Ювілей народження новітньої Української держави — це той рубіж, коли належить називати речі справжніми іменами (якщо, звичайно, ми хоч трохи поважаємо себе й направду прагнемо до гідного майбутнього наших дітей та онуків, а не обмежуємося лише словесними ритуальними вправами на цю тему, ціна яких — нульова).
Кожному, хто спроможний бути чесним бодай сам із собою, зрозуміло, що бадьоро-фальшивий «піонерський» оптимізм через державне свято 24 серпня є щонайменше не зовсім доречним — пора вже виростати з «дитячих штанців» інфантилізму і припинити лицемірні розмови про те, що ми, мовляв, «молода держава» (важко позбутися враження, що таким чином видається своєрідна індульгенція, якщо завгодно, «охоронна грамота» тим злочинним неподобствам, що кояться в Україні, мовляв, «треба ж бути поблажливими», «нам як державі лише 20 років», «не будемо строго судити» тощо). Поставмо натомість питання так: а може, саме ювілейна річниця незалежності і є слушною нагодою поговорити без наркотичного, солодкуватого фіміаму, а за чесним, «гамбурзьким» рахунком про те, що відбувається.
Свого часу Аристотель, розглядаючи питання естетики, радив навіть у серйозній розмові віддавати перевагу іронії, бо вона краще й легше дозволяє відкрити істину. Але іронізувати над Українською Трагедією не випадає — занадто серйозне випробування доводиться витримувати нашій країні (не «цій» — іншої України в нас немає). І надто серйозне напруження національної волі, інтелекту та совісті необхідне, щоб цю трагедію «зняти» (тобто очиститися — в тому сенсі, як це розуміли давні греки й великі філософи до Сковороди та Гегеля включно).
Два десятки років долею великої слов’янської країни безапеляційно розпоряджається, по суті, одна-єдина закрита політико-фінансово-промислова корпорація, яка, подібно до середньовічних монархів, переконана, що мало не сам Господь дав її членам право панувати на нашій землі (дивовижним чином усе це поєднується із психологією «володаря лише на одну мить» — привласнити, взяти максимально вагому частину національного багатства — й піти в тінь!) Утім, останніми роками ми, хай по крихтах, трішечки більше почали дізнаватися про тих, хто реально владарює у країні, і ця реанімація несправедливо призабутого слова «гласність» — не плутати із плітками з життя «сильних світу цього»! — є дуже важливою.
Дуже поширений (і, на жаль, не завжди очевидний) прийом з економічної практики нашого політико-фінансового правлячого класу — це продаж і перепродаж майна, власності, активів тощо... самим же собі. Й аналогічно, подібним же чином перепродають Україну ці наші сеньйори (не так в італійському, як у феодальному значенні цього слова — «володарі») самим таки собі. Але трагізм ситуації в тому, що після кожного такого перепродажу ресурси країни (не тільки енергетичні, фінансові, промислові, але й головний серед цих ресурсів — довіра до влади!) невблаганно та стрімко зменшуються. Ясно, що безкінечно так тривати не може. Багато що з того, що відбувається на наших очах, засвідчує: нація стоїть на порозі хай поки що не докорінних, але вельми серйозних змін.
Інший аспект Української Трагедії — це вже навіть не девальвація, не «дефолт», а, пробачте на слові, ѓвалтування шляхетних слів, високих ідеалів, благородних прагнень. Цинізм, здається, уже не має меж, що є неспростовним свідченням важкої ціннісної, світоглядної кризи, котра охопила українську спільноту. Справді ж бо, що більше навколо лунає розмов про демократію (реалії є такими, що переважна частина людей абсолютно позбавлена будь-яких політичних та економічних важелів впливу на владу), то більшу відразу викликає в багатьох людей (зовсім не обов’язково люмпенів та маргіналів) це слово. Що більше представники майнової та політичної «еліти» вдаються до розмов про «європейську інтеграцію», реально ганебно, по-азіатськи, збільшуючи відсоток владних та навколовладних феодалів — у Києві й на місцях, то більшу ненависть викликають такі просторікування! Надто на тлі «справи Лозинського» та інших «славетних звершень» наших удільних князьків, ханів і баронів. Бо народ уже вкотре пересвідчується, що лад, котрий утвердився в Україні, в дуже багатьох суттєвих своїх рисах... як би полегше сказати... не позбавлений очевидних ознак феодалізму, і то серйозно.
Що робити? Одвічне запитання знову постає перед українцями. Автор цих рядків дозволить собі висловити свою точку зору. Мав цілковиту рацію мудрий Еммануїл Кант, який ще 216 років тому (трактат «Про вічний мир») писав, що для морального оздоровлення суспільства абсолютно необхідною (хоча й не достатньою) є одна проста й непорушна річ: закони повинні виконуватися всіма без винятку, чітко, беззастережно й, якщо потрібно, суворо. Без цього ні про яке одужання нашої спільноти не може бути й мови. Печерське ж «вибіркове» правосуддя, ця крапля брудної води, у якій адекватно відбивається океан нашого беззаконня і сваволі (не лише прокурорського та суддівського, але й простих громадян, які, спостерігаючи, як влада ставиться до законів, наслідують її, — ось що найгірше!) є наругою над цивілізованою правовою системою та над правосвідомістю взагалі. Це настільки ж близько до Європи, як Пол Пот близький до Махатми Ганді.
І ще. «Люди повинні пам’ятати, що в них є спільні інтереси». Ці слова належать не якомусь маргінальному лівому політику, а... одному з улюблених героїв Оноре де Бальзака (фактично це промовляє сам автор) з роману «Сільський священик», панові Бенасі, справжньому гуманісту, який спромігся за 5 років підняти з бідності та запустіння колись відсталий гірський край. Саме так — спільність людських інтересів! — пояснює ця людина свій успіх. Ніхто не заперечує виняткової важливості особистої свободи кожної людини, але хіба наведена вище думка Бальзака — Бенасі цьому суперечить? Слід до цього додати, що досвід останніх 20 років нашої історії продемонстрував сумнівну якість деяких новітніх догм, зокрема й тієї, що проголошувала, ніби Україну «врятує тільки вільний ринок, ринок без обмежень, ніким і нічим не регульований». У наших умовах «вільний ринок без обмежень» у судовій системі означає продаж і купівлю судових рішень, тобто корупцію, той же ринок в освіті — шлях до знань не обдарованим українцям, а дітям «платоспроможних» батьків, у медицині — гарантія права на життя та здоров’я тільки для заможних. Оце все і маємо.
Ми ще досі не визначилися зі складовими української національної ідентичності: де слід шукати витоки й коріння сучасної української держави — у Київській Русі, Запорізькій Січі, УНР чи УРСР (трагічно, що значна частина громадян не ставить собі це запитання, а реально незалежність 1991 року отримала якраз УРСР з усіма наслідками, які з цього випливають!) А тим часом наша «еліта» (найбільшою мірою, можливо, політична) із властивою їй самовпевненістю щиро вірить у те, що вона «назавжди». Але в історії немає нічого «назавжди» — саме цього вчить її досвід.
