Дещо простіше охарактеризувати вектор перехідності щодо окремих сфер суспільного життя, зокрема — до політичної: від суспільства тоталітарного типу — до демократичного. На рубежі 80— 90–х років цей вектор було сприйнято як імператив, і тоді ж прозвучали застереження радянських (тоді — ще радянських) політологів, що безпосередній перехід від тоталітаризму до демократії неможливий через відсутність необхідних політичних, соціальних, правових, етичних інституцій, і тому між тоталітаризмом і демократією неминучий етап авторитарного режиму, на якому ці інституції будуть цілеспрямовано формуватися.
Політичні еліти пострадянських республік прислухалися до цих рекомендацій і в 90-ті роки віддали перевагу президентській (президентсько-парламентській) моделі правління. Передбачається, що це має бути авторитаризм не традиційного типу, а трохи інший, який, використовуючи вельми ризиковану історичну аналогію, можна охарактеризувати як авторитаризм освічений: відносно нетривалий за часом функціонування і націлений на поступове, але неухильне подолання елементів «чистого» авторитаризму з одночасним зростанням питомої ваги демократичної складової режиму.
Політичні реалії останнього десятиріччя століття, що минає, не підтвердили цих оптимістичних прогнозів. Носії авторитарної влади не проявили схильності ні до обмеження термінів її функціонування, ні до її поступової демократичної трансформації. При цьому використовувалися і використовуються різні методи. Так, у Казахстані та Білорусі методами, дуже далеким від демократії, подовжено терміни президентських повноважень й істотно розширено самі ці повноваження. У Росії дедалі більше загострюється і прихована, «підкилимова», і відкрита, «надкилимова», боротьба відомої «сім'ї» та інших авторитаристських сил за збереження і зміцнення своїх позицій. Тенденція до самозбереження та самовідтворення авторитаризму виступає як закономірність політичного розвитку на всьому пострадянському просторі.
Під аналогічним кутом зору потрібно розглядати і процеси, які відбуваються в Україні, зокрема протягом часу, що минув після недавніх виборів Президента України. У виступах офіційних осіб, включаючи і самого Президента, в газетних публікаціях, теле- і радіоефірі настирливо пропагується теза про демократичний «вибір» народу, який здійснився того дня — на користь зближення з НАТО, європейської інтеграції, приватної власності на землю, прискорення приватизації і багато чого іншого.
Прагнення владних структур і підтримуючих їх ЗМІ витлумачити підсумки виборів саме таким чином — природне. Але навряд чи можна визнати ці підсумки волевиявленням більшості, а тим більше — всенародним. У другому турі президентських виборів «за» Л.Кучму проголосувало трохи більше 2/5 загального числа виборців, котрі мають право голосу. Інші ж проголосували за його суперника П.Симоненка або проти обох претендентів, активно виступивши тим самим проти кандидатури Л.Кучми, або ж віддали перевагу абсентеїзму — неучасті в голосуванні, себто хоч і пасивно, але теж відмовили йому в підтримці. Свого часу в Україні пропонувалося розглядати виборців, котрі не брали участі в голосуванні, як таких, що підтримують вибір більшості тих, які голосували. Але, як відомо, Конституційний суд України визнав таке трактування неконституційним.
Таким чином, на виборах у листопаді 1999 р. більшість виборців, причому більшість вельми значна (майже у 1,5 раза перевищуюча кількість голосів, які були подані «за» Л.Кучму), у тій чи іншій формі відмовилися підтримати кандидатуру Президента та його програму. Так що шановний Леонід Данилович отримав мандат від меншості громадян України, котрі володіють правом голосу. Такий розкол в суспiльствi є серйозним деструктивним фактором.
Більш того, зараз у деяких представникiв полiтичної елiти проглядаються спроби інституалізувати авторитаризм, вмонтувавши, впровадивши в політичну структуру України елементи, які дозволяють і далі діяти переважно авторитарними методами. До них відносяться, зокрема, заклики створити деякі «важелі впливу» на Верховну Раду. Мета такого «впливу» — зробити парламент більш «сприйнятливим» до будь- яких ініціатив влади, загрожуючи при цьому референдумом про створення двохпалатного парламенту.
У великій групі країн (Англія, Франція та ін.) бікамералізм складався історично. Нижчий у ті часи (третій) стан у боротьбі за свою рівноправність домагався (і, зрештою, домігся) свого станового представництва в особі однієї з палат парламенту. Навряд чи в сучасній Україні заслуговує на увагу постановка запитання про створення аналогічного органу станового представництва.
У політичному житті України непросто складаються взаємостосунки між трьома існуючими центрами влади: Президентом і його адміністрацією, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою. Створення ще одного центру влади в особі верхньої палати парламенту, перетворення «трикутника» влади в деякий, аж ніяк не магічний «квадрат» загрожує ускладненням взаємовідносин, множенням конфліктних ситуацій у громіздкому механізмі пошуку й узгодження взаємоприйнятних рішень.
Прибічники створення сенату (як передбачається назвати верхню палату) посилаються на те, що він буде інструментом відстоювання інтересів різних регіонів. Насправді ж в унітарній державі парламент покликаний проводити єдину, цілісну, загальнонаціональну політику, протистояти — у разі необхідності — місництву. Сенат неминуче перетвориться на ристалище для нескінченного протистояння регіональних інтересів і амбіцій. Це вкрай небезпечно для України. Економічні, соціальні, історичні, етнічні, конфесійні відмінності між її регіонами породжують вкрай небажані відцентрові тенденції, а ослаблення інтегруючої ролі парламенту в разі переходу до бікамералізму неминуче надасть цим тенденціям характеру, який загрожує єдності та соборності України.
Цікаво також, що в конституційних актах України, від конституції Пилипа Орлика до конституцій радянського періоду, а також у проектах Конституції УНР (1918 р.) і Основного Державного Закону УНР (1919 р.) незмінно передбачалося створення однопалатного парламенту. Навряд чи, вдосконалюючи конституційну розбудову незалежної України, потрібно порушувати цю традицію і ламати один з усталених принципів національного конституціоналізму.
І, нарешті, останнє за порядком викладу, але, мабуть, найбільш істотне міркування. Передбачається, що в сенат увійдуть передусім ex officio (за посадою) вищі посадовці регіонів (АРК, областей, можливо, великих міст). Вони, природно, очолюватимуть свої регіональні «команди», визначаючи їхні позиції та результати голосування. Яку лінію проводитимуть у сенаті посадовці, котрі призначаються, контролюються й усуваються за власним розсудом Президентом, ні у кого не може викликати сумнівів. Отже, сенатори та сенат загалом цілком можуть стати тим ще одним троянським конем, який остаточно заблокує не тільки самостійність Верховної Ради, а й весь процес трансформації політичної системи України в напрямі її демократизації.
