Передусім хочу подякувати головному редактору та колективу редакції газети «День» за відкриття в газеті дискусії з приводу створення Музею совєтської окупації України (див. «День» від 19 та 27 червня, 5 липня). Чесно кажучи, мене дуже здивувала стаття Юрія Шаповала, яка може бути сприйнята читачами не як роздуми професійного історика, а звичайного політика з лівими поглядами, або як матеріал, написаний на чиєсь замовлення. Робота над першою експозицією Музею совєтської окупації тривала більше півроку, вона високо оцінена не тільки українськими, але й зарубіжними істориками. В ході роботи над експозицією у нас з Юрієм Івановичем виникало багато різних дискусій, але такого різкого повороту у поглядах на історичні події, я, чесно кажучи, від нього не сподівався. Попри те я і надалі вважаю п. Шаповала професійним істориком. Хоча слово «каюсь» приголомшило мене. Навіть політичні в'язні в тюремних умовах і то відмовлялись писати покаяння. На жаль, багато хто ще й досі повністю не позбувся наслідків совєтського партійного виховання, страху переслідувань за правду. Не хочу вживати тих епітетів, як вживає Юрій Іванович у своїй статті щодо мене і понад 500 членів «Меморіалу». Неправда, що експозиція «попала в руки «малоосвічених історично і партійно (тобто націоналістично однобоко) заангажованих людей». Можна мати академічну совєтську історичну освіту, але не бути істориком свого народу. Що ж до націоналізму, то він ніколи і ніде не був партійною ідеологією, а загальнонаціональною. Націоналізм притаманний кожній нації, інакше у світі не існувало б національних держав. Я не є членом жодної партії, тим більше, не був у комуністичній, а любити і захищати своє національне мені ніхто не заборонить. Так само, як і творити справжню, не кабінетну українську історію. Тому я ніколи не сприймав у буквальному розумінні і не шукав «об'єктивізму» в архівах, залишених в Україні різними окупаційними режимами. У них все українське подавалось однобоко, і обов'язково у негативному світлі. Працюючи в одній з областей чотири роки завідуючим відділу поновлення прав реабілітованих, а їх там залишалось живих близько 100 тисяч, я переконався, як разюче відрізняються свідчення живих від архівних документів, залишених нам окупаційними режимами. Тому вважаю, що дійсно професійний і об'єктивний український історик мав би бути хоча б трохи патріотом своєї держави і народу.
Дійсно, Юрій Іванович Шаповал має пряме відношення до створення 2-х експозицій Музею Товариства, але присвоювати собі одному колективну роботу — це вже зовсім щось із совєтського. Не було б «Меморіалу» як організації — не було б музейних експозицій. Без матеріальної підтримки Товариства не вийшли б тоді друком ряд праць Юрія Івановича Шаповала. А щодо витіснення Юрія Івановича з наукового відділу, це м'яко кажучи, неправда. Сам Юрій Іванович відійшов. Якщо говорити точніше, надто дорогим він був для Товариства. Не мала змоги неприбуткова благодійна громадська організація утримувати у своїх рядах такого дорогого професора, а офіційний сopyright на експозицію не тільки у нього одного.
А зараз по суті полеміки: «Музей окупації ? А хто окупант?!» Як один з ініціаторів такої назви Музею і як голова Київської міської організації Товариства «Меморіал» вважаю необхідним повідомити деякі причини та передумови його виникнення. Перша експозиція «Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції» була створена і відкрита ще 2001 р., «Київський мартиролог» 2002 р., «Українські Соловки» 2003 р. Створено ще кілька тематичних експозицій. За 6 років функціонування зібрана унікальна бібліотека, архів документів, відеотека з 170 науково-популярних фільмів з історичної та репресивної тематики. Багато експонатів передано «Меморіалу» відвідувачами з різних регіонів України та з поза її меж. Тобто функціонує справжній Музей. Щорічно нас відвідують понад 10 тисяч тільки організованих груп старшокласників, студентів столиці та приїжджих з різних міст України. Це при тому, що ми фіксуємо в журналі реєстрації групи тільки більші 5-ти осіб. В гостьовій книзі Музею близько тисячі відгуків. Вони в основному позитивні. У багатьох текстах відгуків можна знайти слова «совєтська, радянська окупація». Назва «більшовицька, радянська, совєтська окупація» дискутувалась при роботі над експозицією ще у 2001 р. Тому, коли виникла потреба дати Музею офіційну назву, суперечок не було і конференція одноголосно прийняла таке рішення.
На нашу думку, слово «совєтська» є зрозумілішим росіянам, білорусам та іншим національностям колишнього СРСР, які також зазнали великих кривд та втрат від тодішнього режиму. Вже устaленим стало навіть у наукових працях писати не НКВС, а НКВД, так само совєтська окупація, а не радянська. А якщо ще точніше історично, то Ради, які зібрались на Всеукраїнський з'їзд у листопаді 1917 р. у Києві, засудили ультиматум Леніна і Троцького Українській Народній Республіці (УНР), легітимно надавши повну підтримку Центральній Раді, а купка «совєтів» покинула з'їзд і поїхали творити альтернативний «совєтський» уряд до Харкова. Це був заздалегідь підготовлений план совєтів, так само як створення альтернативних «совєтських» урядів для Фінляндії та інших країн, що мали бути також окуповані. Відповідно харківський I з'їзд совєтів доручив ЦВК Української Совєтської Республіки поширити на територію України всі декрети і розпорядження Російської Федерації (Одесский Краснознаменный. — Кишинев, 1985.). Це є переконливим свідченням маріонеткової природи цього «уряду».
Ми, члени «Меморіалу», більше не хочемо говорити так, як нам пропонували та дозволяли досі: «комуністичні репресії, сталінські репресії, тоталітаризм, помилки минулого». Ми назвали історичні події своїм іменем — «совєтська окупація» і віримо, що у новітній історії України це словосполучення буде домінувати. Ті химерні досягнення, замішані на людськім горі і крові за час совєтської окупації, якими намагаються заперечити саму окупацію, є маленьким нулем на тлі втрати Україною за часів СРСР майже 50 млн. свого населення і тотальної руйнації духовності і культури українського народу.
Що ж до терміну «окупація», то він належить міжнародному праву. Правовий режим окупованих під час війни територій регулюється четвертою Гаазькою конвенцією 1907 року і четвертою Женевською конвенцією від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час війни. У четвертій Гаазькій конвенції подано визначення окупованої території, розкрито характер влади армії, яка цю територію окупувала. Підкреслюється, що влада окупанта є фактичною владою, тобто окупація не означає переходу суверенітету до окупанта й автоматичного набуття ним права володіння окупованою територією.
Міжнародне право забороняє під будь-яким приводом вигнання, а також депортації населення окупованої території на територію держави-окупанта або на територію будь-якої іншої держави незалежно від того, окупована вона чи ні, якщо це не викликано інтересами безпеки населення окупованої території. Держава-окупант не може примушувати населення окупованої території служити в збройних або допоміжних силах. Будь-який тиск або пропаганда на користь добровільного вступу до армії-окупанта забороненi. Заборонено також знищення державою-окупантом рухомого або нерухомого майна, яке є індивідуальною або колективною власністю приватних осіб, общин або громадських, кооперативних організацій, окупованої держави, якщо це є абсолютно необхідним для воєнних операцій.
Зрозуміло, що територія може набути статусу окупованої внаслідок війни між, принаймні, двома державами, в ході якої війська однієї держави зайняли частину території іншої держави, чи всю її та зламали збройний опір місцевого населення. Однак, повторюю, влада окупанта є фактичною владою, але це не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією.
А тепер від права перейдемо до історії українсько-совєтських відносин у недалекому ХХ столітті. А вони склалися так, що, принаймні, два рази за минуле століття російські війська окуповували державну територію українського народу.
Як ми знаємо, після розвалу в 1917 році Російської імперії український народ реалізував своє законне право на самовизначення та утворення власної національної держави Української Народної Республіки на своїх етнічних землях.
Однак 4 грудня (17 грудня) 1917 року Совнарком РСФСР надіслав українській Центральній Раді дипломатичну ноту з принизливими ультимативними вимогами до української сторони. При цьому зазначалося, що в разі неодержання протягом 40 годин позитивної відповіді, Совнарком буде вважати себе в стані війни з Центральною Радою. Негативна, і цілком слушно, відповідь Генерального Секретаріату на ноту петроградського уряду автоматично потягла за собою з 19 грудня, згідно із змістом ноти, виникнення стану війни між Совєтською Росією й Українською Народною Республікою. Слід зазначити, що Гаазька конвенція 1907 року, прийнята в ті часи, коли війна визнавалася дозволеною і складала один з проявів державного суверенітету, передбачала, що воєнні дії між державами «не повинні розпочинатися без попереднього недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни» (ст.1).
Таким чином, дві суверенні держави, повноправні суб'єкти міжнародного права, Росія та Україна, розпочали між собою війну. Воєнні дії тривали з перемінним успіхом. Згідно Берестейського мирного договору Совєтська Росія зобов'язувалась вивести з України російську Червону армію і гвардію та припинити будь-яку пропаганду і агітацію проти законної влади українського народу.
Однак позиція Леніна щодо ліквідації незалежності України була чітко визначена. Секретар Російської мирної делегації на переговорах у Бересті шифрограмою передавав: «Товарищам Кузьмину и Рейзону. Передаю Вам ответ, полученый мною для Вас от Ленина: Совет Комисаров советует не поддаваться на провокации Киевской Рады, не верить ей, действовать вооруженно, организовано и наиболее решительно против Румынского контрреволюционного командования, против калединцев и пособников Киевской Рады» («Переписка Ленина и Троцкого». — Лондон-Париж, 1965 г. Т 1. с.8.).
Російська сторона проявила віроломство та агресивність. На осінь 1920 року російська Червона армія окупувала переважну більшість території Української Народної Республіки встановила на ній жорстокий окупаційний режим. Український уряд, щоб не попасти в полон, евакуювався за кордон.
Що мало бути після цього? Очевидно — закінчення воєнних дій і припинення стану війни між двома державами згідно норм міжнародного права. Наприклад, на 1945 рік війська антинімецької коаліції окупували територію Німеччини і її союзників. У 1947, 1951, 1955 роках стан війни між колишніми протиборчими сторонами був припинений шляхом укладення мирних договорів чи інших міждержавних актів. Переможені були змушені виплачувати репарації, зазнали часткових територіальних втрат. Але не припинили свого існування як суб'єкти міжнародного права. Поступово відновилися дипломатичні, торгівельні, культурні та інші відносини між колишніми противниками. Відновилося мирне співіснування народів.
Що ж сталося після закінчення російсько-української війни 1917 — 1921 років? Тут бачимо зовсім іншу, ганебну картину. Два головні окупанти території УНР — Совєтська Росія і Польща — поділилися між собою українськими землями, як колись в Андрусові 1667 року. Тому совєтсько-польський Ризький договір 1921 року влучно називають також Ризьким Андрусовом. Більша частина території УНР була окупована, а потім анексована (незаконно привласнена) Совєтською Росією. При цьому совєтський Совнарком грубо потоптав навіть свій власний Декрет про мир, яким свого часу промостив собі шлях до влади, проголошуючи мир без анексій і контрибуцій.
Анексія території Української Народної Республіки відбулася виключно силовим, а не правовим шляхом. Тільки завдяки воєнній інтервенції Червоної армії, яка була сформована совєтським урядом в Росії із росіян та іноземних найманців з числа колишніх військовополонених армій німецького блоку під командуванням більш як 50 тисяч офіцерів колишньої російської царської армії вдалося придушити український національно-визвольний рух 1917— 1921 років. У січні 1919 року главком Збройних Сил Росії І. Вацетіс телеграфував Антонову-Овсієнку: «Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно декілька армій. Це під силу лише військам РРФСР».
У документах Лєніна і його соратників тих років постійно вживається термін «окупація України». Вживає його і М. Тухачевський, підсумовуючи досвід боротьби з «контрреволюционными восстаниями» на просторах колишньої Російської імперії: «В районах прочно вкоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прочной оккупацией восставшего района, насадить в нем разрушенные органы советской власти и ликвидировать самую возможность формирования населением бандитских отрядов. Словом, борьбу приходится вести, в основном, не с бандами, а со всем местным населением. Разумеется, эта борьба основана не только на действиях вооруженной силой, но и на широкой политической работе. В общем, выполняя задачу искоренения, необходимо, прежде всего, захватить и уничтожить органы местной самоопределившейся крестьянской власти, обычно руководимые социал-предательскими партиями. Эта работа по уничтожению повстанческой власти должна сопровождаться насаждением органов советской власти, первоначально в виде ревкомов, с превращением их потом в исполкомы, по мере утверждения советского строя....» Як свідчить Лєнін в своїй телеграмі І. Вацетісу від 29 листопада 1918 року «Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных областях в невозможное положение...».
Демагогічно проголошуючи, про людське око, «право націй на самовизначення аж до відокремлення», Ленін і його оточення насправді принципово виступали проти існування національних держав. Їх маніакальною метою була світова революція необмежена світова диктатура. Оригінальних документів на цю тему предостатньо.
На V з'їзді РКП(б) — 18— 23 березня 1919 року в Москві один з лідерів більшовиків П'ятаков заявив: «Самоопределение наций — это бессодержательный голый лозунг. От него мы с божьей помощью отказались, проделав довольно большой и мучительный опыт, проделав этот опыт на окраинах бывшей царской России. Лозунг «право наций на самоопределение» показал себя на практике как лозунг, объединяющий все контрреволюционные силы. Мы должны отказаться от лозунга «самоопределения наций». Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украине, а вы знаете отлично, что судьба Украины представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик. Если Советские Республики установятся в Австрии и Германии, то в Украине будут заинтересованы и эти республики. Можем ли мы допустить, чтобы форма существования пролетарско-крестьянской Украины могла бы определяться исключительно и независимо трудящимися массами Украины? Конечно, нет!»
Щоб надати респектабельності анексії України, вчинено політичний фарс з так званим «союзним договором». У 1922 році з'їзд Совєтів СРСР заслухав відповідну декларацію, підготовлену відомим спецом з національного питання Й.Сталіним. Характерно, що питання юридичного оформлення СРСР вирішував з'їзд, 63% делегатів якого складали росіяни і тільки 8% українці.
Текст «союзного договору» був прийнятий за основу і мав доопрацьовуватися ЦИК СРСР разом з урядами совєтських республік. Потім його мали тимчасово впровадити на наступній сесії ЦВК СРСР і ратифікувати на з'їзді Совєтів. Однак на з'їзді Совєтів у січні 1924 року ніхто жодного «союзного договору» не обговорював. Пізніше — теж.
Таким чином, територія Української Народної Республіки у 1920 році була окупована, а потім анексована Совєтською Росією. Однак, як було сказано, влада окупанта є фактичною владою, тобто це не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією. Окупаційний совєтський режим тримався виключно на багнетах російської Червоної армії і наганах репресивно-каральних органів. Весь міжвоєнний період совєти вели в окупованій Україні відкриту війну з українцями, чинили геноцид українського народу.
Так звана Українська Радянська Соціалістична республіка не була суб'єктом міжнародного права, а лише адміністративною одиницею совєтської «тюрми народів». Вона не мала свободи зовнішніх зносин, власного війська, власних грошей та інших ознак державності. В ній влада належала не українському народові, а ВКП(б), філія якої КП(б)У в 1925 р. мала тільки 36,9% українців. І це в той час, коли етнічні українці складали більше 80% населення України. Як свідчив український вчений М. Шаповал, за даними радянської статистики українці уже в радах губерній становили меншість — 45%. А в Раднаркомі УРСР серед 16 т. зв. «народних» комісарів бачимо лише одного чи двох українців. Решта — росіяни та представники інших «братніх» народів. Українці, які складали 80,01 % населення, у керівних органах промисловості й фінансів УРСР становили тільки 15,5%. Росіяни і євреї, частка яких серед населення була 14,66%, в управлінні промисловістю й фінансами посідали 76,2%. За тридцять чотири роки — від березня 1919 до червня 1953 р. — керівництво ЦК КП(б)У було увесь час у руках чужинців. Лише в червні 1953 року першим секретарем ЦК КП(б)У призначили зросійщеного українця О.Кириченка.
Можна наводити ще багато юридичних та історичних аргументів, які доводять совєтську окупацію України. Зрештою, тільки вдумаймось! Виходить, що заперечуючи факт совєтської окупації, ми не визнаємо Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Тому давайте говорити, писати і чинити правду.
Вона потрібна двом третинам, а може й більше, сімей громадян України, які, незалежно від національності, збираючись у родинному колі, згадують про репресованих совєтами прадіда, діда, батька, матiр, депортованих чи знищених родичів. Вона потрібна всьому українському суспільству, адже тільки вона здатна консолідувати суспільство. Не можна на неправді невеликої частини привілейованої совєтської верхівки (совєтських, партійних і каральних органів та їх родин) будувати новітню Українську державу. Про те, що вік такої держави не може бути довгим, свідчать наші часті політичні кризи. На пропаганді наскрізь неправдивого совєтського окупаційного «раю» українського патріотизму не виховаєш.
Необхідно, врешті, на найвищому державному рівні назвати речі своїми іменами, а не займатися дрібним політичним крутійством. Слід врешті офіційно визнати, що з 1921 року по 1991 рік більшість українських земель перебували під совєтською окупацією, нинішня держава Україна не має нічого спільного з квазідержавним утворенням — УРСР.
Свій родовід у ХХ столітті ми повинні вести від Української Народної Республіки через Карпатську Україну, Акт злуки з Західно-Українською Народною республікою, Карпатську Україну, Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, Українську Головну Визвольну Раду і до 24 серпня 1991 року. Обіцянку президента України Л. Кравчука, висловлену ним у Маріїнському палаці при отриманні клейнодів УНР від президента УНР в екзилі М. Плав'юка, про документальне оформлення правонаступництва Української Народної Республіки, необхідно виконати.
