«Какие ж сны тебе, Россия,
Какие бури суждены?..
Но в эти времена глухие
Не всем, конечно, снились сны...»
Конфлікт навколо острова Коса Тузла яскраво висвітлив стан і перспективи розвитку ситуації не лише в українсько-російських відносинах, але й на пострадянському просторі загалом. А за певними параметрами він є знаковим для оцінки стану та перспектив політичних процесів усього сучасного світу. Саме це визначає необхідність зваженого і всебічного аналізу тузлинського конфлікту з урахуванням не лише міжнародних, але й — а може, й насамперед,— російських внутрішньополітичних чинників.
«…Окончательный переход управления страной из рук полудворянских, получиновничьих в руки департамента полиции».
Нині РФ переживає надзвичайно складний етап суспільно-політичного розвитку. Остаточно завершується епоха Єльцина, і починається оформлення нового політичного режиму. Наприкінці першого президентського строку В.Путін нарешті спромігся суттєво послабити баланс стримувань і противаг, побудований Б.Єльциним, та розпочав вирішальний етап боротьби за владу, точніше, за право визначати її конструкцію. Публічними ознаками цього стало різке посилення зовнішньополітичної активності Росії, а також наступ на основне джерело можливої майбутньої опозиції — олігархів та їхнє уособлення — так звану «сім’ю».
Невдача чергової спроби демократичних перетворень у Росії, а точніше, відмови від мобілізаційного шляху розвитку, стала, в принципі, зрозумілою вже в середині 1990-х років. Саме тоді окреслилися протиріччя між трьома основними суспільними опорами «російської демократичної влади»: чиновництвом, спецслужбами, а також групами великих власників, які з легкої руки Б.Нємцова отримали титул «олігархів». Основна суперечка точилася між «чекістами» та олігархами, бо чиновництво, вже через свою соціальну природу, не може бути повністю усунене від влади, але при цьому не спроможне самостійно нею розпоряджатися. Перший раунд боротьби, кульмінацією якого стали події навколо «коробки з-під ксерокса», закінчився перемогою олігархів та відставкою перших владних «чекістів» — О.Коржакова та М.Барсукова. Проте посилення соціальної дезорганізації та суспільної нестабільності формувало запит на сильних особистостей, а російський менталітет владно вимагав наявності у цих особистостей погонів.
Реальна відсутність у російської, за багатьма ознаками ще радянської, армії традицій втручання в політику, а також її травмованість поразкою в Чечні та катастрофічним реформуванням майже автоматично виводили військових із кола кандидатів. Окремі постаті, на кшталт покійних О.Лебедя або Л.Рохліна, залишалися достатньо керованими, а в чомусь навіть маріонетковими фігурами. Це визначило виняткову роль спецслужб та їхніх кадрів, тих, кого в сучасній Росії називають «чекістами», іноді додаючи епітет «православні».
Можна вважати, що вже десь у 1997 році «олігархи» та «чекісти» досягли певного консенсусу. Основою його можна вважати такий розподіл влади: політична — «чекістам», економічна — олігархам. Упродовж 1998 — 1999 років проходив своєрідний президентський кастинг, достатньо детально описаний Б.Єльциним у нещодавньому інтерв’ю «Московским новостям». Як відомо, переможцем цього кастингу став В.Путін.
Зазначений консенсус протримався доволі довго — майже п’ять років. У суспільному житті він, за влучним виразом провідного ідеолога цієї неформальної домовленості Г.Павловського, базувався на «спробах підморожування» Росії (парафраз К.Леонтьєва). Проте анабіоз, в який впала російська політика в результаті цих спроб, відкрив перед «демократичним принцепсом» такі ж самі перспективи, які свого часу використав перший римський принцепс — Гай Октавіан Август. Власники мільярдів виявилися політично беззахисними перед державою, яку вони власноруч передали «чекістам». Гальма і запобіжники, що уособлювали глава президентської адміністрації О.Волошин та прем’єр-міністр М.Касьянов, мали свій гарантійний ресурс. Коли найрозумніші з олігархів зрозуміли наближення його вичерпання, ймовірно, було вже пізно. Арешт М.Ходорковського, інформаційні повідомлення навколо відставки О.Волошина, активна пропагандистська кампанія, розгорнута в близьких до «сім’ї» ЗМІ, та деякі інші ознаки свідчать, що настала кульмінація конфлікту, саме зараз відбувається найжорсткіше зіткнення «бульдогів під ковдрою».
Зрозуміло, перемога «чекістів» не означатиме повернення до практики «відібрати й поділити», але основні контури «керованої демократії» в РФ набувають своєї окресленості. Формується «охранительная» система із «сірим, колективним Побєдоносцевим». І що надзвичайно важливо, йдеться про відверто популістський режим з православно-чекістським обличчям. На наших очах формується унікальна в сучасній історії ситуація — вищу владу у великій світовій державі почали уособлювати, і, що більш значуще, реально здійснювати кадрові співробітники спецслужб, насамперед середньої ланки розвідки КДБ СРСР. Слід наголосити саме на кадровості цих офіцерів, бо і Ю.Андропов, і Дж.Буш-старший були політиками, що певний час керували спецслужбами, але ніколи — їхніми оперативними співробітниками. Відбувається матеріалізація телевізійного образу — чесний опер стає володарем країни. А, як відомо, діяльність опера спрямована на безумовне досягнення тактичних цілей та аж ніяк не на втілення і тим більше формулювання стратегії. Йдеться про мислення категоріями здійснення певних кроків, операцій, здебільшого не пов’язаних тісно між собою. Варто також наголосити також на інших специфічних рисах психології й світосприйняття, що формуються в особистості професією оперативного співробітника спеціальних служб. Саме ці риси суттєвим чином визначатимуть майбутні дії російської влади, зокрема й на міжнародній арені.
«Раскинулась необозримо
уже кровавая заря,
грозя Артуром и Цусимой,
грозя девятым января...»
Попри зазначене, російську політику нині не можна звинуватити у відсутності стратегічних цілей. В.Путін під час нещодавнього візиту до США чітко сформулював своє бачення майбутнього світового порядку. На його думку, в перспективі повинна сформуватися міжнародна система, у якій взаємодіятимуть побудовані за єдиними принципами економіки та безпеки простори Америки, Європи, Росії та Далекого Сходу. На відміну від американських експертів, які бачать майбутнє Росії як не дуже впливової, другорядної країни, інкорпорованої в очолюваний США світ, керівництво РФ сподівається на конвергенцію очолюваного Росією пострадянського простору з цивілізованою Північчю на приблизно рівних правах. В.Путін зазначає, що «ми цілком усвідомлюємо, що таке Росія, яке місце вона займає в світі, якими є наші можливості. Але Росія, за всіх її негараздів, — країна із своїми традиціями, із своїми національними інтересами. Це країна, яка ніколи не буде обслуговувати чужі зовнішньополітичні інтереси». Імовірно, саме таку модель уособлює виразне гасло А.Чубайса «Дайош ліберальну імперію». До речі, попри розповсюджені уявлення, останній давно не цурається «державницької риторики». Зокрема, ще восени 1999 року А.Чубайс у дискусії навколо Чечні закликав назвати «зрадників зрадниками».
Перспективи такого державного курсу Росії слід визначити як доволі непевні. Посилення загальносвітових авторитарних тенденцій, які знайшли свій прояв, зокрема, у суспільних процесах в США, формує доволі сприятливе тло для спроб керівництва РФ здійснювати жорсткий курс. Проте цей курс із самого початку увійшов у протиріччя з інтересами провідних західних країн, як вони формулюються їхньою політичною елітою, сформованою значним чином за років «холодної війни». Саме це в кінцевому підсумку, а не лише демократичні цінності, визначає дедалі жорсткішу негативну реакцію Заходу на дії Кремля.
Відверто популістський характер політичного режиму, що формується в РФ, ускладнюватимуть пошуки нових ресурсів, насамперед звернення до традиційного шляху зниження рівня життя населення. Критична недостатність можливостей для реалізації проголошеної амбіційної зовнішньої політики сприятиме певній суперечливості дій російського керівництва. З одного боку, політична лінія РФ у відносинах із Заходом буде поступово пом’якшуватися. З другого, позиція щодо слабших країн ставатиме все жорсткішою, а подекуди, ймовірно, й авантюристичною. Зазначені особливості зовнішньої політики знайдуть своє втілення в першу чергу на теренах колишнього СРСР.
Тим більше, що необхідною передумовою реалізації стратегічних планів РФ є встановлення повного, зокрема силового, контролю над пострадянським простором. Практичні кроки щодо вирішення цього завдання здійснюються Кремлем вже кілька років поспіль. Значний вплив на механізми та засоби приборкання колишніх радянських республік справила американська парадигма «війни з міжнародним тероризмом». Із зрозумілим припущенням, ідеться про російські намагання відтворити американську глобальну політику в масштабах колишнього СРСР. Слід наголосити, що дії РФ у цій сфері певною мірою визначатимуть і традиційні московські психологічні комплекси щодо керівництва колишніх республік- сестер, які, до того ж, постійно підживлювалися пострадянськими елітами впродовж останніх 12 років.
Арсенал можливих засобів російського впливу на країни СНД включає достатньо велику кількість можливих інструментів: від економічного, насамперед енергетичного тиску, активізації п’ятої колони до використання силових засобів.
Однією з перших спроб реалізації подібних підходів слід визначити конфлікт РФ з Грузією навколо Панкіської ущелини. Саме тоді росіяни відпрацьовували інструментарій силового впливу на пострадянські держави. Доволі відносний, половинчастий успіх цього прецеденту визначив певну зміну акцентів у російському зовнішньополітичному арсеналі, насамперед на користь економічних засобів. Саме їхня досить висока ефективність значним чином пояснює активну позицію РФ щодо утворення різного роду економічних союзів, зокрема створення ЄЕП, значною мірою агресивну енергетичну політику. Все більше значення набувають і силові, але невоєнні методи, яскравим прикладом застосування яких можна вважати будівництво тузлинської дамби.
«Лишь рельс в Европу в мокрой мгле
поблескивает честной сталью»
Ключовою країною пострадянського простору є Україна. Банальність цієї тези жодним чином не применшує її практичної значущості. Остаточна втрата контролю над нашою державою у середньостроковій перспективі означатиме для РФ, зокрема, втрату Білорусі, а отже вичавлення в Азію, фактичне позбавлення можливостей побудови прямих стратегічних відносин з ЄС. У довгостроковій перспективі це призведе до ще більш значущих негативних, а може й катастрофічних для сучасної Росії наслідків. Саме це визначатиме спрямованість і потужність української політики РФ. Втрата Україною формальної незалежності навряд чи можлива, але, за влучним висловом одного розумного німця, йдеться про можливе формування безперспективної однобічної залежності. Залежності, яка не сприятиме розвитку, а, навпаки, гаситиме його зародки. За цих умов ті представники української еліти, які сподіваються, що Україна посяде в «ліберальній імперії» таке ж місце, яке вона мала в СРСР — «друге серед рівних», приречені на швидке й гірке розчарування.
Важко не погодитися із Дж.Шерром стосовно того, що будівництво дамби слід розглядати, насамперед, як певну «розвідку боєм», тестування реакції української держави і Заходу на відверто недружні дії РФ щодо нашої країни. Не можна не навести також думку А.Гальчинського щодо того, що метою цих дій «є намагання Москви за будь-якої ціни унеможливити процес євроатлантичної інтеграції України» шляхом створення територіальної суперечки. Не варто також ігнорувати й різнопланові економічні фактори, що спричинилися до побудови дамби: від проблем Керченської протоки до будівництва аміачного терміналу.
Під час тузлинського загострення відбулася чи не найяскравіша за часів української незалежності активізація проросійських сил. Мова не про щирих прибічників розвитку відносин незалежної України з Росією, а про тих, хто відверто обслуговує мінливу політику Кремля. Події підтвердили публічну слабкість цих сил. Тузла на певний час консолідувала майже всіх українських політичних діячів навколо ідей суверенності та територіальної цілісності нашої держави. Цей конфлікт продемонстрував наявність принципового ментального конфлікту між нинішніми українською та російською владними елітами. За влучним висловом В.Паламарчука, Тузла майже розділила сіамських близнюків — істеблішменти двох країн.
Більш суперечлива картина визначається за результатами соціологічних досліджень. З одного боку, опитування, що проводилися в РФ, зокрема в Москві, засвідчують реальне перетворення України у сприйнятті росіян на «чужого», відносинами з яким можна пожертвувати на користь збільшення території на кілька гектарів. З другого, значна частина українців донині сприймає РФ як щось своє, надзвичайно близьке. За цих умов виникає реальна небезпека незграбними діями, насамперед у інформаційній та культурній сферах, сприяти поглибленню розходжень між різними соціальними групами українського суспільства. Шовінізм будь-якого гатунку та походження є однаково мерзенним. Кому, як не українцям, цього не знати?
Тузлинський інцидент навряд чи залишиться без продовження. У найближчому майбутньому слід очікувати на повторні спроби організувати загострення в українсько-російських відносинах. За цих умов особливої важливості набуває чітка й визначена позиція української держави й суспільства, їхня готовність відстоювати національні інтереси, застосовуючи весь можливий арсенал засобів.
При цьому необхідно усвідомлювати, що позиція України має бути чіткою, але виваженою. Росія була й буде найбільшим сусідом України, стратегічним партнером у економічній сфері, надзвичайно близькою в культурному сенсі країною. Історія двосторонніх стосунків дозволяє процитувати А.Сент-Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Вплив нашої країни на становлення російської імперії, спадкоємцем якої визначає себе сучасна РФ, важко переоцінити. Саме українці, зокрема, розробили ідеологічне обгрунтування цієї потуги. Саме тому цю сентенцію великого француза можна розвинути так: жорстка, проте ввічлива позиція України дозволить і допоможе Росії подолати тяжку суспільну хворобу і посісти належне місце однієї із великих європейських країн.
