Нещодавно на одному з загальнонаціональних телеканалів можна було побачити одночасно майже всіх голів Верховної Ради часів нашої новітньої незалежності. Не було тільки Олександра Ткаченка, який сьогодні перебуває в політичному затінку та й, за великим рахунком, ніколи не відрізнявся своїм креативним мисленням політика.
Усі інші його колишні колеги (Мороз, Литвин, Плющ і Кравчук) нині, як відомо, задіяні в передвиборчих кампаніях різних політичних сил і тому намагалися дещо розсекретити діяльність одне одного на посту спікерів нашого парламенту. Але робили це вони настільки обережно і так щиро після того вибачались і підтримували опонентів, що стало ясно, що всі вони — з одного кошика радянської та пострадянської номенклатури, яка завжди була в нас вищою кастою в суспільстві, і її представники ніколи по-справжньому не протистояли один одному.
Але подумалося й про інше. І Плющ, і Мороз, і Литвин із Кравчуком та Ткаченком народилися і були виховані в українському селі. Якщо додати до цього, що й усі три останні наші президенти починали свій життєвий шлях у сільських хатах, то мимоволі виникає закономірне запитання: чи не занадто вже ця обставина є закономірною для країни, де міське населення вже з початку другої третини минулого сторіччя значно перевищує за чисельністю сільське?
Щоб відповісти на нього, треба, на мою думку, згадати про дещо інше. Зараз на сторінках шанованої мною газети «День» можна прочитати багато добрих слів про видатного дослідника Голодомору, американського історика Джеймса Мейса. Але окрім цього (оцінок його особистості та роботи) ми не бачимо з боку вітчизняних істориків, політологів та соціологів навіть жодних натяків на подальший розвиток його теорії постгеноцидного суспільства, що було б, безумовно, кращим ушануванням пам’яті цього справжнього патріота України. Теорія ця жорстка, як і будь-яка інша наукова істина, тому, мабуть, наші провідні вчені від суспільних наук і не беруть її до подальшої розробки, боячись таким чином зіпсувати свої відносини з сильними світу цього.
А між іншим, саме за цією мейсівською теорію менталітет українського селянства після Голодомору змінився фактично на протилежний. Замість гордих та щирих землевласників після геноциду 1933 року в наших селах у їхніх же особах за сатанинським задумом більшовицького Кремля з’явились підлі колгоспні раби, життєвою метою яких стала зовсім не воля, а непереборне бажання зайняти місце своїх гнобителів — представників компартійної влади та номенклатури.
Самим деморалізованим штучним голодом селянам це вже було не під силу, тому здійснення цієї мрії вони переклали на своїх дітей та онуків. Почитайте біографії наших сьогоднішніх міністрів, нардепів перших чотирьох скликань, учених, вищих військових та силових керівників — і ви побачите пряме підтвердження цього висновку. Більшість із них виховувалась саме в українському постгеноцидному селі, незважаючи на те, що їхні міські однолітки в той самий час значно переважали їх не тільки чисельно, але й за якістю освіти. Але все це виявилося менш вагомими козирями у життєвій кар’єрній грі, ніж стовідсоткова відмобілізованість сільських юнаків та дівчат дряпатися посадовою драбиною якомога вище і вище, застосовуючи при цьому будь-які засоби досягнення своєї кінцевої мети.
Ось вам, шановні, й відповідь на поставлене вище запитання. Зрозуміти в інший спосіб виключно сільське минуле всіх наших президентів та спікерів, погодьтеся, практично неможливо.
Але вихідці з села, звичайно ж, формували не тільки нашу правлячу еліту (бо фортуна посміхалася, ясна річ, далеко не всім). Вони в добу індустріалізації формували населення українських мегаполісів та інших міст. Вони ж привозили туди з наших сіл не тільки свої робочі руки, але і свою рабську ментальність, успадковану від своїх морально спотворених Голодомором батьків та дідів.
Ця ментальність ставала з часом домінуючою в Україні і проявлялася не тільки на побутовому рівні, але й на тих самих передвиборчих перегонах. Для тих небагатьох українців, хто й досі не заразився її вірусом, неприйнятною звучить, наприклад, така популярна теза виборців нашого постгеноцидного суспільства: «Треба завжди обирати найбагатшого, бо він на виборчій посаді буде найменше красти». А якщо той найбагатший ще й простимулює вибір на свою користь конкретними подарунками, то його перемога стає вже майже гарантованою. Чи не саме таких мерів обирають останнім часом наші міста?
Але ж, звичайно, задля повного забезпечення перемоги на виборах міського голови особистий гаманець — це ще не все. Потрібне благословення правлячої місцевої еліти, яка на сьогодні в переважній більшості українських міст є симбіозом колишніх компартійно-комсомольських, радянських та кримінальних еліт.
Після виборів мера все в нас іде за одним і тим самим сценарієм: міська влада захоплює все нові й нові ділянки землі під комерційні проекти своїх представників, затягує гайки сплати за комунальні послуги з громадян та податків із малого бізнесу, і провалює черговий опалювальний сезон. Звісно, цапом- відбувайлом за таким сценарієм стає міський голова, який більше, ніж на один термін, майже ніде в Україні не обирається. Але після чергових виборів його наступник неодмінно повторює шлях свого попередника.
Система ця настільки відпрацьована, що майже не дає збоїв, незалежно від того, під якими політичними кольорами сидять мери та депутати того чи іншого органу місцевого самоврядування. Хоча не все було так гладко, як після останніх виборів 2006 року. Були й випадки, коли депутатські корпуси, представляючи вищеназвані місцеві еліти, відторгали того чи іншого мера, який або грав у свою гру, або ж уже занадто тягнув ковдру фінансових потоків на себе.
Зважаючи на ці обставини, не важко собі уявити, що станеться, коли Олександр Мороз і компанія доведуть свою так звану конституційну реформу до логічного завершення. Але ж обирати в нашому постгеноцидному суспільстві будуть тих самих мерів і ті самі депутатські корпуси органів місцевого самоврядування. Але тепер ця братія за новим перерозподілом податків між регіонами та Києвом стає фактично незалежною від Центру. Не важко передбачити парад автономій по всій Україні (окрім хіба що західної її частини) і повний занепад таких державних інституцій, як армія, СБУ, прокуратура та судова система. Тобто створюються всі умови для розпаду нашої держави.
Не менш фатальною для нашої держави є і впровадження колишнім рожевим спікером парламентсько-президентської форми правління. Останні президентські вибори в Україні показали, що наше суспільство стало на кілька відсотків більше національно свідомим, ніж совковим. І коли б Віктор Ющенко виправдав надії своїх виборців, цей процес духовної українізації, напевне, став би вже незворотнім.
Але цього, на жаль, не сталося, і завдяки реалізації положень конституційної реформи Олександра Мороза замість тієї українізації ми спостерігаємо новітнє сповзання України у постгеноцидне багно. Голоси гомо-совєтікусів знов стають дуже затребуваними і навіть вирішальними у боротьбі за повноту влади в державі ще й завдяки традиційно-неминучій розпорошеності наших національно-демократичних політичних сил. На цьому тлі всі запевнення палких прихильників тієї реформи, що, мовляв, вони, прийшовши до влади за її допомогою, швиденько побудують на базі постгеноцидного суспільства європейську Україну, погодьтеся, — від лукавого. Куди більш реальним у цьому випадку виглядає остаточний державний розкол України по лінії кордону до 1939 року, що, вірогідно, і є таємною метою тих реформаторів та їхніх закордонних хазяїв.
Перехопити ж політичну ініціативу в них міг би тільки новий президент-патріот з повноваженнями до 2006 року, який, на відміну від так званих «помаранчевих» партій, за своєю суттю завжди буде політично цілісним, і це треба було б усвідомити якомога швидше всім нашим патріотично налаштованим політикам. Особливо тим, які є прихильниками парламентсько-президентської форми правління.
Поки ж усе це дуже добре розуміє хитромудрий Мороз. Але коли Олександр Олександрович розпинає себе, ратуючи за парламентсько-президентську форму правління, — це одне, а коли він так наполегливо дбає за кардинальне збільшення повноважень органів місцевого самоврядування, — це вже зовсім інше.
Не треба бути аналітиком, щоб зрозуміти, що в першому випадку політик з рейтингом народної довіри Олександра Мороза прагне до абсолютної влади в Україні (що в повній мірі й підтвердило його останнє спікерство). А ось у другому, особливо після скасування депутатської недоторканості (або непроходження СПУ до Верховної Ради), на мою думку, є над чим замислитися вже аналітикам із СБУ.
