Сьогодні на запитання «Дня» про законодавчі реалії вітчизняного інформаційного простору відповідають Віктор ПОГОРІЛКО та Володимир ГОРОБЦОВ.
«ПРО СВОЄ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА IНФОРМАЦІЮ ЗНАЮТЬ НЕ БІЛЬШЕ 30% ГРОМАДЯН УКРАЇНИ»
— Третейський інформаційний суд для України — явище нове і як судова інституція, і як інституція в сфері інформаційних відносин. Чим зумовлено виникнення такого інституту?
Володимир ГОРОБЦОВ: — У середньому в світі виробляється десь 40% матеріального продукту, а 60% — це щось інше. І це «щось інше» і є інформацією. Роль інформації підвищується і вона стає цінним національним ресурсом. На жаль, незважаючи на те, що в незалежній Україні одним iз перших законів був прийнятий саме закон про інформацію, соціологічні дослідження, проведені Інститутом політики, засвідчили: про своє конституційне право на інформацію знають до 30% громадян — навіть серед мешканців столиці.
Віктор ПОГОРІЛКО: — Інформаційне законодавство є новою галуззю законодавства України, на базі якої формується і нова галузь інформаційного права. Оскільки вона нова, то нею достатньо не володіють ні широке коло громадян, і навіть частина працівників інформаційної сфери, юристів, у тому числі — з науковими ступенями і званнями. Окрім того, у ході задоволення інформаційних потреб громадян виникає значне коло спорів. Більша частина з них — це дрібні спори, можна сказати, штучні: вони пов’язані не стільки з розходженнями, суперечностями, скільки — знову ж таки — з незнанням, недостатнім володінням законодавством, частково — з його недосконалістю, новизною. Тому існуючі традиційні структури не можуть справитись із цим колом спорів. Тож є необхідність у принципово нових громадських структурах, які б вирішували частину спорів в інформаційній сфері.
— Де, перш за все, зараз «пробуксовує» реалізація Закону «Про інформацію»? Якою може бути роль Третейського інформаційного суду у його втіленні в життя?
В.П.: — Закон «Про інформацію» 1992 року закріпив принцип свободи інформації. Основою для вільного одержання офіційної інформації в органах державної влади і в органах місцевого самоврядування є анулювання грифу документації «Для службового користування». Доступ може бути обмежений тільки до інформації, яка відповідно до чинного законодавства є державною, комерційною чи іншою таємницею. Щодо іншої інформації, то її державні органи повинні надавати вільно. А вони за традицією продовжують безпідставно відмовляти громадянам у наданні інформації, посилаючись, наприклад, на внутрішньовідомчі інструкції. Окрім того, у нашому законодавстві йдеться про звернення громадян, але в нас немає в жодному документі відповідальності за порушення термінів надання відповіді на звернення громадян. І захистити громадян за таких умов може тільки суд.
Велике коло інформаційних спорів виникає під час виборів. Сотні кандидатів у депутати нерідко страждають від того, що газети публікують виступи, інтерв’ю їхніх суперників, які містять явні неточності. Звичайний суд розглядати ці питання навряд чи буде, окрім того — це втрачає сенс через тривалість розгляду. Оперативно ж розглянути ці питання може тільки такий суд, як Третейський інформаційний, тобто громадська установа.
В.Г.: — Або, скажімо, питання захисту персональних даних. Раніше це було правом держави — збирати будь-які данні про особу, зберігати і поширювати їх. На сьогоднішній день рецидив цього залишається. Скажімо, у телепередачах з екрану повідомляють різноманітні дані про відомих людей, але жодного разу я не бачив, щоб ця інформація супроводжувалась повідомленням, що вона надана за згодою такого- то. Але ж вступ України до Ради Європи вимагає від нашої держави приведення у відповідність до європейського законодавства питання про захист персональних даних. І не тільки приведення у відповідність, але й створення відповідної структури, яка захищала б їх. У Канаді, скажімо, цим займається Комісар у справах свободи та інформації. У нас — певною мірою Уповноважений ВР з прав людини. Але оскільки цей інститут тільки встановлюється, дуже сумнівно, що він зможе цю проблему підняти. Стосовно захисту персональних даних виникає багато суперечностей, спорів і, думаю, що Третейський інформаційний суд дасть можливість вирішувати спірні питання.
До речі, не завжди інформація, яка розголошується, принижує честь і гідність чи ділову репутацію. Окремі партії, громадські організації не хочуть, щоб поширювалась та чи інша інформація, бо вона, можливо, і відповідає дійсності, але може трактуватися довільно, у зв’язку з чим виникають непорозуміння чи спекуляції. Тобто, це коло питань, які, скажімо, ще є проблематичними у нашій дійсності.
В.Г.: — Третейський суд володіє рядом переваг перед судом загальної юрисдикції. Бо обидві сторони конфлікту тут можуть вибирати суддів на свій розсуд. Суддів має бути непарна кількість з кожного боку, плюс один суддя за загальною згодою суддів. Спори розглядаються у термін не більше одного місяця, у той час, як у суді загальної юрисдикції — два місяці. Термін же розгляду справ у ТІС для окремих категорій (наприклад, виборчих, референдумних та інших справ невідкладного характеру) — не більше двох тижнів.
В.П. : — До Третейського інформаційного суду будуть залучатися особи, які мають досвід у здійсненні судочинства, а також висококваліфіковані фахівці у галузі інформації, зокрема, галузі ЗМІ, колишні службовці, які фактично мали справу з інформацією тривалий час, і вчені-фахівці. Цей список повинен бути достатньо великим, щоб сторони мали можливість обрати суддю, виходячи із своїх інтересів.
— Хто зможе впливати на рішення ТІС?
В.Г.: — Ніхто. Хочу особливо наголосити, що цей суд не буде функціонувати при комусь, при якійсь структурі. Наприклад, у Росії судова палата з інформаційних спорів існує при президенті. Ми ж пропонуємо Третейський інформаційний суд у якості незалежної структури.
В.Г.: — У той же час це не альтернатива звичайним судам, це не виклик державі. Ми своїми діями створюємо можливість реалізувати конституційне право громадян на захист своїх прав і інтересів у будь-який спосіб, одним із яких є розгляд інформаційних спорів у Третейському інформсуді. Рішення Третейського суду виконуються у тому ж порядку, що й рішення загального суду чи арбітражного. Разом з тим, якщо суб’єкт звернення вважає, що Третейський суд упереджено поставився до вирішення його справи чи було порушено закон, то рішення цього громадського суду він може оскаржити в загальному чи арбітражному судах.
«ДЕРЖАВА МОЖЕ РОЗГУБИТИСЯ ВІД ТОГО, ЩО ПИШУТЬ ГАЗЕТИ, АЛЕ ВОНА ЗАГИНЕ, ЯКЩО ВОНИ ЗАМОВКНУТЬ»
— Яким чином, на вашу думку, законодавчо і практично повинна проводитися підтримка державою незалежних ЗМI?
В.Г.: — Так, держава повинна бути зацікавлена в існуванні незалежних медіа. Без незалежних ЗМІ говорити про якийсь прогрес, про розвиток суспільства, про утвердження демократичних засад неможливо. Хтось під час Великої французької революції сказав: «Держава може розгубитися від того, що пишуть газети, але вона загине, якщо вони замовкнуть».
В.П.: — Реальна свобода ЗМІ передбачає принаймні періодичну підтримку державою незалежних ЗМІ. Існує розмаїте коло способів і засобів цієї підтримки.
В. Г.: — Час, коли формувалося наше базове законодавство, скажімо, у 1991 — 1994 рр., був часом демократичного ідеалізму. У руках держави були ще зосереджені певні ресурси, тобто держава якимось чином централізовано вирішувала питання з тим же папером. З переходом до ринкових відносин стало зрозуміло, що за все треба платити, у тому числі — і за папір. Але законодавство з того часу не пішло у напрямку, паралельному вдосконаленню економічних відносин. Тому у 1997 році — такий парадокс — було прийнято Закон «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів». З деяких позицій це нормальний закон: у ньому, наприклад, вирішили питання з журналістськими пенсіями. Але питання усе ж таки, на мою думку, треба формулювати так: навіщо державі створювати таку ситуацію зі ЗМІ, щоб потім їх захищати? Скажімо, цей Закон про держпідтримку сприяє звільненню ЗМІ від митних та інших податків. Але навіщо створювати взагалі таку систему ЗМІ, яка підпадає під податкове, митне законодавство і т. ін.? На сьогоднішній день в Україні ЗМІ — це підприємницькі структури, які створюються як суб’єкт підприємницької діяльності, юридична особа. Тому засіб масової інформації відразу автоматично підпадає під податкове та інше законодавство. Виникає закономірне запитання: якщо у Конституції зазначено, що засади діяльності ЗМІ, політичних партій, громадських об’єднань визначаються виключно законами України, то, напевне, законодавець мав на увазі, що порядок створення ЗМІ має бути більш-менш аналогічним із порядком створення політичних партій і інших об’єднань громадян? Таким чином, можливо, треба по-новому підійти до питання юридичної природи ЗМІ — що це таке, хто їх має створювати, яким чином? Скажімо, якщо робити аналогію з партіями або громадськими організаціями, то можна визначити ЗМІ як групу людей, об’єднаних у відкрите чи закрите акціонерне товариство, яке реєструється або в Держкомінформполітики, або у Мінюсті. Таким чином, ЗМІ не підпадають під Податкове законодавство, але до них, скажімо, можна застосувати його у частині реклами. Це лише один з прикладів того, як можна цивілізовано полегшити податковий тягар на ЗМІ.
IНФОРМАЦІЙНИЙ КОДЕКС — ПОТРЕБА ЧАСУ
— Що, перш за все, зараз треба змінювати у нашому інформаційному законодавстві? Що найбільш актуальне з нових пропозицій?
В.П.: — Необхідність внесення змін до інформаційного законодавства очевидна. Адже воно ще знаходиться у стадії становлення. Взяти, наприклад, такий інститут, як ліцензування у сфері ТБ і РМ: у нас існують єдині ліцензії. Але єдині ліцензії — не гнучкі. Тож для внесення незначних коректив, наприклад, зміни на годину часу мовлення, треба дотримуватися загальної, заважкої процедури ліцензування. Звичайно, у зв’язку з цим виникають різні відступи від порядку, що або робить закон недієвим, або приводить до порушення його. У той же час у багатьох країнах існує система ліцензій при гнучкій системі надання права мовлення.
Є у нас і багато інших недосконалих інститутів, наприклад, інститути відповідальності. Так, у нас передбачена моральна відповідальність ЗМІ за публікації. Але в силу недосконалості системи її іноді використовують для ліквідації ЗМІ, які наполягають на власній точці зору. І таких недоліків у нашому законодавстві існує багато.
В.Г.: — Дійсно, питання вдосконалення інформаційного законодавства сьогодні виходить на перший план. Це обумовлено тим, що, по-перше, усе базове законодавство України було створено до прийняття Конституції у 1996 році. По-друге, існують цілком конкретні вимоги Ради Європи щодо приведення нашого законодавства у відповідність як до Конституції, так і до європейських стандартів. І по-третє, наступило століття інформації, століття інформаційного суспільства. Очевидно, що у цій ситуації закономірним є те, що зусилля комітету ВР з питань свободи слова та інформації постійно спрямовані на вдосконалення інформаційного законодавства. А враховуючи, що інформація пронизує усі сфери життя суспільства — політично-економічного, соціального, духовного, ідеологічного — очевидно, що потрібно виходити на єдиний Інформаційний кодекс, який узагальнив би усе законодавство і сприяв би розвитку демократичних засад в інформаційних відносинах у нашій державі.
