Переконаний, що в суспільстві не має жодної людини, яка б з тривогою не сприймала перебіг сучасних суспільно- політичних процесів. Корені цієї ситуації не зводяться лише до суперечностей соціально-економічної та політичної сфер. Вони значно глибші, торкаються насамперед сфери духовного життя, світоглядних цінностей. За словами Конфуція, «якщо валиться система мислення, то валиться і порядок». Сказане якнайповніше відображає і наше сьогодення. Ми завжди вважали, що світоглядний вакуум, у якому опинилася людина після девальвації комуністичних цінностей, зможе сповна заповнити національна ідея. Значною мірою це так і відбувається. Ми не припустилися в цьому помилки. Переконаний, що й сьогодні ніхто не може заперечити того, що ідея будівництва вільної, демократичної, правової держави є за своєю суттю воістину величною. Але водночас п’ятнадцятирічний період нашої незалежності переконливо доводить й інше. Для того, щоб якнайповніше реалізувати свою консолідуючу функцію, національна ідея має наповнитися реальним світоглядним змістом. Маємо досить чітко уявляти, що сама по собі національна ідея, як писав М.Драгоманов, не є самодостатньою. Вона «ще не може привести людей до волі й правди для всіх і не може дати ради для впорядкування державних справ. Треба шукати чогось іншого…».
У зв’язку з поставленою проблемою хочу порушити тему, яка зі зрозумілих причин відноситься у нас до мало респектабельних — про неї, як правило, не прийнято говорити у конструктивному контексті. Йдеться про наше ставлення до соціалістичної ідеї, її реабілітацію. Порушуючи цю проблему, я, природно, розмежовую поняття «соціалізм» у суто формаційному сенсі і «соціалізм» як уособлення системи загальноцивілізаційних цінностей. Ми не можемо, не повинні, бо просто не маємо на це права замовчувати хоча б якимось чином те, що соціалізм як відображення процесу гуманізації суспільства, підпорядкування цільової спрямованості розвитку його функціональних структур інтересам людини, зовсім не є вигадкою марксистів. Відповідні ідеї зародилися ще у дохристиянські часи й нині поряд з ідеями лібералізму та консерватизму й далі посідають провідне місце в системі світоглядних цінностей людства. Соціалізм, лібералізм та консерватизм — три основі способи світобачення, які розвиваються багато століть на Заході і не лише взаємовиключають, а й доповнюють один одного. Російський більшовизм, як і комунізм у цілому, посоромили себе, спробувавши монополізувати ідею соціалізму, привласнити її. Історія поглузувала з цього експерименту, відкинула його. Однак це зовсім не означає і не може означати заперечення ідей та принципів соціалізму, які впродовж багатьох століть формувалися людством. Ми повинні бути свідомими цієї надзвичайно значущої світоглядної колізії, не припускатися в цьому необачних помилок.
УЩЕРБНІСТЬ ПРИНЦИПІВ ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛІЗМУ
Спочатку декілька зауважень щодо державного соціалізму, його ідентичності принципам тоталітарного суспільства. Скажу відразу, що йдеться не лише про державну модель російського соціалізму, не про суто російський феномен, хоча певні аспекти і цієї проблеми мають прийматися до уваги. Витоки тоталітарності державного соціалізму інші. Вони відбивають специфіку запізнілого індустріалізму. Доречним буде зауважити, що ми у цьому не були винятком. Такою ж була природа азіатського, латиноамериканського, як і африканського соціалізму — це був соціалізм, що сформувався на ґрунті нерозвинутого індустріалізму.
Звідси два логічних наслідки: по-перше — державний соціалізм як феномен запізнілого індустріалізму міг розвиватися лише як суто політичний соціалізм, соціалізм, де домінантою номер один є більшовицький принцип першості політики над економікою. Підсумок такої політики — штучна урбанізація та прискорена (ударна) індустріалізація, в жертву здійснення яких було покладено життя та добробут декількох поколінь радянських людей. По- друге, за своїм визначенням так званий реальний соціалізм не міг бути демократичним соціалізмом — і це його чи не найуразливіша вада. Він мав обов’язково трансформуватися у бюрократично-номенклатурне суспільство, яке за своєю суттю нічого спільного із справжньою напрацьованою людством упродовж декількох тисячоліть ідеєю соціалізму не мало. Спробую конкретизувати ці положення.
Добре відомо, що у структурі розвитку суспільства, у т.ч. i його економічної системи, демократія як і вся система механізмів громадянського суспільства є інструментарієм, який бере на себе визначальні функції в розв’язанні нагальних проблем життєдіяльності людини, поєднання її інтересів з інтересами суспільства та держави. Без демократії гармонійне поєднання відповідних інтересів є неможливим. Це доведено багатовіковим розвитком людської цивілізації. З огляду на це світова суспільна думка ХVIII—ХIХ ст. завжди виходила з того, що розвиток соціалізму й демократії —два взаємозумовлені, невід’ємні один від одного процеси. «Зв’язок між соціалізмом і демократією, — писав з цього приводу вчений із світовим ім’ям Й.Шумпетер, — видавався цілком очевидним для більшості людей». Державний соціалізм повністю перекреслив це положення. Причини цього — зрозумілі. Росія була економічно відсталою країною із залишками феодалізму, нерозвинутими капіталістичними відносинами, переважно сільським неграмотним населенням, слабкими (порівняно з країнами Заходу) демократичними традиціями. Щодо цього сама революція 1917 року, яка мала утвердити демократичні засади розвитку й на цій основі соціалізм, була нічим іншим, як грубим насильством над суспільством. Ставилося завдання через механізми одержавлення економіки і всіх сфер суспільного життя, включаючи і сферу свідомості та духовного розвитку людини, подолати відставання силою тоталітарності. Звідси очевидний висновок: існував ряд суспільно-політичних та економічних чинників, який об’єктивно обмежував можливості розвитку демократизації післяреволюційної Росії, а відтак і її реальної соціалізації. Надзвичайно точну оцінку цьому дав один із теоретиків європейської соціал-демократії К.Каутський. «…Там, де соціалізм неможливий на демократичній основі, — наголошував він, — …для нього час взагалі ще не прийшов».
У цьому ж контексті вимальовується ще одне питання, в якому всім нам вельми важливо розібратися. Йдеться про сутність поняття «більшовизм», яке набуло свого часу інтернаціонального значення і зберігає тенденцію до свого відтворення, звісно в сучасних формах, i в нашій країні. Необхідно зрозуміти, що зміст цього поняття значно ширший, ніж безпосередня практика колишньої КПРС на відповідному етапi її історії. Більшовизм — це антипод плюралізму та демократії, повне заперечення позиції особистості. Захопивши владу, більшовики не просто перекреслили принципи демократизму, а й «викинули за борт» навіть ті демократичні засади, які відстоював класичний марксизм. Врешті-решт, «марксизм більшовиків, — робить висновок К.Каутський, — не витримав випробування». «Більшовизм, — підкреслював він, — переміг у Росії, — але соціалізм зазнав там поразки». «Без демократії Росія загине. З нею загине й більшовизм. Результат передбачити неважко». Звернімо увагу на те, що зазначений вирок більшовизму було винесено К.Каутським ще у 1919 р. Щоб зрозуміти самих себе, збагнути, що сталося з нашою країною, вдумаймося в суть цих пророчих оцінок.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЯК ОСНОВА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПРОГРЕСУ
Хочу висловити і таке судження: за моїми переконаннями, сумний досвід державного соціалізму — це не лише втрата для людства. Хтось мав обов’язково перехворіти цією хворобою. Так ведеться в історії. Волею долі склалося так, що це випробування випало на наш народ. Однак справа не лише у цьому. Світ обов’язково зрозуміє й те, що своїм «соціалістичним» експериментом ми відгородили людство від більшовизму, що уособлював у собі не просто політичну доктрину, а й, насамперед, сутнісні принципи державного тоталітарного соціалізму. Історична неспроможність цього «досвіду» була в той час і, переконаний, залишається сьогодні настільки очевидною, що лише безвідповідальні політики, які повністю ігнорують глибинні інтереси свого народу, можуть цим нехтувати.
Натомість реальна соціалізація, соціалізація як світовий цивілізаційний процес, як основа самозбагачення особистості утверджувала свої засади на протилежному полюсі. Вона утверджувалася через принципи еволюційної соціалізації капіталізму. У даному разі поняття «соціалізація» вживається мною як визначення, більш широке, ніж формація, як уособлення певної системи світоглядних цінностей, що у своїй основі відображають логіку гуманізму, соціальної спрямованості загальноцивілізаційного процесу, його підпорядкованість інтересам свободи та всебічного розвитку особистості.
У цьому випадку по суті йдеться про тотожність принципів соціалізації та цивілізаційного розвитку. Логіка соціалізації і логіка цивілізаційного процесу за своїм змістом виявляються однопорядковими. Як зазначав відомий французький вчений Тейяр де Шарден, саме через соціалізацію суспільства проходить вісь космічної еволюції. Такий процес, що особливо важливо підкреслити, не має формаційних меж. За образним виразом одного з видатних представників західної соціал-демократії Віллі Брандта, соціалізм являє собою лінію виднокола, що постійно віддаляється в міру того, як ми наближаємося до неї. «Соціалізм, — зазначає професор Ґетеборзького університету (Швеція) Пер Монсон, — як його розуміють сьогоднішні соціал-демократи, процес, що не має кінця… Соціалізм — це безконечний шлях, який можна постійно покращувати, однак неможливо довести до вершини». З цього погляду соціалізм уявляється радше як інструмент, а не певний результат суспільно-економічного розвитку. З урахуванням саме цих міркувань одним із засновників європейської соціал-демократії Едуардом Бернштейном було обґрунтовано формулу, яка стала згодом концептуальною основою соціалізації суспільства: «Кінцева мета є ніщо; рух до неї — все». Капіталізм як суспільно-формаційна система не лише зберіг себе, а й досяг піку свого розвитку завдяки принципам соціалізації, які в цілому ряді своїх базових аспектів були адекватні зазначеним принципам соціал-демократизму.
Хочу привернути увагу і до того, що йдеться не лише про віддалене минуле Заходу. Російський журнал «Свободная мысль» у своєму квітневому номері за 2006 р. помістив інтерв’ю з одним із авторитетних британських істориків нового покоління Н.Фергюсоном (1964), у якому зазначається: «Мені представляється достатньо вірогідним, що впродовж найближчих десятиріч соціал-демократичні партії залишаться найбільш популярною силою у Західній Європі. У значній частині європейських суспільств склалася система преференцій, у яких соціал-демократичні підходи відповідають більшою мірою, ніж будь-які інші… Ось чому соціал-демократія — далеко не вчорашній день; це жива політична сила, у якого є майбутнє». Які висновки із цих узагальнень стосуються нашого суспільства? Чи можна вважати, що саме соціал-демократичні цінності мають стати тим підґрунтям, який мав би заповнити існуючий світоглядний вакуум? Я думаю, що такий висновок був би завчасним. Спираючись знову ж таки на європейський досвід, спробуємо розібратися і у цьому питанні.
УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Достатньо поширеною і сьогодні є точка зору, яка виходить з того, що найбільш природним процесом трансформації тоталітарного соціалізму мав би бути безпосередній перехід не просто до ринкової, а соціально-ринкової економіки, до держави загального благодіяння (State wealfare), які у багатьох аспектах тотожні принципам соціал-демократичного розвитку. На цьому підґрунті вже на перших етапах нашої незалежності виникла низка політичних партій, яка проголосила своєю світоглядною основою принципи соціал-демократії. Однак конструкція «сьогодні — тоталітарний соціалізм, а завтра — соціально-орієнтований капіталізм» не є коректною. І цьому є достатньо вагомі об’єктивні передумови. Справа в тому, що соціалізований капіталізм — це етап найбільш зрілого капіталістичного суспільства. Це ж стосується і моделі соціально-ринкової економіки, яка може бути продуктом лише розвинутого ринку. А відтак, будь-які намагання передчасної орієнтації на утвердження основних засад соціально спрямованого ринку без попередньої реалізації всього комплексу завдань ринкового транзиту можуть мати лише деструктивні наслідки. Це шлях до реанімації тоталітарних принципів. Саме цим пояснюється приорітетність на початковому етапі посттоталітарного транзиту правоцентристських принципів розвитку. Демонтувати основні підвалини тоталітарного соціалізму і утвердити дієздатні функціональні структури ринку можливо лише на їх основі. Ми поки що до цього часу остаточно не вирішили ці завдання. Цей шлях нам потрібно ще пройти.
Це, однак, ніякою мірою не девальвує значимість для нашого розвитку світоглядних основ соціал-демократії в їх сучасному визначенні. Ще раз повернемося до формули «кінцева мета — ніщо, рух — все». Її основна цінність полягає в тому, що вона, з одного боку, віддає перевагу еволюційній соціалізації суспільства, з другого, — розширює простір і соціальну базу соціал-демократичного руху, надаючи йому ознак плюралізму. І це дуже важливо, адже саме на базі цієї формули на Заході відбулося взаємозбагачення двох світоглядних течій — соціал-демократизму та лібералізму, їх своєрідний синтез.
Сталося так, що в процесі свого розвитку модель ліберального капіталізму і соціал-демократична модель суспільного прогресу настільки зблизилися, що їх практично стало неможливим розмежувати. Це стосується не лише їхнiх світоглядних аспектів, а й реальної практики. Наслідком цих процесів у межах двох ідеологій, які природно зберігають свою автономність, сформувалися досить близькі за своїм змістом течії: лібералізована соціал-демократія (лібералізований соціалізм) і соціалізований лібералізм. Яка з цих течій зробила більший внесок в еволюційну соціалізацію капіталізму? Так ставити питання некоректно. Різниця між ними є відносною. Розставляються лише різні акценти. Часто використовується різний понятійний апарат. Але суть не змінюється. А відтак, за сучасних умов розмежування соціал-демократичної та ліберальної ідей можливе лише тоді, коли виходити, з одного боку, з їхніх гносеологічних засад, з другого, з розбіжностей їхніх крайньо правих та крайньо лівих течій.
Виразніші відмінності зберігає консерватизм, який відстоює ідеї класичного капіталізму. Але й тут під впливом об’єктивних процесів відбувається суттєва трансформація поглядів у напрямi його зближення з поглядами ліберальної та соціал-демократичної ідеологій.
Це надзвичайно важлива констатація, яка при пошуку шляхів заповнення ідеологічного вакууму, що утворився після краху тоталітарного соціалізму, має неодмінно враховуватися. Багатство і різнобарвність сучасного світогляду нині вже не можуть бути адекватно виражені через класичні принципи лібералізму, соціал-демократії, християнської демократії, консерватизму і т. ін. Чим відрізняються моделі соціально-економічного повоєнного розвитку Швеції від, скажімо, Бельгії чи Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань? Ми не знайдемо принципових відмінностей (якщо не брати до уваги конкретно- історичних обставин) і між політикою урядів В.Брандта та Г.Колля, а потім Г.Шредера у тому, хто з них зробив більше для соціалізації економічних відносин Німеччини. Річний досвід і нинішньої великої коаліції в Німеччині, в яку увійшли християнські партії та соціал- демократи, нове підтвердження цьому. Тож твердити, що багатоаспектний і різнобарвний процеси соціалізації капіталізму завдячують лише реалізації ідеології соціал-демократизму, було б грубою не лише методологічною, а й політичною помилкою.
Розглянемо цю проблему більш конкретно. Спочатку — про класичний лібералізм, який має глибокі історичні корені. Його визначальними принципами є визнання пріоритетності загальнолюдських цінностей, економічних і політичних свобод, права на вільне володіння та користування приватною власністю, верховенства законів, розподілу влади, розвитку ринкової економіки та політичної демократії, свободи слова, друку, мислення тощо. Такі ж принципи (звичайно, з певними відтінками в їхньому тлумаченні) обстоює і сучасна соціал- демократія. У повоєнні роки їхнє зближення відбулося в таких ключових питаннях, як утвердження базових засад громадянського суспільства, визначення доцільності активізації економічних функцій держави, зокрема механізмів здійснення соціальної політики, засобів гуманізації відносин приватної власності, наповнення її соціальним змістом, розширення числа власників та їхнього захисту від бюрократичного втручання, зміцнення позицій середнього класу, заміни державного патерналізму принципами соціально-орієнтованого ринкового господарства та соціального інвестування, демократизації системи управління виробництва та ін.
На відміну від консерватизму, свою здатність будувати відносини із соціал-демократичною ідеологією на основі не конфронтації, а широкої дискусії, включаючи і сприйняття її окремих принципів, лібералізм виявив уже наприкінці XIX ст. Власне, реформи О.Бісмарка, запровадження на їхнiй основі елементів соціалізації системи капіталістичних відносин були відображенням цього процесу. Однак найбільший вплив соціал-демократизму на розвиток ліберальних ідей стався в середині 30-х та в повоєнні роки минулого століття. Починаючи з «нового курсу» Ф.Д.Рузвельта і розповсюдження вчення М.Дж.Кейнса, класичний лібералізм почав набувати ознак «соціалізованого лібералізму»: на основі власної соціалізації лібералізм став поряд із західною соціал- демократією безпосереднім носієм соціалістичної ідеї, одним із суб’єктів її розвитку. Дж.М.Кейнс ніколи не був соціалістом. Він був стовідсотковим прихильником ідей лібералізму, вірив у капіталістичні принципи і всією своєю науковою діяльністю сприяв втіленню їх у практику. Однак саме Дж.М.Кейнс зробив найбільше для того, аби спрямувати капіталізм на шлях соціалізації. В такий спосіб капіталізм не лише зберіг себе, а й набув нових життєствердних ознак. Повоєнні здобутки західного суспільства пов’язані значною мірою з практичною реалізацією теоретичних настанов Дж.М.Кейнса, його рецептів. Це визнається всім світом. Це — велика правда.
Я докладно зупиняюся на цих питаннях з тим, щоб показати, що нинішнє взаємозближення і взаємозбагачення соціал-демократизму та лібералізму не випадкове явище. Йдеться про закономірний процес цивілізаційного розвитку, який конче потрібно враховувати, формуючи світоглядні цінності нової України. Нам необхідно не просто заповнити вакуум, що утворився в суспільній свідомості внаслідок краху тоталітарного соціалізму. Важливо, щоб відповідні цінності стали джерелом творчої енергії та консолідації нації, щоб вони могли мобілізовувати людей, вести їх за собою і водночас були б адекватними європейським світоглядним процесам, сприяли євроінтеграційному курсу нашої держави. Сформувати таку платформу, а це потребує велетенських зусиль і часу, не можливо, спираючись лише на крайньо ліві чи крайньо праві світоглядні позиції. Європейський досвід, що розкриває логіку взаємозбагачення соціал-демократизму та соціал- лібералізму, засвідчує наявність у цьому більш вагомих можливостей. Формування широкої парламентської коаліції могло б стати конкретним кроком і у цьому напрямi. Як на мене, можливість такого перебігу подій зберігається і сьогодні. Суспільство суттєвим чином виграло б від цього.
