Через п’ять місяців після звернення Президента до народу в День незалежності в українському політикумі тривають розмови про політичну реформу. Спікер назвав її одним із пріоритетних напрямів роботи цієї сесії парламенту, розділ про політичну реформу відкриватиме щорічне послання Президента парламенту. Щоправда, тепер глава держави не просто ще раз визначить орієнтири, до яких слід прагнути, але й вкаже конкретні терміни. У вівторок на «круглому столі» «Політична реформа в Україні: суть і механізми реалізації» в Національному інституті стратегічних досліджень (НІСД) директор інституту Анатолій Гальчинський представив учасникам засідання — вітчизняним політологам, а також журналістам — концепцію політичної реформи, розроблену «незалежними експертами під безпосереднім патронатом Леоніда Кучми». Ця концепція загалом і стане провідною частиною президентського послання. Політична реформа має відбутися в три етапи і завершитися до 2010 року. Перший етап реформи повинні завершити до президентських виборів 2004 року, оскільки нового президента мають обирати, зважаючи на критерії і вимоги нової моделі політичної системи України. На цьому етапі повинні бути внесені в Конституцію зміни, пов’язані зі зміною повноважень глави держави. Другий етап повинні завершити до парламентських виборів 2006 року, і головним завданням цього етапу є реалізація парламентської реформи. Зокрема, потрібно вирішити питання про запровадження пропорційної системи виборів до парламенту, а також закласти законодавчі й організаційні основи для введення двопалатного парламенту. На третьому етапі — з 2006 по 2010 рік — слід вирішити питання проведення адміністративно-територіальної реформи, переходу до виборності губернаторів. Запропонована схема стала основною темою практично всіх виступів на «круглому столі». Погодилися щодо пунктів, але сумнівалися щодо строків, пропонували альтернативні схеми реформи, обговорювали саму природу президентських ініціатив і навіть доцільність їхнього обговорення. Думки деяких експертів «День» пропонує читачам.
Володимир ПОЛОХАЛО, шеф-редактор журналу «Політична думка»:
— Ми обговорюємо сьогодні нереальну проблему. Ні політичної волі, ні необхідного політичного клімату, ні існування в Україні на даний період консенсусної еліти, яка характеризується ціннісними концептами взаємодії стосовно політичної реформи, ні тим більше ідеологічно єдиної еліти в Україні немає... Крім того, в нас немає, як у інших країнах, «диктату експертів», у нас, навпаки, з експертами не рахуються. І це другий момент, який обезцінює значення нашої дискусії. Третій момент — теза про те, що Президент має виступити арбітром усіх політичних сил, мені здається ідеальною і романтичною. Президентська ініціатива, яку ми зараз обговорюємо, надто запізніла. Політичні сили переймаються зараз зовсім іншими проблемами і потребами. При такій асиметричності кланових інтересів і при такій внутрішній потребі зберегти статус-кво політичної системи важко говорити про конкретні механізми реалізації політичної реформи. Також мені здається, що півтора року, які залишилися до президентських виборів, — це занадто короткий термін для того, щоб змінити сутність інституту президентства у країні. Досвід колишніх постсоціалістичних країн свідчить, що тільки консенсусно єдині політичні еліти можуть за такий короткий термін домогтися при підтримці суспільства кардинальних політичних змін. У нас сьогодні для цього немає необхідних компонентів. Крім того, існують амбіції в контексті президентських виборів.
Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру практичних політичних досліджень «Пента»:
— Існує думка, що якщо ми запровадимо в Україні пропорційну систему виборів, то це приведе до політичної стабільності і структуризації. Я стверджую — це ілюзія. Нічого подібного не станеться. Якби вибори сьогодні відбувалися за суто пропорційною системою, була б така картина: у разі коаліції опозиційних сил блоки Ющенка, Тимошенко і СПУ мали б 224 мандати. Якби Ющенко створив коаліцію iз «За ЄдУ!», такий блок мав би 210 мандатів. Тобто з допомогою чистої «пропорціоналки» ми не створимо стабільну більшість. Особливо зважаючи на нинішню структуру політичної системи, коли є три центри впливу — пропрезидентські сили, націонал-демократична опозиція і комуністи. Проте перейти до пропорційної системи потрібно. Треба тільки подумати, якою вона повинна бути. По-перше, якщо ми переходимо до пропорційної системи, обов’язково слід підвищувати політичну відповідальність Кабінету Міністрів, приймати, як мінімум, новий закон про Кабмін. Інакше відбудеться розбалансування політичної системи. По-друге, якщо приймати пропорційну систему, треба йти на дуже непопулярний у свiтi захід — конституційну заборону переходу з фракції до фракції. Треба хоч би на якийсь час створити важіль-противагу, що дозволить стабілізувати ситуацію в парламенті і створить певну політичну традицію, зокрема й політичної відповідальності.
Якщо говорити взагалі про політичну реформу, то тут слід говорити не тільки про конституційну реформу, але й про реформу малої парламентської «конституції» — регламенту. У нас конституційна або політична реформа перетворюється на елемент політичної боротьби, а не на інструмент підвищення ефективності системи влади. Якщо ми розглядаємо політичну реформу як інструмент підвищення ефективності влади, то обов’язково треба йти до консенсусу еліт. І ми як експерти повинні готувати політиків до таких змін, переконувати їх у необхідності досягнення консенсусу. Без консенсусу це буде «ублюдочна» політична реформа з цілком негативним протилежним ефектом.
Абсолютно погоджуюся з тезою про поетапність реформ. Якщо, наприклад, виборність губернаторів вводити раніше за адміністративно- територіальну реформу, або при слабкому президентові, ми отримаємо жахливу регіоналізацію країни.
Олександр БУЛАВІН, директор Європейського інституту політичної культури:
— Я нещодавно їздив регіонами України, і можу сказати, що місцеві еліти дуже стурбовані ходом політичної реформи. Вони вважають, що перерозподіл повноважень влади жодної ролі не відіграє, і навіть може призвести до погіршення ситуації, наприклад, якщо передати призначення «силовиків» прем’єр-міністру. Обговорення цієї проблеми повинне бути більш широким, ніж це відбувається сьогодні. Не можна провести політичну реформу, не беручи до уваги народ. Навіть у Радянському Союзі основні програмні документи, нехай і в квазідемократичному режимі, широко обговорювали, втовкмачували народу, щоб хоч якось пояснити «політику партії».
Не можу також не погодитися з висловленою тут думкою, що сьогоднішня стрімка політична реформа — це кон’юнктурна акція до президентських виборів. Тому що такі звершення в нашій політично неструктурованій країні, де політкультура суспільства на рівні плінтуса, провести за півтора-два-три роки неможливо. На це потрібно, якщо ми говоримо справді про серйозну політичну реформу, значно більше часу.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Заявлена політична реформа — це зовсім не результат складних вигадок експертів, Президента або прем’єра. Це результат найсерйознішого глибинного конфлікту. Насамперед, це конфлікт різних практик — адміністративно-командної, яка досі існує в суспільстві, і практик ринкових, демократичних, які через цей «асфальт» пробиваються. Це також конфлікт елітних груп, які виявилися не в змозі розпоряджатися створеним проектом держави, створеною економікою та які досі конкурують навіть на рівні економічної стратегії. І, безсумнівно, це базовий конфлікт — між створеною системою влади, яка остаточно відірвалася від громадянського суспільства, і тим самим зароджуваним громадянським суспільством. І ці конфлікти породжують нову проблему, яка мовою політологів і журналістів сформульована як «необхідність нової системи влади, конституційних правок». Але насправді в Україні найсерйознішим чином поставлене питання про новий суспільний договір. Тому що ті конфлікти, ті розриви, які створені, ставлять під загрозу державність як таку. Якщо ми сьогодні ще не помічаємо цю проблему, то ми помітимо її через два-три роки. Це Рубікон, який не можна перейти тільки експертними розмовами і за рахунок чергової конституційної ночі. Якщо ставити питання справді з позиції долі держави і суспільства, то необхідно ініціювати, може, навіть на рівні державної влади, найширші суспільні діалоги. Якщо завгодно, це повинен бути широкий відкритий конституційний процес, у якому головним завданням буде хоч би артикулювання тих проблем, про які говорять поки що тільки політики і тільки експерти. Коли ми нині починаємо ініціювати швидке створення нової політичної системи влади, ми тільки посилюємо наявний смисловий розрив, що може призвести до незворотних процесів.
Віктор НЕБОЖЕНКО, президент Агентства корпоративної підтримки «Трайдент»:
— Я би запропонував модель політичної реформи, яку умовно можна назвати «4+2». Перше, що необхідно зробити, — змінити виборчий закон. Але після цього відразу ж повинні відбутися дострокові парламентські вибори, вже цього року. Інакше ми заговоримо ці реформи, візьмемо фальстарт. Сьогоднішні політичні сили, які нині так завзято борються як справа, так і зліва, як опозиція, так і влада, за великим рахунком, стоять на одних і тих самих напівліберальних і дуже примітивних уявленнях про зміни в країні. У них насправді розходжень немає — питання про владу. Верховна Рада — єдине місце, політбіржа, де будь-які фантастичні рішення можливі, і за це ніхто не несе жодної відповідальності. Ні ми, ні тим більше виборці не маємо жодної можливості впливати на народних депутатів. Тому дострокові вибори були б дуже хорошою формою відповідальності. Після того, як ми проведемо дострокові вибори, можна вже впроваджувати весь комплекс тих змін, про які ми сьогодні говоримо. Наступний крок — вибори нового президента. Вже потім — адміністративно-територіальна реформа, виборність губернаторів тощо. Це, на мою думку, єдина реальна схема.
Юрій ЛЕВЕНЕЦЬ, заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:
— На мою думку, політична реформа — це політичний проект, який має бути зреалізований відповідною політичною силою. А звідси випливає, що скільки існує політичних сил, стільки й існує політичних проектів. І якщо ми зараз зібралися навколо цього документа, то ми обговорюємо лише одну з версій політичної реформи. Таким чином навряд чи можна за цим круглим столом і серед політиків дійти згоди щодо реалізації цього документа. Крім того, нагадаю, що структурні реформи завжди відбуваються під жорстким адміністративним контролем. На відміну від революцій.
Якщо ми говоримо про політичну реформу, то насамперед треба говорити про виборність. Політична реформа має розпочатися саме з цих питань. А експертному середовищу треба з’ясувати, який рівень політичного втручання взагалі потрібний українському суспільству.
Ігор ЖДАНОВ, директор політико-правових програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова:
— Насамперед, на мою думку, потрібно визначити деякі ключові моменти проведення політичної реформи. Наприклад, система виборів. Пропорційна ж система буває різною. Та, що є зараз — це найгірший варіант, який можна було придумати.
Інший момент — захiд стосовно депутата, який у разi переходу iз фракції у фракцію втрачає мандат, дійсно є непопулярним у світі. Але вiн необхідний. Має бути якийсь механізм політичної відповідальності. Був блок «За єдину Україну!», за нього проголосувало 11% виборців, яким пообіцяли гарне життя і таке інше. Де зараз фракція «За єдину Україну!»? Хто буде нести політичну відповідальність за ті обіцянки, які роздавав блок на виборах?
Ми повинні також чітко собі уявляти, як збалансувати повноваження у трикутнику «парламент — уряд — президент», визначити, хто буде здійснювати кадрові призначення. Очевидно, що потрібен додатковий контроль з боку парламенту за діяльністю силових відомств. Потрібно обговорювати механізм обрання президента. Від цього буде залежати і його конституційний статус, і його повноваження. Важливо також визначити механізм формування уряду. На мою думку, найбільша фракція, яка отримала мандати за пропорційним списком, в прiоритетному порядку повинна отримати право формувати уряд. Але що робити, якщо вона не зможе його сформувати? Це також має бути визначено.
Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:
— Сьогоднішні реалії — це теж результат політичних реформ, які відбуваються протягом 11 років. У нас склалася система, яка не здатна до самореформування. Реформу повинні здійснювати політичні сили. В мене є три версії того, як розуміти цю ініціативу влади. Перша — це нагадування, що Президент дійсно може стати новим. Версія друга — це вимушені поступки, оскільки є криза всередині цієї системи влади, і вона вже себе відчуває такою, що може втратити перспективу. Крім того, є тиск опозиції, чинник Заходу. І третя версія: політична реформа — це частина стратегії збереження влади.
Пунктами докладу зусиль в ході політичної реформи, яка дійсно необхідна Україні, мають стати: класичний розподіл влади на гілки, розведення влади і бізнесу і визначення статусу чиновництва.
