Геополітичне розташування України є альфою й омегою всіх її історичних бід і катаклізмів. Вона, наче той праведник, розіпнута на карті Європи невідомо за які гріхи й століттями перебуває під магнетичним впливом, читай — примусом: Заходу (через мінливі історичні вітри це були відповідно різні державні утворення), Півдня у образі Туреччини; Сходу в образі Російської імперії.
Якщо впливи Заходу та Півдня в залежності від історичних обставин зазнавали змін і конфігурацій, то вплив Росії ЗАВЖДИ був і досі лишається домінантою. Незалежно від того, вплив це російського царя, імператора, совєцького генерального секретаря чи президента незалежної Російської Федерації — він лишається потужним і майже безапеляційним. Отаке «щеплення» щодо України нині возведено для простих росіян чи не в запоруку їхньої безпеки й цілісності: буде Україна з нами — буде й Росія.
З позиції російських істориків, які вже віддавна посилаються на неточні «переписані» та сфальсифіковані джерела (древні монастирські київські рукописи з чийогось лихого умислу пропали), дають їм право стверджувати: Україна — не що інше, як частина Росії. Так це чи ні — запитання з ряду: що першим з’явилося — яйце чи куриця? І жодні найширші діалоги із «влаштування» спільної україно-російської історії, переконаний, не дадуть результатів. Причина одна: Росія ніколи не відмовиться від ролі домінуючої в україно-російських стосунках. І навіть не тому, що вона цього так дуже хоче. Вона фізично, геополітично, навіть генетично не здатна сприйняти інші варіанти. Чому? Та тому, що Росія ВЕЛИКА! Переведіть це уявно на рівень співіснування планет — і ситуація стане зрозумілою. Ось у чому біда геополітичного сусідського розташування України поруч із Росією. Була б Україна десь поза кордонами Польщі, в глибині Європи — і ми стали б свідками абсолютного іншого розвитку нашої держави. Але все це, звісно, фантазія, не більше. Що ж тоді нам, утримуваним магнетичним тяжінням, залишається робити? Без надії сподіватись? Ні.
По-перше, як на мене, всередині самої України має з’явитися «критична маса» (вживаю це як фізичний термін) людності, яка ОСМИСЛЕНО ХОЧЕ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ. Щиро, самовіддано, до самопожертви. На створення такої кількості людей, використовуючи нинішню, хай відносну, незалежність, мусять працювати всі державні механізми. Ми маємо усвідомлювати, що на недопущення появи такої «критичної маси в Україні» вже давно працює Російська імперія і її спецслужби. «Війна за душі» триває не одне десятиліття, навіть століття. І це видно неозброєним оком.
Отже, «перший кит» нашої залежності — це ДУХОВНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ. Складовими її є, передусім: віра, мова, культурологічна ідентичність.
Віра — константа об’єднуюча. Але вона при певних «втручаннях» може набути й протилежної, роз’єднуючої сили. В ситуації з нами — це перешкоджання українству мати свою помісну церкву. Чим успішніше й конкретніше ми реалізовуватимемо на практиці це намагання, тим агресивнішими будуть дії Православної церкви Московського патріархату. Недавній довготривалий візит Патріарха Кирила в Україну цьому найяскравіше підтвердження.
Чим швидше українське суспільство, яке готове будувати своє незалежне життя, усвідомить, що без єднальної місії української помісної церкви Україна не відбудеться, — тим реальнішим буде наше просування по шляху справжньої, а не декларованої незалежності.
Наступне: мова. Не хочу повторювати аксіом, які усім відомі. І все ж основну назву: без мови нема нації. Не тому, що хтось так хоче, а тому, що так є апріорі. Недоброзичливцям, хто усвідомлює силу й незаперечність цієї істини, лишається одне (стосовно України) — усіляко підтримувати розвиток мови «альтернативної», стримуючої ріст мови націєформуючої.
Боротьба проти української мови подається під красивими гаслами — рівності прав нацменшин, російськомовного населення, надання російській мові особливого статусу, бажано — державного. У тому, що це є спланованим імперським наступом, можна пересвідчитись по одному фактору: чомусь жодні представники інших національностей, окрім росіян, «не вчувають» утисків своєї мови і своїх прав в Україні. Відповідь проста: у інших народів немає щодо нашої держави імперський амбіцій. Хоча «розслаблятись» і на західному чи південному напрямках також було би неправильним.
Культурологічна складова. Той культурний пласт, який Україна закладала століттями — чи не найбільше її незаперечне надбання. І з ним боротися нашим недоброзичливцям найтяжче. Скажіть, ну як ти «повоюєш» проти енергетично могутньої української пісні?! А проти найкращих зразків українського гумору, живопису, музики, кіно, архітектури, народних промислів?!
Ось тут включається вже, я би сказав, не зброя, а «антизброя» — любов. Нас за нашу неповторну культуру люблять. Мило, наївно, зі сльозами на очах, поміж тим не забуваючи зайвий раз нагадати «об общих корнях» і про те, що всі ці надбання, виявляється, не лишень наші, вони належать іще комусь... Спробуй на таку «любов» відповісти чимось іншим. Нелогічно якось виходить. А тут іще й манкурти, що освоїлися комфортно на російських землях, додають свого: мовляв, «мои корни из Полтавщины, что делим-то, братья-славяне?»
Парадокс: у ставленні росіян до українців та білорусів слова «брат» і «сестра» набули якогось застережливого відтінку. До всіх інших вони сприймаються нормально: чи відчує для себе дискомфорт німець, болгарин чи румун, коли його в Москві назвуть братом? Аж ніякого. Тому, певно, братами їх мало хто там і називає, зазвичай — друзями чи недругами.
Складовою культурологічної ідентичності мали би стати й наші вітчизняні ЗМІ. Вони самі по собі вже є «енною музою», а ще паралельно виконують «психомагічну» місію, впливаючи на масове формування свідомості. Особливу роль серед ЗМІ в нинішні часи перейняло на себе телебачення: такий собі сеанс масового гіпнозу. Намагання деяких псевдодемократів дивитися на вітчизняні ЗМІ винятково через «окуляри просунутих демократій світу» означає не відчувати загрози, яку вони, доморощені ЗМІ, можуть завдати молодому, незміцнілому організмові власної держави.
Конституційні повноваження щодо регулювання сфери електронних ЗМІ у нашій державі покладено на єдиний орган — Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення. Від неї напряму залежить інформаційна безпека держави. На жаль, за всі роки свого існування цей колегіальний орган так вповні й не усвідомив своєї «захисної місії» щодо збереження моральних, історичних, культурних цінностей нації.
Національна рада, нова державна інституція, за кілька років розгубила авторитет серед тих телерадіокомпаній, які сама й ліцензувала, створивши таким чином надзвичайно «комфортні умови» їхньої діяльності. Національною радою досі не знайдено ефективної формули стосунків із телерадіомовниками. Їх, ці стосунки, зведено до укладання не підкріплених нормами вітчизняного законодавства усіляких меморандумів і хартій, які існують хіба що для «присипання» пильності громадськості та керівництва держави щодо діяльності самої Національної ради.
До того часу, доки сама українська громада та державні очільники не усвідомлять велику роль і значимість, відведену Нацраді з телерадіомовлення, доти її діяльність надалі лишатиметься малоефективною. Це, знаєте, як зброя, що лежить на складі та іржавіє, у той час, коли інформаційна війна в українському телерадіопросторі вже триває не один рік.
Має бути змінено основоположні принципи формування самого складу Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення: з політично-доцільного органу вона має перетворитися на суспільно-моральний. Членами Національної ради мають бути моральні авторитети нації, яким власне ім’я і статус в суспільстві важливіші за політичну кон’юнктуру чи особисту вигоду.
Реформи потребує й інша ідеологічна сфера — друковані ЗМІ. Державний комітет з телерадіомовлення, який досі є у «підвішеному стані» стосовно своїх справжніх логічних повноважень, має уступити опікування друкованими ЗМІ та книговидавництвом спеціально утвореному для цього компетентному органу.
Принагідно — роль самого державного телебачення в Україні, паралельно зі створенням суспільного, переконаний, має зростати. В цій своїй позиції я ствердився особливо під час висвітлення вітчизняними електронними ЗМІ візиту Патріарха Кирила до України. Зумисне чи ні, але майже всі вони стали на боці не свого, національного інтересу, а зайняли «бійниці» в протилежному таборі, захоплено й однозначно висвітлюючи ходу Патріарха, очільника церкви сусідньої держави.
Єдиним каналом, який усвідомив свою непросту місію в цей момент, був державний Перший Національний телеканал, який хоч якось урівноважив патетику своїх комерційних телевізійних колег, більшість із яких, до слова, наділені Національною радою з телерадіомовлення високим статусом — національних телемовників.
Вітчизняна преса також особливо «не відстала» від своїх телевізійних колег. Багато видань, особливо тих, що мають російсько-український корінь, здебільшого одностайно-однобоко підійшли до висвітлення подій зі святкування Дня Хрещення Русі.
Виникає непросте запитання: якщо слово — зброя (гадаю, ніхто з цим сперечатись не буде), то в чиїх тоді руках (на нашій території) ця «зброя» знаходиться і проти кого вона спрямована?!
Другим «китом» нашої залежності, безумовно, є ЗАЛЕЖНІСТЬ ЕКОНОМІЧНА.
На цю тему логічніше подискутувати економістам, не смію відбирати шмат хліба, та й аргументів для дискусії у них, безперечно, набагато більше. І все ж, оскільки цей важливий чинник є серед моїх «трьох китів залежності», насмілюся коротко окреслити власні міркування і щодо цього.
Ми вважаємо себе демократичною державою. Так про нас говорять і за кордоном, особливо з огляду на «пострадянське тло». І все ж, запитую я, чи усвідомлює нинішнє демократичне суспільство справжню ситуацію з економічною складовою в Україні?
Про деякі «негаразди» у цій сфері ми дізнаємося здебільшого під час «розпалювання» якихось економічних скандалів. Так було, приміром, із сумнозвісною компанією «РосУкрЕнерго». Нам просто змушені були «привідкрити» завісу. І суспільство вкотре переконалося в непрозорих економічних схемах, які отримали «благословіння» в найвищих столичних владних кабінетах...
Стосовно економічної складової (на відміну від політичної) українському суспільству уготовлено роль мовчазного спостерігача. Хіба що деякі поодинокі проукраїнські громадсько-політичні та економічні видання подадуть «дозу» розсекреченої чи «перехопленої власними джерелами» інформації. Але чи завжди навіть ці матеріали аналізують на найвищому рівні? Чи стають вони причиною призупинення тих чи інших оборудок?!
Для мене, приміром, лакмусовим папірцем безпечного розвитку вітчизняної економіки було б оголошення відкритих чесних тендерів на будівництво доріг в Україні. Наші дороги, з огляду на вкладені у них кошти, вже мали би бути не золотими — платиновими. Про це не пише і не говорить хіба що дуже лінивий. А я, як і мільйони співвітчизників, хочу не дорогих, а якісних доріг.
Рідна державо, дай нам, своїм громадянам, таке щастя: їздити нарешті нормальними вітчизняними дорогами! І не годину-дві під Києвом, а скрізь, до будь-якого, навіть найменшого, населеного пункту України. Що для цього треба? Гроші? Ні! Нормальне прозоре інвестування. І бажаючі збудувати якісні дороги власним коштом в Україні вилаштуються в чергу.
Про газотранспортну систему України як чи не єдиний справжній економічний чинник нашої незалежності говорити не буду. Про це, здається, вже знають усі. Хоча знову ж таки: здається...
І нарешті «третій кит» нашої залежності — ОБОРОНОСПРОМОЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
Перші два «кити» (духовність та економіка) напряму впливають як один на одного? так і, безперечно, на «третього кита» — обороноспроможність, захисну впевненість держави.
Уявімо собі на мить, що Російська Федерація остаточно відмовиться демаркувати кордон між нашими країнами чи проявить свою «послідовність» e ігноруванні українських інтересів у Криму і не виведе свій флот із Севастополя до 2017 року, тим самим порушивши основи нашої Конституції. Що маємо робити?..
Аби така ситуація не трапилася, активність українського МЗС уже сьогодні з цього питання є абсолютно виправданою. Не забуваймо ще й про міць «п’ятої колони» всередині країни, яка готова «здати» нашу державу хоч завтра.
А «російський слід» у виборчих українських технологіях?! А виділені гроші під обіцяні «гарантії»?! Можна лишень здогадуватися, що ці «гарантії» однозначно межували й межуватимуть із здачею українських позицій. Причому й «ліві», й «центристи», й деякі «лжеправі» охоче скористаються російською фінансовою підтримкою, аби втриматись при владі чи дістатися до неї, омріяної...
То що ж робити? Запитуєте ви і запитую я сам у себе...
Головне — розуміти серйозність загрози, яка існує над нашою державою. Це вже немало. А ще — треба з усього цього зробити належні висновки. І якнайшвидше.
Наступне: раз і назавжди усвідомити — безправного повернення назад, до Росії, бути не може. Треба докласти мудрості, таланту для того, щоб Росія стала нашим дружнім сусідом і партнером у такій самій мірі, як будь-яка інша держава, де є український інтерес.
Третє: бути активними. Кожному. Пасивність нині — зрада! Реалізуймося, хоч би як важко це було робити. Гуртуймося й борімося!
Вірю, що сказане нашим українським Пророком через віки: «Борітеся — поборете!» — нині як ніколи має бути почуте і сприйняте серцем кожного громадянина неповторної держави на горде ім’я Україна!
