для вірності своїй церкві кожний православний має бути хоч трохи елліном». Ісус вчив, що Його послідовники у своєму упокорюванні мають усвідомити себе останніми з людей, бо лише останні в Царстві Бога стануть першими, а патрірхи, що спекулюють Його ім’ям, суперничають один з одним, хто буде першим, а хто п’ятим у святковому богослужінні, кому з них належить «першість честі». Він вчив любити своїх ворогів, не шукати соломинки в оці брата свого, а зайнятися колодами у власних очах, але ті, хто називають себе «християнами», ворогують навіть між собою, ображають один одного, висуваючи обвинувачення в єресях і всіх смертних гріхах. Він вчив не змішувати справи кесаря з Царством Бога, але церква з головою поринула в політику. Вчив шукати скарбів не на землі, де їх «винищить міль та іржа, де злодії підкопують і крадуть», а на Небі, над яким не владні не лише міль, іржа й злодії, а навіть час, але «християни», які розпинають Його на своїх хрестах і хрестиках, оскаженіло, йдучи війною брат на брата, здобувають земні дари.
А коли так, то що, яке хрещення ми сьогодні святкуємо? Що святкуємо щороку в дні об’явлення, розп’яття й воскресіння Спасителя? Нинішнє сумне свято лише нагадує нам про те, що в світі є мільйони православних, мільйони католиків і протестантів усіх мастей, але немає християн. Немає, за рідкісним винятком, послідовників Христа. Немає тих, хто йде Його стопами, хто суворо дотримується даних Ним Заповітам. Хто відкритим серцем сприйняв Євангеліє не просто як мудру книгу, з якої можна насмикати гарних цитат на виправдання своїх слабкостей, своєї політики, а як божественне Прозріння.
Чи вірять ті, хто вважають себе християнами, і їхні «духовні» лідери в саму можливість жити в повній злагоді з цим Прозрінням, чи ж бо вважають, що це неможливо, оскільки людина слабка? Чи багато нинішніх «християн» ставлять за головну мету свого життя досягнення святості, чи багато прагнуть, виконавши волю Христа, стати довершеними, як Отець наш Небесний?
Чесно відповівши на ці питання, ми майже не виявимо серед тих, що оббивають у свята пороги церков, костелів, молельних домів православних, католиків, протестантів, істинних послідовників Ісуса. Це їм і про них він сказав: «Не всякий, хто каже Мені: «Господи! Господи!», увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного». Але вони не бояться ні Його грізних попереджень, ні Його обіцянок не визнати тих, хто чинить беззаконня, ні Його Самого, ні гніву Небесного Отця. Бо їхнє серце, їхній розум, усі їхні страхи містяться там, де і їхня віра — в тлінних скарбах цього світу. Нинішня підготовка до чергових державно-релігійних урочистостей є ще одним цьому сумним свідченням.
