«Народний трибунал», що відбувся у Києві 12 жовтня, мало чим відрізнявся від аналогічного заходу на Європейській площі 16 вересня. Хіба що кількість учасників була в півтора разу меншою (за даними міліції, на цей раз прийшло від 6 до 8 тисяч) і вже ніхто, навіть Юлія Тимошенко, не заявляв згодом про «сотні тисяч людей». Напередодні влада цілком логічно захід заборонила, — із усіх мегафонів зранку на Хрещатику чоловічий голос сповіщав народ про відповідне рішення Шевченківського районного суду. Опозиція традиційно заборону суду порушила, і в призначений час колони, сформовані за партійним принципом, вже по відпрацьованому маршруту рушили до місця призначення.
До речі, про колони. Якщо важливий, навіть злегка помпезний хід комуністів під червоними прапорами, серед яких миготіли портрети не лише Ілліча, але й Петра Симоненка, а також Че Гевари, виглядало переконливо, то групка прихильників «Нашої України», що заздалегідь зібралася на майдані Незалежності, нічого, крім здивування, не викликала. Правда, організатори поступили хитро, — абсолютно кожному учаснику видали по прапору блоку, так що на загальному фоні здавалося, що делегатів від Віктора Ющенка також достатньо. Проходячи повз групу «нашоукраїнців», несподівано зустрічаю свою давню знайому, що розгортала новенький прапорець. «Привіт, Маша! А ти що тут робиш?» «Я політикою взагалі не цікавлюся!» — гордо заявляє Маша, переводячи розмову на іншу тему. Свою знайому я не засуджую. Вона працює вчителькою, до того ж одна виховує дитину... Від майдану Незалежності разом із колоною БЮТівців рухаюся до Європейської площі. У колоні, крім депутатів і партійних активістів, яких видно неозброєним оком, самі пенсіонери та студенти. Середній клас, інтереси якого ніби відстоюють прихильники Юлії Тимошенко, відсутній геть. Чим далі, тим цікавіше. На самій площі, ближче до яскраво- червоних кумачів, звертаю увагу на бойового вигляду жінку років п'ятдесяти, до якої одна за одною підходять пенсіонерки. Підходжу. В руках жінка тримає якийсь список. Бабусі по черзі ставлять у ньому свої автографи. «Товариші, після мітингу нікуди не розходимося, — заявляє вона суворим тоном. — Збираємося біля газетного кіоску для повторної реєстрації. Хто піде, грошей не отримає!..» Без коментарів.
І ось на трибуні приготувалися до оголошення початку «судового процесу». У центрі президії — Петро Симоненко, Юлія Тимошенко, Олександр Мороз. Віктор Ющенко відсутній. Першому слово — Олександру Турчинову (на фото). Він відкриває мітинг, що претендує на роль суду, направо і наліво сиплючи далеко не юридичними епітетами. Оголошується список народних обвинувачувачів. У кожного — довжелезний список звань і посад в органах державної влади, в тому числі виконавчої. Чому судять тільки одного із представників правлячої «меншості» — запитання риторичне.
Організатори «суду» підготували вимоги про порушення кримінальної справи проти Президента України Леоніда Кучми, в якому вони звинувачують його в порушенні 35 статей Кримінального кодексу. Для ведення судового процесу мітинг обрав «народний трибунал» на чолі з головою, колишнім мером Черкас Володимиром Олійником і секретарем СПУ Йосипом Вінським. Обвинувачення на адресу Президента зачитали члени народного трибуналу — народні депутати Сергій Головатий та Григорій Омельченко, а також екс-депутат Віктор Шишкін. Як свідки виступили, серед інших, лідер Компартії Петро Симоненко, Соцпартії — Олександр Мороз, Юлія Тимошенко, Тарас Чорновіл. Захисником Президента — і тут треба відзначити почуття гумору політтехнологів опозиції — призначили редактора газети «Свобода» Олега Ляшка.
Так званий «Народний трибунал» «засудив» Президента України Леоніда Кучму до вищої міри покарання — довічного ув'язнення. «Народний трибунал» також засудив дії держорганів, які забороняють проведення масових акцій з вимогами відставки Президента. Відносно юридичної сили прийнятих «трибуналом» рішень говорити не доводиться. Рішення приймалися всенародним голосуванням. При цьому головуючий ухитрявся якимсь чином констатувати, що у тисячному натовпі немає «жодного», хто був би проти чи утримався.
Після завершення мітингу частина учасників попрямувала до Генеральної прокуратури України, щоб передати вимоги Генпрокурору. Група народних депутатів увійшла до будинку і вручила заступнику Генерального прокурора України вимоги «народного трибуналу» про порушення кримінальної справи відносно Президента Леоніда Кучми, оформлені як депутатський запит. Замгенпрокурора, за словами депутатів, офіційно запевнив, що заява прийнята до розгляду, і рішення про порушення чи відмову у порушенні кримінальної справи буде прийнято протягом 10 днів. На початку сьомої вечора учасники мітингу, що розпочався о 14.00, розійшлися у різні боки.
Природно, найбільш важливим є питання про наслідки проведеної політичної акції. Оскільки акція чисто іміджева, то і наслідки її можуть бути лише такими. Зокрема, акція показала, що можливості опозиційних сил збирати людей на масові заходи помітно поменшали. Це було особливо добре видно у регіонах, де, на відміну від 16 вересня, на цей раз кількість учасників сягала сотень, а то й десятків осіб. Значна міра організованості колон свідчить лише про те, що люди набиралися туди організовано, «під замовлення», а не приєднувалися стихійно, за внутрішнім переконанням. Очевидно, розуміючи, що припинення акції «Повстань, Україно!» неминуче загрожує їй нічим іншим, як забуттям, опозиціонери, судячи з усього, вигадали продовження. Так в інтерв'ю Інтернет-газеті «Українська правда» один з лідерів СПУ Йосип Вінський заявив, що у вівторок опозиція зробить сенсаційну заяву. За деякими даними, на вівторок, тобто на сьогодні, намічено обнародування чергової версії «касетного скандалу». Опозиціонери відкрито заявляють про наміри звертатися за допомогою у боротьбі проти української влади до «іноземних судових органів». Як не пригадати досвід більшовиків-ленінців щодо взаємодії з іноземними донорами революції!? Однак чи знайдеться у нинішньому міжнародному стані якийсь щедрий «кайзер», готовий фінансувати повалення влади в іншій країні, — запитання досить спірне.
Ще одним фактом, що наводить на роздуми, стала неучасть в акції лідера «Нашої України» Віктора Ющенка. За нормальною логікою, після того, як у парламенті було сформовано більшість без участі його блоку, пану Ющенку слід було б приєднатися до іншої опозиції і робити ставку на «вулицю». Однак останнього він не зробив. Тут можна висунути дві основні версії. Перша: Віктор Ющенко просто у черговий раз виявив послідовність у своїй непослідовності. Версія друга — на цей раз позиція головного «нашоукраїнця» продиктована прагматичним розрахунком. У останні дні з вуст лідерів «Нашої України» можна було почути міркування про деяку нову стратегію. У чому вона полягає, поки що невідомо. Однак варто звернути увагу на недільну заяву Віктора Ющенка, в якій він говорить, що сподівається на створення демократичної більшості навколо трьох політичних сил — «Нашої України» і... «Регіонів України» та «Трудової України». Можна передбачити, що у зв'язку з колапсом переговорів про розподіл комітетів, про який повідомив лідер депутатської групи «Демократичні ініціативи» Степан Гавриш, сторони могли і піти на нові переговори в надії сторгуватися. У зв'язку з цим Віктор Ющенко своєю неучастю у мітингу можливо вирішив пограти у лояльність до Президента Леоніда Кучми, щоб таким чином повернути його прихильність. У той же час один із лідерів «Нашої України», голова ПРП Віктор Пинзеник заявив про те, що їх фракція переходить в опозицію. Чи повірить у черговий раз Президент Ющенку, і як до перспективи переграти конфігурацію більшості поставляться інші її учасники, невідомо. Однак, виходячи з розстановки реальних політичних сил як у парламенті, так і за його межами, подібний розвиток подій малоймовірний.
