Безперечно, що відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі стало великою подією в житті держави. Відмінним від святкування 1988 року нинішнє було тим, що господарем його по праву став древній Київ, звідки християнство стало поширюватися далеко на північ і схід. І коли б не історичні обставини, віроломна загарбницька політика Петра I, котрому вдалося «перекупити» Українську церкву у занепалому Константинополі і підпорядкувати її Москві, а відтак власній імперській політиці, Київ уже б давно мав помісну православну церкву. І хтозна, яка б роль тоді відводилася Москві. Але сталося так, що Україна потрапила під духовне поневолення північного сусіда більше, як на три століття, і нині ніяк не може вирватися з-під його впливу.
Експерти «Дня» підбили підсумки нещодавнього святкування 1020-ліття хрещення Київської Русі (матеріал опубліковано 2 серпня цього року), і читачі мають змогу ознайомитися з широким спектром авторитетних думок про те, якими є перспективи створення єдиної Української православної церкви, які перешкоди ще з’являтимуться на цьому шляху, як повинні діяти у цій ситуації політики, церковні ієрархи, суспільство, щоб дійти взаєморозуміння і вирішити нарешті наболілу проблему, котра має величезне значення для подальшого життя як самої церкви, так і держави. Мені б хотілося процитувати, на мою думку, найбільш аргументовані і переконливі висновки висловлені експертами із визначної події, що відбулася, аби ще раз привернути увагу до цієї архіважливої теми.
Леонід Кравчук, голова організаційного комітету зі святкування 1020-річчя хрещення Русі: «...Моя думка полягає в тому, що такий стан, як сьогодні, з православними церквами в Україні не може залишатися довго. Бо майже половина віруючих (Київський патріархат) не можуть перебувати поза спілкуванням iз світовим православ’ям. Вони не належать до тих, хто входить до канонічної церкви. І я як людина не можу їм відповісти, чому віруючі, які відвідують Володимирський собор, не вписуються або на порядок нижчі від тих віруючих, які ходять до Києво-Печерської лаври? Всі перед Богом рівні, тому моя думка така: об’єднання має статися, це неминуче. А влада та церква повинні діяти в рамках Конституції України і канонів церкви в ім’я інтересів України, віруючих, православних у нашій державі».
Юрій Щербак, письменник: «Позитивним наслідком створення єдиної УПЦ буде подолання релігійної шизофренії (роздвоєння) свідомості українців, повернення історичної гідності християнському Києву, унезалежнення від тих, хто підступом і силою вивели православ’я Руси-України з релігійно-правового поля Візантії й продовжують свою завойовницько-окупаційну політику сьогодні.
Московським попам, перш ніж звинувачувати Київ у «політизації» релігійного питання, треба поглянути на самих себе: сьогодні РПЦ перетворена на своєрідний відділ ЦК КПРС з ідеології, що обслуговує політичні цілі Кремля, втручаючись у внутрішні справи незалежних держав. Політика зрощення церкви з державою не приведе ні до чого доброго — лише до відторгнення від православ’я мільйонів віруючих».
Клара Гудзик, «День»: «Але якщо дивитися більш реалістично, то візит Всесвітнього патріарха виявився, безумовно, досить вигідним для нас і невигідним для Московської патріархії та московського уряду. Найголовніше полягає в тому, що створено прецедент — із цього часу зв’язки між Києвом та Фанаром стануть, безумовно, більш тісними, а архімудрі стратеги Московської патріархії — більш обережними.
«Прохолодний прийом» патріарха Всієї Русі Алексія II Президентом України Ющенком приголомшив усіх. Що тут можна припустити? Можливо, це було «покарання» за якісь приниження з боку патріарха, отримані Президентом України в Москві. Наприклад, відмову Алексія розширити повноваження УПЦ МП та інше. Але факт залишається фактом: Константинопольського патріарха зустрічали на найвищому рівні, а Московського — ні. Такого Московська церква не забуває століттями. Недарма патріарх Алексій не хотів їхати в Україну, після того, як з’ясувалося, що це буде не свято «трьох братських народів», а «лише тільки» Києва, України».
Володимир Лєсной, Сімферополь: «Перспективи створення єдиної православної церкви в Україні найближчими роками є вельми примарними. На цьому шляху стоїть кілька перешкод. Головна з них — це наполегливе прагнення нинішнього російського керівництва втримати Україну в сфері свого впливу. Російська влада має величезні важелі впливу як на Російську православну церкву в Росії, так і на значну частину УПЦ МП. Російська православна церква здійснює пряме втручання в політичні та церковні справи українців. Наприклад, деякі надто агресивні та злобні українофобські видання (на кшталт газети «Русичи») зазначають, що видаються з благословення московського патріарха Алексія. Значною перешкодою на шляху до об’єднання й автокефалії українських православних є так звана східно-християнська ідентичність частини українського населення. Однак українське керівництво повинно прагнути до створення єдиної автокефальної української православної церкви. У більшості країн, де помісні церкви отримували той чи інший ступінь самостійності, політики грали в цьому не останню роль. Але в умовах України це має бути не короткочасна переможна кампанія, а тривала цілеспрямована й системна робота — стимулювання, посередництво, надання допомоги, роз’яснення своєї позиції. Тоді не буде ніяких штучних протиріч між заходом і сходом України. У всіх трьох українських православних церквах є багато мудрих людей, здатних вирішувати важливі проблеми».
Володимир Панченко, професор НауКМА: «Перешкод на цьому шляху багато. І мають вони не стільки історичний характер, скільки політичний. Звісно, РПЦ аж ніяк не захоче втрачати такий великий і важливий шматок «канонічної території» (дивне, до речі, це поєднання, що зачіпає делікатне питання про територію іншої країни!). Адже багато «справ небесних» вершиться на землі. І йдеться передусім про вплив, про фінанси, про людський «ресурс». У збереженні впливу РПЦ на УПЦ (тобто на українських громадян!) зацікавлена, звичайно, і Російська держава. Недаремно ж МЗС РФ так ревно спостерігало за тим, як приймають у Києві Московського патріарха! У Росії ще з часів Петра I та Феофана Прокоповича церква завжди була важливою опорою держави, тож усе пов’язано. На жаль, часом УПЦ МП в особі частини свого духовенства дозволяє собі втручатися в політику: особливо це відчувалося 2004 року, під час президентської кампанії в Україні. Хочеться вірити, що цей час уже відійшов у минуле».
P.S. Дуже добре, що «День» так послідовно і всебічно продовжує висвітлювати актуальне питання про нинішнє становище в українських церквах, про доленосне значення створення єдиної помісної православної церкви, роль якої у консолідації суспільства є досить великою. Газета цим самим виконує програму інформаційного забезпечення широкої громадськості щодо відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі та його результатів. Тож у суспільстві ще тривалий час відбуватимуться різні дискусії з приводу цього святкування і очікувань від нього.
