У незалежній Україні поки що не використано шанс обрання
на вищу посаду істинного національного лідера
Повсякчас наші ЗМІ повторюють, що відчайдушним зусиллям нашої
влади, спрямованим на поліпшення життя народу, заважають труднощі становлення
України й «підступи» розвинених держав, що не вкладають інвестиції в нашу
економіку. Усе це вимовляється з пафосом, який перевершує за своїм цинізмом
застійний.
Подібний цинізм не дозволяв нам раніше усвідомити, що ми
живемо в «застої», а зараз цинізм більшості наших ЗМІ не всім дозволяє
усвідомити, що ми «впевнено» стоїмо на краю безодні втрати державності
й деградації нації. Не усвідомлює цього й влада, інакше як розцінювати
заяви «кандидата №1» на посаду нового президента, що його курсу, який сформувався
за 5 років і привів країну на самісінький край цієї безодні, — «немає альтернативи»?
Однак неупереджений аналіз дозволяє зробити менш оптимістичний
висновок й дати визначення сьогоднішньому стану населення України — «стан
тотальної депресії». Саме такий «діагноз» пояснює відсутність загальнонаціонального
протесту проти ситуації, що склалася, адже об'єктивні причини для виникнення
такого стану в мирний час після отримання незалежності практично були відсутні.
ІСТОРИЧНІ Й СОЦІАЛЬНІ КОРЕНІ
Історично такий стан пов'язаний із тим, що не справдилися
сподiвання українського народу на краще життя й на повагу його національної
гідності як протягом тривалого періоду після «возз'єднання» в Російській
імперії, так і за радянського часу.
Виходячи iз заклику О.І. Солженіцина «Жити не за брехнею»,
ми маємо констатувати, що після отримання незалежності України на розвитку
депресивного стану позначилися: відсутність консолідованої волі до об'єднання
зусиль народу й вибраної ним влади з метою реалізації можливостей нової
держави; відсутність реального впливу нації на процеси поточного розвитку;
обрання на вищі посади колишніх представників партноменклатурних верст,
котрі не виправдали сподівання нації, й як наслідок, — відсутність на вищій
посаді істинного лідера нації, котрий реалізував би колосальні можливості
незалежного розвитку.
Депресивний стан нашого суспільства пов'язаний також і
з тим, що у нас «відібрали» марксизм-ленінізм, не давши натомість ніякої
основоположної ідеї розвитку. Хіба ми не маємо прикладів достатньо швидких
і безконфліктних переходів від «комунізму» до ринку? Де були воля нації,
а також воля й вміння керівництва нації?
АНАЛІЗ СИТУАЦІЇ
Подібні процеси аналізуються суспільними науками, й проблему
створення нової узагальнюючої науки, що визначає стратегію розвитку суспільства,
— не знято з порядку денного. Після відмови від ідеологічних догматів,
що існували, в основу управління суспільними процесами необхідно покласти
теорію, що дозволяє проводити об'єктивне дослідження процесів суспільного
розвитку, й такою наукою може стати теорія суспільного розвитку.
Аналіз становища України призводить до невтішного висновку:
на жаль, сьогоднішньому керівництву України немає за що по- справжньому
любити й поважати свій народ. Влада цілком може міркувати таким приблизно
чином: «Керівництво робить начебто неминучі помилки при зміні соціально-
економічного устрою, а народ же це «розуміє»? Вочевидь, він згоден зі своїм
теперішнім становищем, а його терпіння є настільки великим, що на «обурення,
яке криється всередині» не варто звертати уваги».
То де ж рецепт виходу із ситуації? «Що робити», щоб народ
«примусив себе поважати»? Страйки та інші виявлення невдоволення не приводять
і не приведуть до зміни ситуації, тому автор вважає: корінь зла полягає
в тому, що українська нація поки що об'єктивно недостатньо розвинена, а
для прискорення цього процесу необхідно реалізувати й сформувати в національній
свідомості такі найважливіші якості, як національна ідея й національний
дух, а також висунути істинних лідерів нації.
УМОВИ КОНСОЛІДАЦІЇ НАЦІЇ
В основу національної ідеї можна покласти просте, але ємне
висловлювання М. Жулинського: «Національна ідея полягає в тому, щоб забезпечити
гідне існування й розвиток народу України, а також у знаходженні Україною
свого місця в світовій цивілізації». Додамо, що однією з історичних місій
української нації є утвердження в світі розумного поєднання націоналізму
й інтернаціоналізму, необхідність синтезу передових досягнень Сходу й Заходу
з метою загального розвитку. Підгрунтя для реалізації цієї місії краще
за все висловила Індіра Ганді в передмові до книги свого батька Д. Неру:
«Погляд на всесвітню історію» показує нам, що так само, як не може бути
справжньої взаємної залежності без незалежності, справжній інтернаціоналізм
може грунтуватися тільки на націоналізмі, вільному від шовінізму».
Національний дух необхідний «дітям» нації для перемог на
шляху до світового розвитку, де вони представляють свою країну, покликану
пишатися своїми героями й належним чином віддавати шану їхнім зусиллям.
Своєю країною громадяни пишатимуться лише тоді, коли створяться умови для
реалізації їхніх можливостей, тому нинішнє привласнення орденів і звань
аж ніяк не розв'яже проблеми національної гордості громадян і затребування
кращих представників нації через половинчастість» таких рішень.
Щодо питання про лідера нації слід сказати, що в кожній
нації обов'язково є лідер, котрий прийде в момент його потреби, а прихід
національного лідера стає поворотним пунктом у розвитку нації. Народ заслуговує
на тих керівників, яких він обрав, тому невдоволення з приводу невдалого
вибору лідера краще обернути на консолідацію народу с метою обрання гідного
лідера.
Наша Конституція дозволяє робити усвідомлений вибір лідера
нації тільки один раз на 5 років. Сьогоднішня відсутність адекватного теоретичного
та ідейного інструменту суспільного впливу не сприяє консолідації (скільки
людей, стільки й думок, адже «нормальної» ідеї немає!), тому в інтересах
української нації на нинішньому етапі розвитку необхідно, щоб повноваження
лідера нації підтверджувалися щорічно з використанням реального конституційного
механізму запобігання можливості виникнення нинішнього стану України. Сказав
же «Комсомольськой правде» один із лідерів Росії Г. Явлинський: «Достатньо
один раз обрати «нормального» президента (тобто істинного лідера нації.
— Авт. ), щоб докорінно змінити ситуацію в країні». Таких прикладів
вистачає: Л. Валенса, В. Гавел та ін.
ЯКИХ ЛІДЕРІВ МИ ВИБИРАЛИ
У незалежній Україні поки що не використано шанс обрання
на вищу посаду істинного національного лідера. Пригадаймо вибори першого
Президента України, коли ми були в «ейфорії» від незалежності, отриманої
безкровно. Об'єднувачем суспільних зусиль був Рух, який був покликаний
взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України. Лідер Руху
В. Чорновiл, котрий зробив, безумовно, чимало для отримання незалежності
й, розуміючи відповідальність Руху перед народом, поклав її особисто на
себе. Таке рішення призвело до розколу національно-демократичних сил, і
В. Чорновiл не зміг стати лідером нації.
Стосовно вибраного нами Л. Кравчука слід сказати, що ставка
на колишнього комуністичного лідера не виправдалася. Він сприяв створенню
основних атрибутів держави й набуттю Україною авторитету в світі, але внаслідок
специфіки мислення Л. Кравчука не було створено реальних передумов для
адекватного розвитку економічного потенціалу України. Народ України «помстився»
Л. Кравчукові тим, що на других (дострокових) виборах президента вибрав
альтернативну йому постать. Проте чи виграла від цього нація?
ОСНОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРИЧИНИ
У ринковій економіці головним джерелом наповнення державного
бюджету є оптимальні ставки податків ефективно працюючих підприємств усіх
форм власності, а оптимальна й стабільна система податків створює основу
ефективного економічного розвитку держави. При оптимізації рівня податків
необхідно враховувати, що залежність між рівнем податків і наповненням
бюджету є не арифметичною, а функціональною, оскільки після перевищення
оптимуму податків капітал йде в «тінь» і наповнити бюджет можна лише «драконівськими»
методами.
При «стисканні» з 1993—94 рр. податкового пресу, для «пожвавлення»
економіки «вимушено» застосовується система необгрунтованих пільг, котра
вже дискредитувала себе, причому головною силою цих «економічних» процесів
залишається партноменклатурна бюрократія, котра прагне якомога більше «вичавити»
для себе й «своїх», а також не бажає зрозуміти й прийняти основні закони
ринку. Так, «вигаданий» для нас ПДВ є, власне, лише непрямим податком і,
за умов розвиненої ринкової економіки, лише тимчасовим для підприємств,
що потрапили в найбільш вигідну «нішу» ринку. У нас умов для запровадження
такого податку не було й не скоро вони будуть, тому стягнення ПДВ фактично
є способом «викачування» доморослою бюрократією обiгових коштів підприємств
через реально нестворений на суму ПДВ національний продукт. Цей податок
є також джерелом колосальної інфляції, розвалу виробництва і створення
«труднощів» при переході до ринку.
Наші вчені-економісти при владі так і не створили теорію
переходу України до цивілізованої соціальної ринкової економіки, а лише
«копіювали» на замовлення влади економічні моделі Росії та міжнародних
інститутів. Чи не тому так «наполягають» міжнародні фінансові кола на високих
внутрішніх податках в Україні, — що їм, даючи нам кредити, так і не хочеться
бачити в нас конкурентів? А де модель розвитку України? Після таких незначних
успіхів і фактичних «невдач» владі тільки й залишається сподіватися на
«лівий реванш». Він фактично вже відбувся за період незалежності через
імітацію «курсу реформ», а «лівий реванш» нереальний, оскільки істинно
ліві практично нічого нового не створили після Леніна, Сталіна та інших,
та й практика світового розвитку підтверджує правильність курсу на соціальну
ринкову економіку. Президент з нинішнім прем'єром не пішли далі «директивної
арифметики», яка лягала в основу планів розвитку соціалістичного народного
господарства, в чому й полягає «лівизна» влади, тому компетентні люди навряд
чи повірять у «лівий реванш», бо вже немає чого націоналізувати та розподіляти,
на що наші ліві в основному й спроможні.
ЧИ ВИКОРИСТАЄМО ШАНС? ЧИ ВИЯВИМО МУЖНІСТЬ?
Цього року, 31 жовтня, кожен з нас за попередні роки «реформування»
суспільства й економіки повинен щиро та чесно відповісти на запитання:
«Хто стане лідером нації?» Ми не звертаємося з цим запитанням до нинішньої
влади, цілком поглиненої підготовкою умiв для свого «другого пришестя»,
— її відповідь очевидна. У країні немає грошей для розвитку економіки,
на виплату заробленої людьми платні, а гроші на підтримку влади, котра
фактично збанкрутувала, — є!
Доки на чолі держави не стане лідер, що володіє системним,
а не «цеховим» підходом до реалізації необхідних реформ, до створення сприятливих
умов для розвитку багатосторонньої діяльності держави, до істотного скорочення
в країні чиновників, котрі стали основним класом, і усунення системи бюрократичної
радянської партноменклатури — доти говорити про розвиток держави й пошук
їй місця в світовій цивілізації — недоречно.
Цей реальний шанс на найближчі 5 років за нас ніхто не
реалізує. Хто нас роздiляє і хто над нами панує? Коли почнеться консолідація
народу навколо національної ідеї?
Рецепт виходу з ситуації, що склалася, — в обранні значної
особистості, що реально претендує на пости президента та національного
лідера, а також володіє комплексом зазначених рис. Така особистість сьогодні
є. Це — Є.К.Марчук!
Досі народ України в невіданні, чому Президент «вийшов
у одні двері, а я в інші» (слова Є.Марчука. — Авт. ), і чому його
замінили на «одіозного» П.Лазаренка, адже Є.Марчук не давав своєї згоди
на призначення П.Лазаренка першим віце-прем'єром! За відомою доповіддю
Генпрокурора виявилося, що П.Лазаренко «розкрадав» державні кошти ще не
будучи прем'єром, а Президента, вочевидь, влаштовував на цій посаді лише
земляк, чи були інші причини, зокрема, «небайдужість» Президента до таланту
управління народним господарством, що виявився в Є.Марчука? Але земляк
«підвів», його «викрили» перед президентськими виборами, заздалегідь відпустивши
за кордон на «свої» хліба, щоб він не загрожував компроматом. Чи будь-кого
з нас випустять з України, якщо ми вкрадемо хоча б частину сум, які назвав
Генпрокурор М.Потебенько?
Так, Є.Марчук — генерал СБУ, і ця реальність ніяк не повинна
«налякати» змучений беззаконням народ України. За його роботою, нинішньою
зростаючою активністю та публікаціями з більшостi напрямків внутрішнього,
зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного розвитку України можна зробити
висновок: за умов засилля бюрократії, що триває, та колишньої партократії,
яка сконцентрувалася навколо «свого» Президента, Є.Марчук знає «що робити»,
але не міг і не хотів бути «своїм» і за це його було «покарано».
Багато говориться про те, що країні потрібен коли не Сталін,
то Піночет. Ця позиція не для нас, але реалізувати політику «об'єктивної
жорсткості» при значному реформуванні створених раніше й нинішньою владою
структур, що збанкрутували, й особистостей спроможний на цей час лише Є.Марчук.
Річ не в компроматі, що є й у нього, головне — у володінні ним системним
підходом до справи, в якій вирішуються долі народу.
