Днями ми представили увазі наших читачів результати опитування, в якому експерти оцінювали майбутній сценарій в Україні: звідки можуть прийти якісні зміни? Сьогодні вашій увазі пропонується текст професора кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, доктора філософських наук Миколи КОЗЛОВЦЯ, який виклав свою точку зору на цю проблематику.
Оцінюючи можливі сценарії майбутнього в Україні, скоріше можна констатувати: «Перспектива, якої немає». В кінці будь-якого тунелю має виблискувати сонце. На жаль, реформи в Україні — це безкінечний тунель без світла. Досвід реалізації курсу на розвиток ринкових відносин в Україні свідчить радше про втрати, невдачі, помилки, ніж про досягнення чи здобутки. Є підстави стверджувати, що нинішня відносна соціально-економічна стабільність набула рис застою. Вельми неефективно функціонують внутрішні джерела саморозвитку, самовдосконалення суспільства, а звідси стан, який скоріше можна охарактеризувати як тупцювання на місці. Нинішнє українське суспільство можна назвати, за термінологією У. Бека, «суспільством ризику», яке характеризуються процесами прогресуючої демодернізації, руйнуванням свого творчого потенціалу, нездатністю до позитивних якісних соціальних змін. Інерційність кризових процесів у всіх сферах суспільного життя, суперечливість становлення ринкових відносин, соціальна напруженість і дезорієнтація масової свідомості, труднощі у творенні нової управлінської інфраструктури є серйозними перешкодами на шляху якісних змін, побудови демократичного суспільства і правової держави.
Цілком слушно у посланні до Верховної Ради України Президент України Віктор Янукович здійснення системної модернізації усього комплексу відносин та інститутів — держави, економіки, суспільства — назвав стратегічним напрямом, інтегральною характеристикою усіх змін і реформ. Цілком правильно поставлено завдання. Однак воно потребує як виконавців, так і значних фінансових інвестицій. Причому не десятки, а сотні мільярдів доларів. Захід допомогти не в змозі, оскільки він перейнятий власними кризовими явищами. Інвестиції з Росії з її технічною й технологічною відсталістю і політичними претензіями аж ніяк не сприятимуть модернізації української економіки. За певних умов можна скористатися й кредитами МВФ, фінансовими кредитами Китаю. У проведенні якісних змін у суспільстві слід спиратися насамперед на внутрішні резерви і власні сили. За великим рахунком, ніхто у світі особливо не зацікавлений в тому, щоб Україна постала сильною, процвітаючою, конкурентоспроможною країною. Тому найдієвіший механізм залучення інвестицій — це створити сприятливі умови, щоб капітал спокійно міг працювати. На Заході він не може заробити таких прибутків, як в Україні. Капітали «тікають» за кордон через недосконалу роботу податкової та митної служб, судової системи, не завершеної дерегуляції. Більшість проблем України зумовлені одним — дефіцитом реформ протягом останніх 20 років.
Українська економіка сьогодні потребує потужного платоспроможного попиту як всередині країни, так і за кордоном для продукції вітчизняного виробництва. Щоб не допустити кризи, слід шукати додаткові фінансові резерви, позичаючи за кордоном та на внутрішньому ринку. Необхідно проводити виважену внутрішню економічну політику, стимулювати капітальні інвестиції, спрощувати умови ведення бізнесу, насамперед заохочуючи внутрішнього інвестора через підвищення заробітної плати в рази (а не відсотки), допускаючи як «виправдане зло» на цьому етапі й значний відсоток інфляції. Доцільніше шукати способів повернення в Україну фінансових «утікачів», як це роблять, наприклад, Росія та США (нещодавно підписали угоду зі Швейцарією про відкриття банківської таємниці, щоб знайти у швейцарських банках неоподатковувані кошти своїх громадян).
Сьогодні спостерігається дифузія підтримки чинної влади з боку більшості українців. Оскільки ідеальної нормативної згоди досягнути ніяк не вдасться, то потрібно йти шляхом інструментальної згоди, коли цей режим може бути інструментом реалізації спільного загального блага.
Якісні зміни в суспільстві не можливі без конструктивного внутріполітичного діалогу, який сприяє публічному напрацюванню суспільно-політичних позицій, поглядів, думок, оцінок, стилів мислення суб’єктів політичного процесу, досягнення ними згоди, консенсусу чи компромісу, а також агрегації й артикуляції взаємоузгоджених програм розвитку соціуму і шляхів перетворення їх у практику. Така діалогова комунікація є найважливішою передумовою подальшої трансформації українського суспільства. Діалог між громадськими структурами і державною владою має набути інституціонального характеру і поступово трансформуватися у соціальний інститут (у широкому розумінні) громадянського суспільства. Сьогодні простежуються ознаки некерованості, що знаходить свій вияв насамперед у тому, що, з одного боку, уряд перевантажений вимогами з боку спільноти зі складною структурою і бере на себе багато зобов’язань, як це має місце в державах з великою кількістю соціальних програм; а з іншого — держава в ситуації економічної кризи (а точніше — економічної недорозвиненості) просто не володіє необхідними ресурсами для здійснення позитивного впливу на суспільство.
Нинішня ситуація в Україні потребує рішучих і швидких змін. Нинішній уряд аж ніяк не є урядом реформаторів, здатним проводити системні перетворення буквально в усіх сферах суспільного життя. Сьогодні в нас немає задекларованої мети, хоча реформи, як засіб її досягнення, проводяться. За таких умов цей рух не те що безсистемний, а відсутній як такий. До того ж над урядовцями «тяжіють» наступні парламентські вибори, і, як наслідок, популістська складова є досить вагомою в їхній діяльності. Сподіватися на якісні зміни в роботі уряду не доводиться. Тому, на мій погляд, необхідно терміново здійснити «перезавантаження» влади. Провести насамперед дострокові (а точніше, строкові) в березні 2012 р. вибори до Верховної Ради України. Чекати до жовтня 2012 р. — втрачати час і погіршувати ситуацію в Україні. Йдучи на вибори, політичні партії повинні мати набір не популістських гасел, а чіткі програми якісних змін в Україні. При цьому лише за умови вільного волевиявлення виборців, без використання фінансового й адміністративного ресурсів парламентські вибори виконають функцію не тільки трансформації волевиявлення електорату шляхом голосування у певні результати виборів, а й якісного оновлення складу парламенту, політичної еліти загалом, стануть передумовою зростання довіри до влади. Адже без підтримки, розуміння змісту реформ не тільки самими реформаторами, а й широким загалом, неможливі будь-які суспільні перетворення. На основі результатів виборів створити широку демократичну коаліцію, сформувати широкий коаліційний уряд із залученням представників як різних парламентських партій, так і тих, що не пройшли у парламент, зокрема, й безпартійних, за якими б не тягнувся шлейф попереднього негативу. Маємо навчитися поцінувати й правильно розставляти розумних людей, учених, аналітиків, мислителів, прогнозистів.
Українцям, якщо вони хочуть якісних змін (а це імператив сьогодення!), посісти гідне місце у глобалізованому світі, потрібно сміливо йти назустріч новаціям, адаптуючи їх до своєї ментальності. Шлях до цивілізованого світу лежить через повернення до інтелектуальних змістів сучасної доби. Саме в цьому Європа найбільше нам може допомогти, адже вона прагне мати на своїх кордонах не феодальну країну в руках мафії, а модерну комунікативну державу. І тільки така держава матиме перспективу стати не декларативно, а реально частиною європейської цивілізації.
Сьогодні місце країни у світовій економіці, а, значить, і в системі світового порядку визначає рівень її технологічного розвитку, розвитку демократичних інституцій, духовності та культури. Світовим трендом останнього десятиріччя є формування нових технологічних укладів, формування національних інноваційних систем. Уряди передових країн вкладали кошти переважно у високі технології, освіту і науку, демократичний розвиток. Унаслідок цього запровадження результатів наукових розробок забезпечило 90% економічного зростання високорозвинених країн, а відкритість національних економік сприяла експорту такого ефекту до інших країн світу. Через відсутність національної інноваційної системи Україна впала у затяжну фінансову кризу більш критично, ніж інші країни. Україна не змогла протиставити світовій фінансовій кризі стійку інноваційну систему, а значить, конкурентоспроможну економіку.
Надзвичайно велика роль у розв’язанні протиріччя між стихійною трансформацією попереднього етапу українського суспільства і свідомою сучасною його трансформацією й модернізацією належить провідній верстві — еліті — й насамперед політичній. Нашому суспільству притаманний сьогодні високий рівень нечутливості й цинізму.
Але представники нинішньої влади «інструментально» не доносять до громадськості свої ідеї, тому питання, які вони порушують, не стають об’єктом обговорення широкої громадськості. Таке становище пов’язано з тим, що українське суспільство досі не вирішило проблеми власної інертності, пасивності, нерефлексивності — як громадськості, так і політичних інститутів. У нас поки що немає громадської думки, а є лише громадські настрої.
Інтелектуальна й трудова енергійність окремих людей ще не гарантує нам могутньої та квітучої країни. Потрібні також висока енергетика і відповідальний індивідуалізм, самоствердження через підпорядкування іншим. Усвідомлення і переконання в справедливості устрою держави та її дій. І бажання колективного лідерства у світі, й впевненість у його можливості. І патріотизм, і багато чого ще. Зрозуміло, що у відповідних пропорціях щодо конкретної мінливої історичної ситуації. Потрібні й відома стриманість, самообмеження, вміння цінувати загальне благо вище особистого, здатність поєднувати зусилля багатьох людей і ввіряти управління лідерам.
Сутність нової парадигми в розвитку суспільства, яка може бути запропонована українцям (і людству), якраз полягає в тому, щоб у центрі історичних процесів «розмістити» не капітал, багатство, гроші, володіння владою задля влади, а розвиток людини, вбачаючи в ній не лише засіб, а насамперед мету, результат, смисл існування самого людства. Принципи справедливості, ліберальна демократія, все у людському соціумі набуває справжнього смислу і вищої раціональності, якщо вони спрямовані на благо людини.
Гуманітарна сфера продовжує залишатися хаотичною, безсистемною й неорганізованою. З режиму цілеспрямованої роботи ми перейшли в режим нескінченного перекручування, галасу, криків, непотрібних дискусій. Гуманітарна політика держави має бути такою, щоб не принижувати суспільство до з’ясувань на кримінальному рівні, а підносити його до високих зразків світової культури. Ця важлива складова державної політики в жодному разі не повинна стати черговою «формою без змісту». Необхідно забезпечити системну роботу над окремими програмами з реалізації гуманітарної політики, зокрема, освітньої реформи, реформи в царині культури, науки, оплати праці, пенсійного забезпечення, системи соціальних пільг тощо.
На жаль, нинішня еліта не виконує функцію «інтегратора суспільства» (Е. Тоффлер). Вона складається із людей, вихованих в умовах радянського режиму, який породжував певну ментальність і стереотипи поведінки. Корпоративізм і патримоніальні зв’язки, складна мережа клієнтальних відносин й до цього часу притаманні вітчизняному елітотворенню як на державному, так і місцевому рівнях.
Успішна реалізація політичною елітою функції суб’єкта соціальних трансформацій, якісних змін можлива лише за певних умов, а саме: а) наявності політичного плюралізму, вільної конкуренції потенційних еліт; б) забезпечення певної рівноваги, компромісу, балансу різних соціальних сил, тобто формування консенсусно-об’єднаного типажу політичної еліти; в) максимальної відкритості еліт на всіх рівнях, постійне поповнення їх професійно підготовленими і функціонально здібними людьми; г) оновлення менталітету політичної еліти, усвідомлення того, що суспільні зміні потребують серйозного інформаційного супроводу, а також врахування думки народу, інституцій громадянського суспільства; ґ) наявність постійного демократичного контролю за діяльністю владних структур з боку громадськості, ЗМІ, партій та організацій; д) згуртованості різних верст суспільства, гармонізації їхніх соціальних інтересів, досягнення співробітництва і тісної політичної взаємодії всіх сил у суспільстві; е) чіткого дотримання законності, демократичних норм і процедур, необхідних і обов’язкових для нормального функціонування правової держави і громадянського суспільства.
Потребує підвищення соціального статусу й інтелігенція. Нація з дезорієнтованою, деградованою й зубожілою інтелігенцією не може мати ні майбутнього, ні політичної культури, ні побудованого на ній власного державного життя. Інтелігенція має займати більш суттєве, важливіше місце в суспільстві, бо багато що в країні залежить від її ініціативи. Це мають бути найбільш шановані люди у суспільстві, до думки яких, до того, як вони оцінюють ситуацію в країні, мають дослухатися політики, навіть ті, хто володіє економічною складовою країни, залучати її кращих представників до управління гуманітарною сферою. І я дуже радий, що інтелектуали дедалі більше переймаються сучасними болями українського суспільства. Інтелігенція має брати на себе функцію певного духовного опертя, інтелектуального опору.
