Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Треба діяти на випередження

Книжку для школярів про російську історію може бути написано й розповсюджено швидше, ніж путінський короткий курс
29 жовтня, 2013 - 11:18
МИНУЛОЇ НЕДІЛІ В МОСКВІ ВІДБУЛАСЯ ХОДА ОПОЗИЦІЇ НА ПІДТРИМКУ «В’ЯЗНІВ БОЛОТНОЇ І ВСІХ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ». ЗА РІЗНИМИ ОЦІНКАМИ, НА МІТИНГ ПРИЙШЛО ВІД 5 ДО 10 тис. ОСІБ. МАРШ, НА ДИВО, ПРОЙШОВ БЕЗ ЗАТРИМАНЬ / ФОТО РЕЙТЕР

З весни в Росії зростає галас довкола уніфікованого підручника з історії, про потребу якого заявляв Путін у лютому та квітні. Без усіляких застережень: єдина концепція та офіційна оцінка того, що відбувалося.

Природно, всі заметушилися. Для багатьох в академічному та університетському співтоваристві завдання Путіна є ознакою відновлення колишнього провладного статусу. Вже в червні президія Російського історичного товариства визначила «31 спірний епізод, який потрібно розтлумачити викладачам» у рамках роботи над єдиним підручником.

На думку Путіна, яку було висловлено ним на конференції Загальноросійського народного фронту, — нового руху, який може бути названий тоталітарним, — без єдиної лінійки підручників російські «молоді люди не розуміють, в якій країні вони живуть, і не відчувають зв’язку з попередніми поколіннями». Єдина лінійка підручників дозволила б продемонструвати безперервність російської історії http://ru.wikipedia.org показати, що «доля Росії створювалася єднанням різних народів, традицій і культур».

Формулювання хитрі і продумані. Створення єдиного підручника під егідою влади може характеризуватися як порушення Конституції (ст.13, ч.2: «жодна ідеологія не може встановлюватися як державна або обов’язкова»). А так — що ж... Тут доречним є розумне слово «ідентичність».

Але скільки не метушись, це саме спроба ціннісної уніфікації, затвердженої державою. Про що я й запропонував заявити деяким критикам ініціативи, які намірилися взяти участь у обговоренні підручника. Вони нервово замахали руками: що ви, що ви! Так можна лише все зіпсувати! Що саме — на це запитання вони не відповідають. Та й без них зрозуміло: так можна позбавити їх соціального статусу, бо участь у обговоренні, незалежно від зайнятої позиції, означає причетність до нового академічного та ідеологічного істеблішменту.

Єдиний спосіб висловити несприймання цієї затії — бойкотувати обговорення змісту. Втім, у цьому випадкові має значення мотивація такого вчинку. Існує позиція, яку представлено в медіа-середовищі головним редактором радіостанції «Эхо Москвы» Олексієм Венедиктовим, а в академічному товаристві — автором декількох підручників з історії середніх віків, медієвістом Михайлом Бойцовим. Обоє вони сходяться на тому, що за доби комунікаційної революції підручник не буде єдиним джерелом інформації, що ця затія провалиться, якщо не відключить інтернет і... Стоп.

А яка саме затія? Ось із відповіді на це запитання й потрібно, на мій погляд, починати розмірковування про проект, зміст і сенс якого зовсім не зводиться до того, щоб школярі думали так, як їм наказує підручник. Дивно, що про це не задумався медієвіст Бойцов, чия спеціалізація — політичні ритуали в середні віки.

Завдання системи освіти не так засвоєння людиною знань, як її соціалізація. За пізніх радянських часів ніхто не переймався тим, що насправді думають про російську історію і радянську дійсність школярі та студенти. Але вони знали — без участі в ритуалі повторення брехні, що вимагало внутрішнього дворушництва, у них не буде шансів увійти до дорослого життя повноцінною людиною. Це — для школярів. А для студентів ще гірше — не працювати інженерові (фізикові, хімікові, лікареві), не пройшовши обряд ініціації на іспиті з наукового комунізму.

Підлота проекту Путіна полягає в тому, що всі — вчителі, учні, батьки — знатимуть і розумітимуть: у підручниках є брехня і оцінки, несумісні з уявленнями про мораль. Але батьки прохатимуть учнів не підставлятися (п’ять хвилин ганьби і все життя — та хіба можна порівнювати), учні, сміючись або соромлячись, повторюватимуть, а вчителі вдаватимуть, що сприймають усе серйозно.

Метою радянської школи, зокрема, ідеологічних дисциплін, було зовсім не засвоєння комуністичної ідеології, а відтворення гомосовєтикус, для якого нормою є дворушництво, відсутність будь-яких переконань, пріоритет соціальної адаптації в мотивації громадської поведінки.

Про тих, хто свідомо робив і робить брехню своєю професією, не йдеться. Там усе зрозуміло.

Та чому ж неодмінно брехня? Що за упередженість?

Та тому, що ми ж — не малі діти! Бачимо, що відбувається в країні, знаємо, які зубри взялися за підручники. І розуміємо генеральну лінію, знаємо спільну ідею підручника, його мету.

Путін сказав чисту правду: підручник має стати основою історичної легітимності його режиму і тієї національної російської ідентичності, яка цьому режимові потрібна і яку він відтворює. І центральним є питання про ставлення до історії Росії в двадцятому сторіччі, до злочинів радянського режиму. Надзавдання — виправдати їх тим, що лише з їхньою допомогою можна було зберегти російську ідентичність

Десятки мільйонів винищили

Щоб росіяни залишилися тим, чим були

Ось саме це й потрібно ствердити нинішньому кремлівському режимові. Мовляв, «чим були» — це єдина можливість збереження росіян.

Критикувати єдиний підручник немає сенсу. Йому слід протиставити не альтернативу, не дистильований навчальний текст, а концептуальне інше бачення сучасності — в першу чергу сучасності — і історії. Позначити ті явища, процеси і факти, яким не буде місця у виданні.

Щоб не бути голослівним назву принципово важливі теми та події. Не претендуючи, природно, на викінченість свого переліку.

У сфері державній — ця відкрита ще Георгієм Федотовим відсутність легітимності самодержавства. Під легітимацією в західноєвропейській історії розуміється ствердження влади монарха в нормах письмового права. Московські царі були наступниками ординських ханів. Слід згадати і про відсутність у Росії парламенту в західноєвропейському розумінні — як представницького органу, який виникнув для нормалізації стосунків між монархом і станами в податковій сфері. Російський парламент зобов’язаний своїм походженням винятково демонстраційному ефектові.

У сфері соціально-політичній — це незалежність влади від суспільства, перевернута соціальна піраміда — суспільство, яке спирається на владу і формується нею. Високий ступінь вертикальної соціальної мобільності еліти, що робить неможливим будь-які довготривалі політично проекти.

У соціально-економічній сфері це підміна «капіталізму за Вебером» «капіталізмом за Марксом». «Капіталізм за Вебером» існує в тих небагатьох країнах, які почали модернізуватися раніше за всіх і глибше за всіх. Те, що формувалося та формується під впливом їхнього демонстраційного ефекту, у результаті залучення до глобальних процесів, іменується по-різному — від світової периферії до карго-капіталізму. А можна це назвати і капіталізмом за Марксом — коли не історична практика, а умоглядні схеми відіграють головну роль у інтерпретації соціальних стосунків. Національні буржуазії в таких країнах спільно з буржуазіями прийшлими, створюють украй суперечливий соціум.

Основна його суперечність — запозичення світових економічних практик і вбудовування до світових економічних структур при збереженні та навіть посиленні національних ідентичностей, які формуються на основі протиставлення світовому цивілізаційному центрові. Міра економічного запозичення і залежності може бути різною і далеко не завжди вона пропорційна мірі національно-політичного протиставлення. За радянської влади, особливо в її останні десятиріччя, економіка СРСР сильно відрізнялася від світової і від нинішньої російської. Але ксенофобія і шовінізм не були настільки глибоко вкорінені в суспільстві, як зараз.

Ми підійшли до центральної і найболіснішої для росіян теми. Якщо все вищезгадане є концептуальними побудовами, які можна і потрібно обговорювати, то в стосунках із іншими народами та країнами йдеться про перерахунок фактів, дізнатися про які нині легко й просто при доступі до інтернету. Але факти ці заборонено для обговорення — не владою, а тими, хто покликаний їх обговорювати.

Назвемо деякі з них.

Росія першою в новий час, ще до сталінських депортацій і різанини вірмен, провела за Олександра II депортацію народів Кавказу, яку можна назвати геноцидом.

Під час повстання іхетуанів у прикордонних із Китаєм районах мав місце геноцид китайців. Російські війська захопили Пекін і розграбували імператорський палац.

Росія — батьківщина тоталітаризму. Його відлік ведеться з 1917 року і багато в чому він визначив відступ від демократичних принципів у перевлаштуванні Європи після першої світової війни.

Росія не допустила виникнення національних держав на території колишньої Російської імперії, нав’язала їм російську суспільно-політичну модель і не зупинялася перед геноцидом народів СРСР (Голодомор в Україні і Казахстані, депортації в жахливих умовах, постійні репресії за національним і релігійним принципами).

Росія першою застосувала зброю масового ураження не у війні із зовнішнім ворогом, а проти повстанців на Тамбовщині.

Росія в союзі з нацистською Німеччиною розв’язала Другу світову війну, взявши участь у поділі Польщі, геноциді польського та українського народів і народів країн Балтії.

Росія розв’язала війну з силами національного опору, включаючи тих, хто воював проти нацизму, на території України, Польщі, країн Балтії, ще до закінчення Другої світової війни, супроводжуючи це масовими репресіями за національним і релігійним принципами.

Росія розв’язала холодну війну і вела справу до прямого продовження Другої світової. Приводом для Фултонської промови Черчилля став не лише стан справ у Європі, але й територіальні претензії Росії до Туреччини, особливо підлі й віроломні через те, що та зберегла нейтралітет у війні. Не останню роль зіграло небажання Сталіна йти з Ірану, авантюри в Іранському Курдистані та Іранському Азербайджані. На Балканах Росія заохочувала громадянську війну в Греції, розв’язану комуністами і декілька років погрожувала Югославії.

Росія організовувала та заохочувала масові репресії в окупованих нею країнах Центральної Європи.

Росія, власне, розпочала третю світову війну, допомагаючи китайським комуністам і розв’язавши війну в Кореї.

Росія першою випробувала наслідки застосування ядерної зброї на власних солдатах.

І це все — глибоко радянський період! Про останні двадцять років — розмова окрема. Усі ці ганебні події російської історії виправдовуватимуться — замовчуванням або спотворенням — у курсі тієї історії, яка має ствердити спадкоємність нинішньої російської нації та російської влади з її попередниками.

А про те, яке місце там буде відведено народам колишнього СРСР, можна судити за словами Путіна про те, що Росія виграла б Другу світову війну і без особливої участі України.

Обурюватися безглуздо! Потрібно діяти на випередження. Книгу для школярів про російську історію може бути написано й поширено швидше, аніж путінський короткий курс.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: