Що показало двомісячне обговорення президентських ініціатив, які стосуються політичної реформи? Які можливі сценарії подальшого розвитку подій?
«День» звернувся з цими запитаннями до експертів.
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Традиційно політичні реформи проводить невелика група осіб або політичні інститути, які беруть на себе відповідальність за зміну правил гри. Іншими словами, політична реформа не проходить за рамками політичних партій, політичних угруповань і конституційно обраних законодавчих органів. Але українські внутрішньополітичні проблеми часто вирішують за кордоном і з урахуванням думки наших геополітичних кураторів (Вашингтон або Москва). Тому нема нічого дивного в тому, що у нашій політичній реформі беруть участь деякі геополітичні інститути і суб’єкти в особі Венеціанської комісії, Євросоюзу тощо.
Одним із суб’єктів політичної реформи може стати народ. Всенародне обговорення — це форма поглибленого розуміння і роздумів над тим, що є реформа, в який бік схилитися, які сюжети прийнятні, а які ні. Політологічний сенс обговорення у тому, що відбувається розігрівання населення. Воно дізнається, чим повинна займатися та чим займається політична еліта країни. Говорити про інституційні можливості і потенціал всенародного обговорення важко, тому що немає жодних каналів і способів узагальнення та передачі цієї інформації до конституційно закріплених структур. Головним результатом є те, що населення ознайомилося з різними думками представників еліти щодо суті політреформи.
Що далі? На сьогодні маємо умови для політичних баталій у стінах парламенту. Якщо парламент проголосує за поправки до Основного Закону конституційною більшістю, необхідність розпуску парламенту або проведення референдуму, що є способом тиску на парламент, відпадає. А якщо Верховна Рада виявиться неспроможною на «конституційну ніч»-2, нам доведеться стати свідками підготовки до референдуму і високої активності Конституційного Суду. Все це може закінчитися спеціально обраними «одноразовими» Конституційними зборами.
Вікторія ПОДГОРНА, Центр соціально-політичного проектування:
— Проблема у тому, що обговорювали лише пропозиції, висунуті Президентом. Інші проекти не пройшли всенародного обговорення, що є ненормальною практикою, оскільки не це сприяє прийняттю об’єктивних рішень. В українському суспільстві ще довго існуватимуть рудименти радянської епохи. Незважаючи на наші спроби перейти до демократичних способів роботи з суспільством, на мікрорівнях (на рівні регіонів, міст, окремих колективів) ці способи залишилися радянськими. На місцях президентські ініціативи, досить складні для сприйняття людей, практично навіть не намагалися адаптувати.
Єдиної думки стосовно того, як повинна рухатися політична реформа, нема і всередині президентського табору. Наприклад, проект СДПУ(О) кардинально відрізняється від запропонованого Леонідом Кучмою. Законопроект есдеків набагато логічніший, якщо говорити саме про парламентсько-президентську форму правління. У президентських пропозиціях ідеться, швидше, про реформу парламенту.
Що стосується майбутнього, то багато залежить від позиції комуністів і соціал-демократів, які мають своє бачення реформи і відігратимуть кожен у своєму таборі вирішальну роль. Від позиції цих політичних сил залежатиме і доля референдуму. Результати референдуму можуть привести до продовження повноважень Президента для того, щоб вирішити проблему якщо не наступника, то політичної реформи, оскільки це досить тривалий і складний процес. Але не можна виключати і реалізацію альтернативних проектів і проведення реформи, яка істотно обмежить повноваження глави держави. Тим самим приз на майбутніх президентських виборах буде значно зменшено, і вибори 2004 року відіграватимуть меншу роль, ніж вибори 2006 року.
Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:
— Обговорення показало наявність гострих проблем у демократичному розвитку України. Оскільки всенародне обговорення — явище, властиве диктаторським і авторитарним режимам і покликане за відсутності демократії створювати видимість її наявності. У цивілізованому демократичному суспільстві всенародне обговорення не ініціюють президентські укази.
Наприклад, у 1936 році обговорювали конституцію, запропоновану Йосипом Сталіним. У кінцевому результаті суспільство жило за цією Конституцією 50 років, і влада за допомогою пропаганди втовкмачувала у свідомість громадян тезу, що сталінську конституцію схвалено всім народом. Наступним етапом було всенародне обговорення брежнєвської конституції 1977 року. На той час я був учнем другого класу середньої школи. Нас збирали на так звані політзаняття і роз’яснювали положення конституції. Тобто початкові класи нібито також брали участь у конституційному процесі. На сьогоднішній день до такої практики неодноразово вдавався президент Білорусі.
А телебачення? Повідомлення про хід обговорення можна було побачити в новинах, але хоч би один загальнонаціональний канал влаштував змістовну дискусію, запросивши експертів, представників влади й опозиції? Гра відбувалася в одні ворота, і навіть ті думки представників опозиції, які потрапляли на телеканали, нарізали в абсолютно маніпулятивний спосіб, вверстуючись в ефір так, щоб створити ілюзію, начебто й опозиція підтримує пропозиції Президента.
Існує кілька сценаріїв розвитку подій. Якщо дотримуватися не тільки букви, але й духу нині чинної Конституції, то політреформа у тому варіанті, в якому її обговорювали, не має ані найменших перспектив. Такий законопроект ніколи не набере 300 голосів. А оскільки часу для вироблення узгодженого проекту влади й опозиції практично не залишається, подальший розгляд даного питання відбуватиметься за жорстким конфронтаційним сценарієм. Але в принципі виключати ймовірність того, що з полярних проектів може народитися щось компромісне, не можна.
Володимир МАЛИНКОВИЧ, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:
— Всенародне обговорення — це був демагогічний хід у стилі радянської влади. Конституційна реформа — це серйозне питання, яке слід вирішувати на рівні парламентаріїв і експертів. У цьому немає нічого страшного — така суть представницької демократії.
Робити нині які-небудь прогнози щодо розвитку ситуації досить проблематично. На мій погляд, Президент сам досі не дійшов якогось остаточного висновку. А це означає, що все залежатиме від політичної волі учасників процесу. Це стосується й одного з опонентів Президента — Віктора Ющенка. Оскільки він, з одного боку, підписує разом з іншими опозиційними силами меморандум, у якому йдеться про необхідність конституційних змін, а з іншого, — заявляє, що зовсім необов’язково вносити конституційні зміни, досить просто ухвалити ті чи інші закони. Отже, і на цьому фланзі немає остаточного рішення відносно майбутнього реформи. Я абсолютно переконаний тільки у тому, що реформа здійсниться. Якщо не сьогодні, то десь через рік буде ухвалено закон про партійно-пропорційну систему виборів, і нові вибори проходитимуть уже згідно з новим законом. Більшість партій уже готові до таких перетворень. Проти них виступають тільки «Наша Україна» і мажоритарники. Останні —з цілком зрозумілих причин, а блок В. Ющенка не хоче обмежувати президентські повноваження, оскільки припускає, що вони незабаром перейдуть до його лідера. Якщо Президент усе-таки вирішить діяти (а вже час, оскільки скоро виповниться рік від дня ініціювання главою держави політреформи), то реформа відбудеться найближчим часом. Якщо не вирішить, то вона все одно буде, але вже з іншими дійовими особами.
Кость БОНДАРЕНКО, директор Центру досліджень суспільних процесів «Експерт»:
— Я багато їздив Україною протягом останніх двох місяців, і можу сказати, що влада справді намагалася якимось чином донести до людей головні аспекти реформи. На всіх вокзалах було вивішено інформаційні стенди зі змістом президентських пропозицій, коментар міністра транспорту Георгія Кирпи до цих ініціатив, а також ящики для пропозицій громадян. Такі ж ящики були і в кожному поїзді. Та, мені здається, більшість населення дуже пасивно реагувала на цю агітацію. Деякі області відзвітували про те, що у них масово обговорювали реформу, активно вносили пропозиції, але, я думаю, політреформа стала предметом обговорення, насамперед, президентського оточення, депутатського корпусу, а також експертної еліти — політологів, політтехнологів. Тобто тих, хто справді вважає, що політична реформа назріла і хто безпосередньо «вариться в цьому соку».
Очевидно, головні моменти, що з’явилися в процесі обговорення, винесуть на референдум. Мені здається, саме цю мету — проведення референдуму — і переслідували спочатку. Думаю, не можна виключати можливості того, що референдум може стати механізмом проведення деяких складних акцій, приміром: пролонгація повноважень Президента чи розпуск нинішнього парламенту.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Говорити про всенародне обговорення, щонайменше, некоректно — швидше за все, йдеться про своєрідне шоу. На жаль, більшість наших співгромадян як були, так і залишаються німими споглядальниками того, що відбувається. Смішно вважати, що населення до кінця розібралося у запропонованих Президентом схемах. Хоч би тому, що, по-перше, йому нема з чим порівнювати, по- друге, потрібен хоч би мінімальний рівень підготовки. І по-третє, плебісцитарність — це добре, але досвід сучасних демократій свідчить, що найбільш діяльною і виправданою ланкою в ході таких обговорень є самодіяльні форми — громадські організації і подібні їм структури, які здатні і виробляти колективну думку, й організовувати процедури громадської експертизи. А у нас обговорення з’явилося у дещо грубих формах: проштовхування загальних пропозицій на різних бюрократичних тусовках або ж на повністю підконтрольних виконавчій владі радах — зокрема, обласних, де був тотальний «одобрямс». Тим часом «думка народу», «позиція народу» — це тонкі поняття.
Тобто ми стали свідками демонстрації такого собі ролика: «Панове, ви просто не в курсі, але з вами вже все обговорили. Якщо не особисто з вами, то з вашими сусідами». Я називаю це імітацією легітимності позицій влади. Такі інсинуації, як правило, необхідні при розробці радикальних непопулярних рішень. Які це можуть бути рішення — ми з вами можемо тільки гадати. Я не виключаю, що імітація легітимності необхідна для того, щоб потім запропонувати неконституційний шлях у реалізації конституційної реформи. Наприклад, через референдум. Або через «прокачку» цих рішень за допомогою інших механізмів, що дозволяють провести закладені в ініціативах Президента позиції в обхід чинної парламентської процедури.
По-друге, необхідне створення стійкого образу легітимності майбутньої Конституції, тому що в результаті конституційна реформа завершиться прийняттям деякого рамкового документа. Зважаючи на те, що цей документ є одним із компонентів іміджу країни (як гімн, герб, прапор тощо), влада стурбована необхідністю продемонструвати, що у нас усе «народне».
Думаю, нині вже можна стверджувати, що існує низка окреслених компонентів сценарію під назвою «Президентська реформа». Перше — це створення нової лобістської структури під владу, яка політично забезпечуватиме підтримку цьому сценарію. Думаю, про наявність ідеї створення чергового блоку центристських партій свідчить активна поведінка деяких політичних лідерів, які фактично не висунули жодної власної ініціативи і підписалися під президентським проектом. Це політичне лобі, якщо парламент опиниться в глухому куті, візьме на себе роль провайдера референдумних технологій або їм подібних псевдоформ напівконституційних законів.
Другий компонент — створення нової ідеологічної машини, покликаної забезпечити просування політреформи. Вона буде виражена в консолідації медіа-ресурсу, що ми сьогодні і спостерігаємо.
Ну, і третій компонент — це «схема політичного цейтноту», яка полягатиме в організації так званих «круглих столів» для еліти. Зважаючи на те, що картинку всенародного обговорення по телевізору показали, тепер потрібно показувати, що політична еліта сіла за стіл переговорів. Залежно від результату матимемо висновки: а) якщо вони не домовляться — знадобиться референдум; б) якщо домовляться — треба буде пробивати реформу в парламенті.
Мене особисто турбує, що в казані діалогу про долю конституційної реформи не було порушено жодного альтернативного законопроекту, хоч вони існують. Їх не розглядають журналісти, практично не аналізують експерти. На жаль, ігнорують той факт, що Конституція країни — це суспільний договір. Конституція — це не папірець, і не нова формула, і не проблема взаємовідносин еліт у рамках владного трикутника. Це проблема легітимації власної країни, проблема зміни ставлення громадянина до власної країни через процедуру переусвідомлення ролей і функцій влади. Конституція — це, насамперед, психо-соціальний, а вже потім правовий акт.
Загалом, конституційний процес для будь-якої країни — це своєрідна критична точка, після якої з’являються або нові перспективи, або нові некеровані процеси.
Таким чином, в Україні відбувається те, чого я найбільше побоювався: замість консенсусу між політичними елітами і територіальними громадами ми маємо елітарний підхід до реформи в чистому вигляді. А цього для проведення повноцінної реформи недостатньо.
