Мета даної статті — об’єктивно визначити протиріччя у взаємовідносинах ЗМІ та влади, описати тенденції, що призводять до політизації процесів у інформаційній сфері та розкрити природу «міфів» про взаємовідносини поля журналістики і поля політики.
Відділити «питання ЗМІ» від «питань політики» — завдання, вирішення якого дозволить не лише знайти вірні механізми подолання існуючих протиріч, але й, по можливості, уникнути спекулятивного зміщення акцентів у ході суспільно актуальних і політично значущих дискусій.
Висока політична динаміка, діючи «доцентровою силою», залучає до свого епіцентру такі сфери суспільного життя, як журналістика, література і гуманітарнi науки. Це об’єктивний і в чомусь закономірний процес, який можна і треба регулювати, але з яким марно боротися, тим більше публічно-політичними, а не процедурно-законодавчими засобами.
Сьогодні журналістське поле точно копіює поле політики і синхронізується з ним. Така тенденція має позитивний вплив на політичні процеси, але негативно відбивається на загальному стані інформаційної сфери, де політична інформація починає домінувати над усією іншою. А завдання розвитку ЗМІ, отримуючи статус спекулятивної політичної важливості, блокуються для подальшого ефективного вирішення. Відомо, що політизація будь-якої проблеми тільки ускладнює її вирішення. «Союзниками» подібних обставин часто виступають як самі журналісти, бажаючі бути «політиками від журналістики», так і політики, для яких проблемний фактаж інформаційної сфери є одним із аргументів політичної тактики.
Причин того, що медіа- простір України стає надбудовою політичної платформи, яка дублює її особливості і протиріччя, а також системно з нею конфліктує, декілька.
По-перше, десятиріччя демократичних перетворень в Україні ознаменувалося становленням українських партій, які лише сьогодні стають політичною силою, здатною виконувати функції, що інформують, мобілізують і організовують. За час «політичного дозрівання» загальнонаціональних партій саме ЗМІ виконували основний обсяг робіт із стимулювання установок поведінки мас. Сьогодні ж політичні партії являють собою доволі зрілі оргсистеми, щоб «вбудовувати» ЗМІ у власні стратегії або конкурувати з журналістським полем за першість у політичному впливі та суспільній довірі.
По-друге, на сьогоднішній день сформувалися загальні контури національного медіа- простору, де кожен ЗМІ має власну позицію, аудиторію і рейтинг з усіма витікаючими звідси економічними перспективами і експансіоністськими амбіціями. Особливістю генезису національного ЗМІ є також і те, що в умовах відносної творчої, управлінської та інфраструктурної однотипності, а також одноманітності (за невеликим винятком) інформаційного продукту, єдиним засобом рейтингового зростання стає активне освоєння політичного простору. Воно дозволяє використати інформаційні ефекти високої політичної динаміки (яка подається переважно в скандально-кризовому контексті), діставати «неінформаційні» дивіденди від віддаленості та наближеності до конкретних епіцентрів політичного впливу.
По-третє, дублювання політичних протиріч, їх тематична і позиційна трансляція на рівні мас-медіа, як уже зазначалося вище, стимулюється найполітичнішими силами, що прагнуть «відкрити новий фронт» для політичного наступу на опонентів. (У нинішній українській ситуації поряд з уже відкритим зовнішньополітичним, парламентським та «вуличним» фронтом). Протиріччя в інформаційному середовищі використовуються політиками для розширення інформаційного впливу шляхом створення ситуативних інформаційних альянсів, внесення кадрових змін до структури контролюючих органів, відкритої або латентної підтримки «протестних» акцій журналістів з метою їх залучення до власної політичної орбіти.
У сукупності, кожен із цих чинників створює ситуацію багаторівневої конкуренції: з одного боку, ЗМІ і політичних партій; з іншого — одних медіа-політичних холдингів з іншими; з третього — між різними «припартійними» ЗМІ, де метою боротьби є політичний вплив.
ЗМІ в такій конкуренції виявляються більш слабкою і такою, що несе всі витрати протистояння, стороною, оскільки мають меншу кількість ресурсів, порівняно з політичними машинами партій. Але «виграють» за рахунок більш широкого набору інформаційних можливостей.
Наростаючі таким чином протиріччя, закономірно, призводять до конфліктів, провокують захисні силові реакції з кожною із сторін і створюють «замкнене проблемне коло»:
— партії чинять тиск на ЗМІ — ЗМІ чинять опір усіма засобами, які є, або підпорядковують ці засоби інтересам партій — всі разом здійснюють пресинг на кінцевого інформаційного споживача — споживач, який страждає від інформаційної інтоксикації політичним негативом, перестає довіряти партіям і політикам — це відзначають соціологи, журналісти — інформацію в пропагандистських цілях підхоплюють інші політики і партії-конкуренти. Все починається спочатку.
Політики помилково вважають, що інформаційна аудиторія і політична аудиторія — тотожні поняття, і не бажають визнавати, що в Україні переважна більшість глядачів- читачів — аполітичні люди, що голосують у режимі ситуативних переваг, не потребують примусової «політінформації», оскільки сприймають телебачення, газети та Інтернет лише як засіб релаксації.
Журналісти, у свою чергу, вибудовують «вітряки», які дуже нагадують ідеологічні побудови політичних сил і починають знекровлюючу боротьбу, що поступово переходить до практики тавтології, самоопису, екзальтації на проблемах, які апріорно не вирішуються шляхом збільшення відведених під них друкованих площ, а також з легкістю, невластивою суспільній значущості питань свободи слова і соціального захисту журналістів, міняють об’єкти критики, її зміст і спрямованість, тим самим нерідко баналізуючи і дискредитуючи ці принципи.
Дозволю собі висловити, можливо, зухвалу соціологічну гіпотезу — якщо послабити існуючий інформаційний тиск, то в обивателя повинен підвищитись рівень довіри і до журналістів, і до політиків.
Для того, щоб інформаційна сфера і засоби масової інформації в Україні розвивалися, необхідно не тільки чітко визначити предмет суспільного інтересу, відділити «свободу у виборі слів» від Свободи слова, але й відійти від «спекулятивної міфології» природи відносин влади і ЗМІ.
На сьогодні головним програмним аргументом «творчого опору» журналістів є залежність від політико-економічних спонсорів, що здійснюють цензурний вплив на роботу журналістських колективів. Не буде великим відкриттям, якщо визнати, що і для політики, і для журналістики ці «мінові відносини» — знайома реальність, правила жанру, з приводу яких прийнято обурюватися, тільки якщо це стосується чужої історії «нестатутних взаємовідносин».
Однак це фундаментальна проблема зв’язку поля ЗМІ з полем політики й економіки. Вона з’явилася не вчора, її виникнення ніяк не пов’язане з українською специфікою, і така штучна національна «прив’язка» не вирішує існуючих проблем, а тільки їх загострює. Як говорив у середині 80-х класик соціології засобів масової інформації Патрік Шампань: «Історія журналістики — це історія свободи, що не відбулася».
Прикладів такої «свободи, що не відбулася» маса: NBC — належить General Electric; ABC — власність компанії Disney; ВВС, ГРТ — цілком контролюються державою, за відомою NТV стоїть «Газпром» тощо.
В Україні можна змінити залежність від партії або лідера на залежність від громадської організації, що надає грант, однак це не міняє системи і навіть шкодить перспективам її еволюції. Гранти даються під проекти, проекти рано чи пізно закінчуються, залишаються журналісти, для яких «залишатися в темі» означає вступати у конкуренцію і грати за правилами, які викривалися, але не мінялися. Знову суперечність.
Навіть проблема так званих «темників», за великим рахунком, є прикладом того, як фундаментальні протиріччя та їхні причини одягаються у політичну форму, отримують резонансне забарвлення і пропонуються для вирішення поверховими, а не системними засобами. Адже, по суті, ведеться боротьба за право їх складати, міняти місцями конкретні прізвища, а не вирішувати проблеми розвитку і підвищення якості інформаційної продукції. Сьогодні про сумнозвісні «темники» як про головну проблему інформаційної сфери говорять ті люди, які у парламенті минулого скликання лобіювали власні інтереси, ігноруючи необхідність системних змін, виступали проти прийняття закону про захист інтелектуальної власності, ліцензування виробництва компакт-дисків та інших законодавчих актів, що складають основу незалежності виробника інформаційної продукції.
У контексті міркувань не зайвим буде згадати і про те, що, крім політичної інформації, існують ще й культура, мистецтво, наука. Дефіцит інформації про них виникає не від того, що попит не реагує на пропозицію, а від того, що надання «неполітичної» інформації вимагає великих творчих витрат та іншого підходу до формування аудиторії, ніж публікація легкозасвоюваного політичного «фаст-фуду».
Підвищити рівень самостійності засобів масової інформації можна тільки підвищуючи рівень професіоналізму працівників ЗМІ, стабілізуючи закони власного поля і забезпечуючи економічну рентабельність видань. Політика апріорі не може забезпечити довгострокову рентабельність, оскільки має власну специфіку рейтингу і, в основному, використовується лише як інструмент конкурентної боротьби і «трамплін у владу» для журналістського керівництва. Ця влада не завжди носить характер державної посади, що обіймається, але це не робить її менш привабливою, особливо, якщо враховувати кар’єрні очікування напередодні і після закінчення майбутніх президентських виборів. «З журналістики — в політику» — це всього лише механізм реконверсії капіталів, і якщо цей механізм «дає збої» в окремих випадках і персональних біографіях, то це не привід, щоб говорити про загрозу демократії у масштабах усього суспільства.
Сьогодні в Україні вже не існує проблеми творчої реалізації журналіста, немає проблеми свободи слова — є лише проблема «вибору професії в середовищі професіоналів», яку кожен журналіст вільний вирішувати по-своєму.
Цей вибір полягає у відповіді на питання — ким себе вважає журналіст: «працівником громадянського суспільства», який транслює творчі суспільні цінності, забезпечує процес культурної соціалізації й обслуговує гуманітарні очікування мас, чи знаряддям символічної політичної боротьби? Це дві різні професії, і кожна має свої «плюси» і «мінуси», разом зі своїми наслідками та перспективами.
Шляхи подолання існуючих протиріч?…
По-перше, це подальший розвиток партійної системи, з її функціонально спеціалізованими політичними ЗМІ, що мають свою аудиторію, свій специфічний зміст і засоби для існування. По-друге, це розвиток ЗМІ, простір конкуренції яких не повинен бути обмежений одноманітністю каналів комунікації, схожістю тематичного репертуару й аудиторії. По-третє, це розвиток ринку інформаційного споживання через стимулювання розширення інфраструктури інформаційних комунікацій, підвищення якості інформпродукції, надання споживачу інформаційних благ можливості широкого вибору — що, як і де дивитися. А головне — це прийняття законів, що дозволяють гарантувати певну стабільність (у тому числі стабільність політичних змінних) і базові умови подальшого розвитку (насамперед — податкові, процесуальні) для всіх без винятку учасників культурно-інформаційних процесів. Але це вже тема для окремої дискусії і поле для законодавчої роботи політично відповідальної парламентської більшості…
Кажуть, політика — «брудна справа». Твердження досить таки спірне. Однак журналістика, у будь-якому випадку, не повинна переймати логіку й особливості політики, від цього і перша, і друга стануть лише чистішими і прозорішими.
