(На продовження полеміки «Дня» про свободу слова від 13.05.2000 «Чи потрібні пресі барикади?») «Там, де преса вільна, ніхто не вільний». Томас Джефферсон(1743—1826)
Будь-яке порівняння хибує, однак акція львівських журналістів на захист свободи слова нагадала героїню давнього водевілю, яка хотіла «і цноти не втеряти, і капітал надбати». Поза сумнівом, протигази як символ виглядали вельми вражаюче, але не менш символічним було й те, що натягли їх на власні фізіономії самі ж борці за свободу слова. Втім, як говорила одна розумна людина, правда рідко буває чистою і ніколи не буває простою, що й підтвердили результати соціологічного опитування провідних політичних журналістів країни (див. «Зеркало недели» №18/2000, стор. 4).
Серед об’єктивних і суб’єктивних чинників, що обмежують свободу слова в Україні, було названо, наприклад, хворобливе ставлення до критики з боку влади. Важко що-небудь заперечити, та навряд чи буде перебільшенням стверджувати, що на критику хворобливо реагує не лише влада, а й самі мас-медіа. Особливо, якщо критикують їх колеги. На фоні перманентних політичних чвар ставлення мас-медіа один до одного чомусь нагадують епізод з гумористичної повісті Дж.К.Джерома, коли «великі собаки билися з великими, а маленькі з маленькими, і в перервах між сутичками хапали великих собак за ноги».
Слід віддати належне чесності опитуваних — серед іншого негативізму вони мужньо згадали «меркантилізм вітчизняних журналістів». Йдеться зовсім не про рекламу, хоч її рівень іноді не витримує аніякої критики. Сьогодні, коли гроші перетворилися на провідний засіб масової комунікації, мас-медіа стали професійними експлуататорами потреб на рівні інстинктів.
Сьогодні інтерес до зворушливо-святенницьких диспутів на кшталт «Чи може дівчина признатися у своєму почутті першою?» може свідчити про певні проблеми з психікою, але навряд чи нормальний такий інтенсивний інтерес сучасних мас-медіа до того, що розміщується нижче пояса. Однак рідко яке видання обходиться без відповідних рубрик. Що ж до їх змісту, то його фактично адресовано не людям, а геніталіям.
Ще одним неодмінним газетним товаром став страх. Вельми показова у цьому плані так звана «торгівля жахами». Вона, вочевидь, настільки вигідна, що деякі видання перетворилися на справжні довідники нещасних випадків. Особливе місце в журналістиці залякування належить «чорнобильській темі» з її постійними двоголовими телятами і такою ж традиційною (хоч і не завжди усвідомленою) плутаниною між мікро- і мілірентгенами. Роль ще однієї «страшилки» відіграє кримінальна тематика. За радянських часів преса обмежувалася тим, що іноді скупо таврувала ганьбою тих, хто часом подекуди у нас не хотів чесно жити. Сьогодні ж ЗМІ вдалися до іншої крайності: фотографії непізнаних трупів, які систематично з’являються в багатьох популярних газетах, не стільки сприяють боротьбі із злочинністю, скільки свідчать про журналістську некрофілію. На читачів, глядачів, слухачів ринула лавина повідомлень про дітей, що задихнулися в диму, задушених бабусь, скажених слонів-убивць у зоопарках, мафіозні перестрілки та бандитські нальоти. Для надання віртуальній «кримінальній війні» більшої достовірності ЗМІ поряд з мафіозно-блатною стилістикою стали широко послуговуватися ще й так званою «спецлексикою», «спецтематикою», «спецзйомкою» і навіть «спецжанрами». Запевняють, що все це атрибути «журналістики екстремальних станів». Насправді ЖЕС — це об’єктивне оперативне інформування населення про нестандартні, «форс-мажорні» ситуації, які сталися в суспільстві, з метою недопущення можливої паніки. Журналістика залякувань, зокрема «журналістика звірств», нічого, крім атмосфери «паралізуючого песимізму», в суспільство не приносить.
З-поміж головних причин несвободи вітчизняної преси учасники опитування назвали «залежність вітчизняних бізнесменів, здатних підтримати ЗМІ, від існуючої влади», хоч, чесно кажучи, важко повірити, що цензура грошового мішка краща за тоталітарну цензуру. Дійсно, свободу слова не можна купити, але, виявляється, нею можна розплачуватися. Перетворившись на власність тих чи інших бізнес- груп і політичних угруповань, багато видань фактично виявилися їхніми прямими «компаньйонами». Нечисленність (реальних, діючих партійців у суспільстві нараховується стільки ж, скільки й представників сексуальних меншин, тобто не більше за 3% всього населення), організаційна аморфність і відверта ідейна слабкість політичних філіалів тих чи інших бізнес-груп, якими, по суті, є багато українських партій, стали причиною того, що саме мас-медіа взялися до виконання таких чисто партійних функцій, як політична організація прихильників і вироблення хоч якихось зовні прийнятних ідеологічних основ. Особливо наочно це виявилося під час останніх парламентських виборів. Це за радянських часів Україна була «країною вічно зелених помідорів». Сьогодні вона стала «країною вічних виборів». Однак і під час виборчих баталій, і в коротких проміжках між ними національний інформаційний простір заповнюється ангажованою журналістикою, улюбленими прийомами якої є препарування і селекція інформації. Все, що суперечить політичним та фінансовим інтересам власників мас-медіа, опинилося в «інформаційному гетто». З «громадського експерта», яким політична журналістика була на зорі незалежності, вона перетворилася на «організатора лихослів’я» і «спецназ» інформаційних воєн. Деякі публікації і передачі дійсно подібні до своєрідного «інформаційного катування». Деякі психіатри вважають, що коментатори й оглядачі сьогодні все частіше орієнтуються на «акцентованих особистостей з травмованою свідомістю та істероїдним типом реагування на події, що відбуваються в суспільстві». Разом з тим, на думку авторитетних зарубіжних дослідників, перманентна війна компроматів, пов’язана з нарощуванням масштабів негативної політичної реклами (і явної, і прихованої), «спотворює масову свідомість». Внаслідок прищеплювання населенню цинічно-ринкового ставлення до політики руйнуються підвалини громадського життя, відкривається пряма дорога для просування до влади безпринципних демагогів, політичних авантюристів, а то й відвертого криміналітету. Намагаючись пояснити таку активну участь у політичному житті країни людей, які перебувають у поганих стосунках із законом та мораллю, мас-медіа буквально вдовбують у голови співгромадян, що політика — це брудна справа. Схоже, на жаль, суспільство вже майже повірило, що порядним людям у владі робити нічого.
Про негативний вплив «вільної» преси на морально-політичний та соціально-психологічний клімат у суспільстві написано вже чимало. Набагато менше відомо про збитки, яких діяльність мас- медіа може завдати в економічній сфері. Стимулюючи явний перекіс на користь не забезпеченого ні творчими, ні виробничо-економічними можливостями надспоживання розважальної продукції, ЗМІ посилено насаджують духовну атмосферу короткотермінових установок на швидке збагачення без відповідних трудових зусиль. Культивовані стандарти «красивого життя», яке видається «світом споживання без виробництва», просто руйнують суспільну потребу в будь-яких зусиллях на благо майбутнього. До цього варто додати, що економічна інформація, яка надається багатьма «незалежним» ЗМІ, часто є витонченим, ретельно замаскованим видом несумлінної конкуренції, яка, як відомо, становить собою найсерйознішу перешкоду на шляху до справжніх ринкових реформ.
Національний інформаційний простір, чия незалежність виступає головною передумовою свободи інформації, — це спільне надбання, а не чиясь особиста річ. Звідси випливає, що власники ЗМІ, які отримують прибуток з виробництва, інтерпретації та поширення інформації, не можуть користуватися правом свободи слова в національному інформаційному просторі виключно на свій розсуд. У зв’язку з цим виникає декілька цікавих запитань. По-перше, чи може публічна влада (і преса як її різновид) концентруватися переважно в приватних руках? По-друге, якщо публічна влада засновується громадянами, і існує реальний контрольний канал, через який суспільство може на неї впливати (вибори, наприклад), то чи є такими ж реальними (зрозуміло, за винятком податкової та протипожежної інспекцій) канали громадського впливу на ЗМІ й контролю за ними, зокрема недержавними? По-третє, якщо свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої, то де, в такому разі, має закінчуватися свобода слова? Свого часу Марк Твен зачислив до головних демократичних цінностей і свободу слова, і розсудливість ніколи нею не користуватися. Розраховувати на розсудливість за нинішніх умов навряд чи доводиться, тому дедалі актуальнішими стають конкретні дії, які б допомогли українській пресі повернутися до справжньої, а не імітованої незалежності. Назріла гостра необхідність створення ексклюзивного юридичного органу — Судової палати з інформаційних спорів, яка могла б діяти при Верховному суді України. Обмеженню суб’єктивного впливу власників мас-медіа на творчо-інформаційний процес могло б сприяти внесення до існуючого законодавства вимоги про громадські ради, що демократично формуються при кожному ЗМІ. В умовах, коли існує реальна небезпека виникнення медіа-імперій, а вiдтак і монополії на інформацію, цілком виправданим буде законодавче обмеження концентрації мас-медіа в одних руках. Звичайно, ці кроки аж ніяк не вичерпують усього можливого арсеналу захисту справжньої, а не імітованої свободи слова, так само як і цей допис не є претензією на монопольне володіння абсолютною істиною в останній інстанції. Безперечне лише одне: існування особистої і громадської свободи в інформаційно дезорієнтованій, етично надламаній і заляканій країні просто неможливе. І ще: для того щоб дійсно стати вільною, вітчизняна журналістика дійсно повинна цього хотіти.
ВIД РЕДАКЦIЇ
Від редакції. Публікуючи статтю Віктора Циганова в рамках дискусії «Дня», ми вважаємо, що вона, як і попередні матеріали, містить у собі як цікаві, так і спірні аргументи. Скажімо, багато зарубіжних дослідників не схильні вважати «головною передумовою» свободи слова незалежність інформаційних просторів окремих національних держав. У період формування національних держав і національної політики правдивість не належить до чеснот уряду, вважають вони. Такі експерти більше довіряють наднаціональним інститутам і наднаціональним каналам поширення інформації, які більше зацікавлені в об’єктивізмі. Напевно, не секрет і те, що в Україні практично немає ЗМІ, які справді дають можливість своїм власникам «отримувати прибуток з виробництва і поширення інформації», — якщо, звісно, мати на увазі прибуток як економічну категорію. А отже, «прибуток» насправді вимірюється в інших категоріях, і чи не головним її отримувачем виявляється державна влада? Наскільки всі наші «приватні власники» ЗМІ є заручниками тих непрозорих відносин, які держвлада культивує? І їх медійний бізнес — ніщо порівняно з бізнесом на владі? Чи, скажімо, ще запитання: а як обмежити монопольну імперію на мас-медіа тієї ж держвлади, яка існує реально у нас зараз, скільки б не було де-юре власників ЗМІ? Ми сподіваємося, що учасники дискусії «Дня» спробують відповісти й на ці запитання — серед тих, що вже пролунали.
