Триває «полювання на відьом». Як на вовків — масовим загоном, з гучними криками та тріскалками, з відгородженням червоними (помаранчевими) прапорцями «наших» від «не наших» — всіх гуртом, без серйозного з’ясування персональної провини кожного, не за законом, а як вирішить колектив загінників. Висловиться більшість на користь публічної розправи над кимсь — значить, він винен і має бути підданий аутодафе. Ось і зайняті наші ЗМІ останнім часом тільки тим, що визначають відсоток тих, хто прагне помсти.
А почалося все з обговорення теми люстрації, що з’явилася невідомо звідки. Після 1991 року, коли дійсно сталися революційні зміни (виникла нова держава, змінився весь соціально-економічний лад тощо), про люстрації говорили дуже неохоче. І не дивно: адже в новій українській номенклатурі більшість становили представники номенклатури ще радянської — партійно- комсомольсько—дебістської. Тоді про люстрації майже не згадували, а тепер раптом згадали — напевно, для того, щоб виправдати революційне значення подій і якось заспокоїти помаранчевих радикалів, збентежених тим, що нова влада готова, як з’ясувалося, йти на компроміси з олігархами й вищими чиновниками з оточення Кучми. Але інакше й бути не могло: і сам Ющенко, й дуже багато людей з його нинішнього оточення ще вчора (або позавчора) були найближчим оточенням Леоніда Даниловича. І олігархів у новій системі влади теж вистачає. Відповідно, люстрація в сучасному розумінні цього слова — тобто обмеження права чиновників колишнього режиму займати високі посади в новій системі влади — у нас просто неможлива: дивись, вся влада розвалиться. Тому й пригадали раптом про первинне значення слова lustratio, що в перекладі з латини означає «очищення за допомогою ритуального жертвопринесення».
Потрібні жертви, а тоді й маси, що прагнуть змін, хоча б тимчасово притихнуть, і саме поняття «революція» буде виправдано, і… нічого по суті не зміниться — всі, хто сьогодні вгорі, залишаться при своїх інтересах. От і зайнялися найзавзятішi журналісти, за підтримки або з мовчазної згоди можновладців, шукати «цапів-відбувайлів». Схоже, знайшли: це екс-президент Кучма, російські політтехнологи на чолі з Глібом Павловським і (не дуже чітко, але цілком проглядається) російська влада.
Жертви вибрані, залишається тільки переконати маси в тому, що саме ці люди — вороги народу. І тут починається відверто брудна гра. Вже писав (і в цій газеті також) про те, що не згоден багато в чому з позицією Павловського та близьких йому московських політтехнологів, що не подобається мені нинішній політичний режим у Росії. Але різниця політичних позицій — одне, а методи, якими користуються деякі наші журналісти, намагаючись звинуватити Москву в усіх смертних гріхах, — зовсім інше. Абсолютно безсоромними бачаться мені телерепортажі Володимира Ар’єва, що грунтуються на незаконно підслуханих телефонних плітках. Базікання анонімних пліткарів поширюється з телеекрана по всій країні, й на його основі мільйонам людей навіюється думка, наче Гліб Павловський — організатор отруєння Віктора Ющенка, а Кремль прямо або непрямо несе відповідальність за підготовку терактів в Україні. Весь розрахунок тут, напевно, побудований на тому, що ні Павловський, ні, тим більше, офіційна Москва судитися з Ар’євим не схочуть, а українська демократична громадськість (якщо така є) заплющить очі на подібні неподобства в телеефірі. Сумно, що передачі Ар’єва йдуть на тому самому «5 му» телеканалі, який називає себе «каналом чесних новин» і на якому більше, ніж де-небудь іще, говорилося про «чистоту рук» і неприпустимість використання в політичних цілях «чорного піару». Минулого року низка політиків, політологів і журналістів (і я серед них) відмовилися співпрацювати з каналом «1+1» доти, доки там виходить «брудна» програма «Проте». Чи не час виявити подібну ж солідарність і щодо «5-го» каналу — поки там йдуть передачі Ар’єва? Тим більше, що канал цей сьогодні не опозиційний, а цілком «провладний», оскільки, як відомо, має відношення до нинішнього секретаря РНБОУ.
А тепер про екс-президента Кучму. Я пішов з його команди через два тижні після президентських виборів 94-го. З власної ініціативи, не бажаючи, щоб міністерство, яке відповідає за правопорядок, очолив офіцер КДБ, який переслідував дисидентів. Я звертався тоді до депутатів Верховної Ради з попередженням: очоливши найважливіше силове міністерство, чиновники, звиклі працювати методами радянської охранки, поширять ці методи і на роботу міністерств нової держави. Тоді депутати «Руху» не прислухалися до моїх слів і одностайно підтримали голосуванням цю кандидатуру, сьогодні ми бачимо, що з усього цього вийшло.
Не погоджуючись багато в чому з політикою, що проводилася Леонідом Кучмою, хочу, однак, зазначити: країну він здав своєму наступнику в набагато кращому стані, ніж отримав десять років тому. За свої ж дії під час помаранчевої революції Кучма, на мій погляд, взагалі заслуговує нагородження орденом цієї самої революції. Оскільки не пішов на використання сили проти демонстрантів, навіть у тих випадках, коли ті відверто порушували закон, блокуючи урядові будівлі (інше питання: чому він так вчинив? — але це тема зовсім іншої розмови). Головне все-таки не це. Головне те, що кожна людина, включаючи колишнього президента, повинна відповідати за свої конкретні злочинні діяння, якщо, звісно, вона їх скоювала. А вирішувати це має право тільки суд, якщо у нього є докази, необхідні для притягнення тієї чи іншої людини до кримінальної відповідальності у конкретній справі. Відкинувши дуже абстрактні обвинувачення в загальній злочинній діяльності Леоніда Кучми на посаді президента, побачимо: всерйоз розглядати можна лише обвинувачення в організації вбивства Георгія Гонгадзе. І підстава для такого обвинувачення лише одна: магнітофонний запис грубої лайки екс-президента на адресу Гонгадзе за декілька місяців до вбивства Георгія. Цей запис отриманий шляхом знов-таки незаконного підслуховування, тобто методом, використання якого призвело до «Вотергейту» й коштувало Річарду Ніксону політичної кар’єри. Але це в США, а не в Україні, яку західні політики та дипломати, мабуть, вважають країною третього світу, й тому прощають їй те, чого собі ніколи не пробачили б. Проте й Україні не прощали, коли там була інша влада, яка не влаштовувала Захід. Здається, це називається «політикою подвійних стандартів».
Я зовсім не вважаю, що сумнозвісний магнітофонний запис не треба використовувати під час розслідування «справи Гонгадзе». Доводьте ідентичність отриманого матеріалу і з’ясовуйте, що могло бути або не бути після слів Кучми. Важливо, щоб усім цим займалися ті слідчі й судові органи, які уповноважені на подібні дії законом і Конституцією країни. Спрямовувати ж з допомогою ЗМІ в один бік громадську думку, а потім використовувати її для тиску на слідство й суд — неприпустимо. З морального та юридичною погляду.
Викликає щонайменше здивування непослідовність позиції нашого нового Президента, який то закликає журналістів разом із ним «довести справу Гонгадзе до кінця», то погоджується з тим, що цією справою повинні займатися тільки правоохоронні органи й суд. Мотиви такої непослідовності зрозумілі. З одного боку, хочеться сподобатися своїм найактивнiшим прихильникам («Пора» та інші радикали) й переконати світ у революційності помаранчевих перетворень. З iншого — треба й реальною політикою займатися, а отже, треба підтримувати добрі відносини зі спікером парламенту та іншими можливими союзниками, чиї голоси, як припускають, звучать на плівках Мельниченка. Але хоч би там якими були політичні міркування, Президент зобов’язаний гарантувати виключно правове розв’язання проблеми.
Хтось скаже: нинішньому Генеральному прокурору Піскуну довіряти не можна — він, мовляв, завжди діяв за законами «телефонного права». Допускаю, але хочу при цьому нагадати: сьогодні джерелом «телефонного права» (якщо, звісно, воно зараз працює) може бути тільки та влада, за яку проголосував Майдан. Генерального прокурора зняти зі своєї посади може Президент України (ст. 122 Конституції), тобто Віктор Ющенко, підтриманий все тим же Майданом. Якщо Ющенко зберігає Піскуна на посаді, значить, він усю відповідальність бере на себе. Можна вимагати від Ющенка усунення Піскуна, але не можна підміняти роботу Генерального прокурора й суду активною діяльністю журналістів і навіть парламентаріїв. Сучасна демократія тримається на принципі розподілу влади, тобто на відділенні судової влади від влади законодавчої й виконавчої. Тим більше, від четвертої влади, влади мас-медіа. На жаль, ЗМІ можуть не лише допомогти формуванню розвиненого громадянського суспільства, а й здатні (анітрохи не в меншій мірі) заразити публіку небезпечним вірусом масового психозу. Останнє цілком імовірне у випадках, коли, за словами французького соціолога Сержа Московічі, «клас політиків- журналістів, філософів-журналістів, вчених журналістів продублює й замінить в очах публіки клас політиків, філософів або науковців (серед яких і правознавці — В.М. )». Відповідальна це справа — політична журналістика, анітрохи не менш, ніж сама політика.
Нагнітаючи пристрасті з метою вплинути на правоохоронні органи, безвідповідальні журналісти та політики не лише шкодять конкретним людям, чия провина ще не доведена (а це може призвести, як ми знаємо з прикладу Кравченка, до найстрашнішого — до насильницького переривання людського життя). Вони здатні створити таку атмосферу в країні, при якій громадська свідомість особистості витісняється на другий план колективною підсвідомістю натовпу, належним чином настроєною. І замість затвердження свободи слова та демократичних цінностей, заради чого начебто повинні працювати журналісти, ми несподівано стикаємося з домінуванням правого або лівого популізму. Чим це закінчувалося в історії, всім нам добре відомо.
Розумію, що цією публікацією або яким-небудь іншим особистим вчинком серйозно вплинути на істерію, що роздувається в мас-медіа з приводу ритуальних жертвоприносин я не зможу. Але для себе вирішив: скористаюся старим дідівським способом активної неучасті у Злі та знайомим політикам, політологам, журналістам, що грають у всі ці брудні ігри, руки при зустрічі не подам.
