Коли читаєш твори класиків або сучасну літературу, образи героїв уявляєш по-своєму, так, що іноді важко сприйняти їх у трактовці режисерів і акторів однойменного фільму. Вдалим фільм, поставлений за мотивами літературного твору, вважають тоді, коли його прочитання глядачами й режисером максимально збігаються. Безумовно, стенограма виступів російських політиків на НТВ («День», №196 від 31 жовтня) — це далеко не художній твір. Однак, не знаючи в обличчя головних героїв дійства, що відбувалося в студії, маєш можливість уявити їхні образи в повнiй вiдповiдностi до того, що вони говорили. Перше, що спадає на думку, — це відоме висловлювання Леніна про «держиморд». Так охарактеризував російських шовіністів засновник Радянської держави, правонаступницею якої вважають нинішню Росію політики, що виступали в студії. Засідання «держиморд» легше уявити в малюнку, ніж описати його словами. Виникають й інші асоціації. Немає сумнівів у тому, що оратори були одягнені в сучасні європейські костюми, але зміст їхніх виступів свідчить про те, що це лише маскарадне вбрання. Насправді перед нами — збори бояр із довгими нечесаними бородами, начебто ніхто й ніколи не прорубував «вікно в Європу». Задушлива атмосфера темного царства російської імперської політики так і не зазнала якихось істотних змін.
Хоча ситуація із посяганням на нашу землю російських «хозяйственников-почвенников» неприємна й небезпечна, але як то кажуть у прислів’ї, все, що не робиться — на краще. Українці наочно пересвідчилися, для чого Україні потрібно вступати до НАТО. Російські політики стали найвправнішими агітаторами за євроатлантичну інтеграцію України. Ось тільки українські політики не виявляють у цьому плані особливої ініціативи, внаслідок чого населення країни орієнтується на аргументи то американських, то російських «агітаторів». Та й виступи наших депутатів у дискусії з російськими політиками не виглядають такими потужними й рішучими, як на сторінках національно-демократичних видань. Якщо там ідеться аж до «народної самооборони» острова Тузла, то в телестудії наші депутати чомусь ностальгійно згадували про Союз у спорі про те, хто його розвалив. Пишатися треба тим, що саме Україна була ініціатором мирного розпаду Радянського Союзу! Тому важко собі уявити вагоміші аргументи проти вступу України до ЄЕП, ніж слова пана Коха. «Я вважаю, що Росії по праву, за фактом, можливо, дипломатично, якось іще, де-юре, якось інакше, але за фактом має належати і Крим, і Херсон, і Миколаїв, і Одеса. І це наша стратегічна мета.... Важливо, щоб за фактом це були російські землі, які враховували б наші інтереси, і щоб там був присутній російський капітал, російські люди, російські інтереси. Для цього, мені здається, дипломатичні канали вже вичерпано.... Залишається один-єдиний шлях — це економічна експансія, це фактично скупівля цих земель, скупівля цієї нерухомості, скупівля цих заводів, скупівля інфраструктури і таке інше, і таке інше» (стор. 7). Простіше кажучи, стратегічна мета Росії — скупити всю Україну! Ці слова російського політика кожен народний депутат України має вивісити на найвиднішому місці та завчити їх напам’ять під час голосування з питання ратифікації угод щодо ЄЕП, пам’ятати, що вирішується доля незалежності Української держави, а не просто чергового економічного договору.
Якщо в пролетарській Росії державою могла керувати «кожна кухарка», то у «ліберальній» Росії кадрове питання стоїть іще гостріше. Нині громадською думкою Росії керує банальне хамство політиків як спосіб самоствердження окремих персон за рахунок приниження й зневажання цілих народів як за межами Росії, так і всередині країни. Поняття «межі Росії» взагалі незнайоме російським політикам. Вони бачать Росію безмежною. Екстенсивний шлях розвитку, так зване «собирание земель», абсолютно не узгоджується з лібералізмом. Російські політики не в змозі зупинити розв’язану ними війну в Чечні, тому висловлені в програмі НТВ територіальні претензії до України є загрозою національній безпеці та територіальній цілісності нашої країни. Варто було б звернутися до міжнародних судових інстанцій. Крім того, слід звернутися до Ради Безпеки, оскільки жодна із країн-гарантів жодних гарантій безпеці Україні не дає. Навпаки, нашу країну бюрократично залишили сам на сам із Росією вирішувати територіальні спори, хоч це й не спори, а посягання Росії на українську територію. Це неприпустимо за всіма статтями. По- перше, Росія виступає з позиції сили як ядерна країна проти без’ядерної держави, гарантом безпеки якої вона повинна бути згідно зі своїми ж зобов’язаннями. По-друге, в міжнародному праві немає терміна «внутрішні води». Маючи ядерну перевагу, Росія намагається «по-братському» привласнити все Азовське море. Потім вона може сказати, що їй належать і всі міста на узбережжі Азовського моря з їхніми землями, людьми, заводами тощо. А тут ще донецька влада дуже «доречно» виставила на демонстрацію тисячі людей із російськими прапорцями — точнісінько як наочну ілюстрацію до слів пана Коха.
Отже, без’ядерний статус не дає жодних гарантій безпеки нашій країні. Оскільки Росія є правонаступницею СРСР і про це було чітко сказано в дискусії на НТВ, Росія має виплатити грошову компенсацію всім громадянам України, які постраждали у 33-му, 37-му роках і за всі часи тоталітарного режиму. Коли російські історики та політики пишуть про фашизм, обов’язково вказують його національну належність — німецький. Так само потрібно вказувати російську належність комуністичного тоталітарного режиму.
Німеччина — демократична країна, вона не є правонаступницею гітлерівського режиму, але вважає за необхідне виплатити компенсації всім остарбайтерам та іншим потерпілим. Якщо Росія справді ліберальна, то вона зробить те ж саме щодо українських в’язнів сталінських концтаборів, жертв Голодомору та інших. І тоді такій — демократичній — Росії можна буде поаплодувати.
