Економісти у своїх аналізах і особливо в порадах, які вони щедро роздають урядам, занадто схильні нехтувати тим фактом, що серед чинників, які визначають сьогодення і майбутнє суспільства, є багато таких, що не належать до сфери економіки. Саме поєднання історичних, географічних, культурних, економічних та інших особливостей пояснює сьогодення, а також кидає світло на майбутнє. І саме це поєднання живить, у контексті «перспективного аналізу», проактивні дії посадових осіб, відповідальних за прийняття рішень як у державному, так і в приватному секторі. Коли ми бажаємо, щоб майбутнє було відірване від минулого, слід мати на увазі, що обидва залежать від одних і тих самих визначальних чинників. Отже, саме цими чинниками необхідно буде оперувати для того, щоб спровокувати такий відрив.
Досліджуючи болісне минуле України, ми змушені констатувати, що багато її лих пояснюються географічним положенням країни в центрі Європи, між сходом і заходом, між північчю і півднем, у місці зіткнення великих імперій: Османської, Австро-Угорської, Германської, Російської. Сьогодні, звичайно, географічне положення України не змінилося, але зникли великі імперії. Економічне співробітництво прийшло на заміну військово-поліцейському примусу, і те, що вчора визначало невдачi України, завтра може принести їй щастя. Положення України на політичній карті Європи стало сьогодні головною передумовою її майбутнього. Звичайно, за умови, що країна зможе вибрати правильну стратегію у використанні цієї передумови для вирішення двох головних завдань.
По-перше, побудувати справжню національну державу, здатну об’єднати своїх громадян навколо ідеї створення національної єдності, працювати над створенням сильної правової держави, яка спиратиметься на компетентне управління і буде здатна вести діалог із народом, котрий має перевтілитися в організоване та відповідальне громадянське суспільство.
По-друге, створити умови для реформування виробничих структур, здатних сприяти остаточному входженню економіки України у світовий ринок, обмежуючи при цьому падіння рівня життя найбільш незахищених соціальних груп. Поліпшення умов життя населення, які значно погіршилися з часу розпаду Радянського Союзу, є необхідною умовою виховання національних почуттів, а також формування такого стилю поведінки індивідууму, який сприятиме зміцненню демократії. Не можна розглядати демократію просто як наслідок майбутнього економічного зростання, без будь- якого додаткового ризику для громадянських свобод. Розвиток механізмів прояву національної солідарності зможе згодом сприяти зміцненню надійності ринкових структур, навіть якщо безпосередньо тепер ці механізми здаються, скоріше, додатковими ускладненнями.
Обидва завдання тісно пов’язані між собою, адже створення нових економічних структур не може бути результатом однієї лише вільної гри ринкових сил. Із тієї простої причини, що останні є «короткозорими». Крім того, слабкість держави в перехідний період посилює негативні наслідки «будь-якого ринку», а саме: розвиток злочинності, корупції та тіньової економіки. Усі ці явища, з одного боку, стають чинниками соціальної нерівності, приводячи до поляризації суспільства за рівнем доходів, а з другого, відлякують інвесторів, які могли б сприяти розвитку здорової та стабільної ринкової економіки. Не викликає жодного сумніву те, що країна зможе вирватися з цього порочного кола, лише якщо держава буде здатна і матиме волю до реалізації свідомого стратегічного курсу на запровадження системних перетворень, необхідних для забезпечення стабільного зростання економіки України.
У контексті цих завдань міжнародне середовище відіграє ключову роль, оскільки саме за межами своїх кордонів Україна зможе знайти водночас і ринок збуту для продукції свого виробництва, і капітал для інвестицій, необхідних для реформування виробничої сфери. Тим часом особливості торговельних зв’язків, які Україна підтримує з усім світом, і, зокрема, структура її експорту до країн із високорозвинутою промисловістю, з переважанням продукції первинного металургійного та хімічного виробництва з низькою доданою вартістю, а також енергетична криза, що впливає на склад її імпорту, змушує вважати, що за нинішнього стану справ безумовне відкриття української економіки перед світовими ринками буде, безсумнівно, скоріше згубним, аніж позитивним. В умовах пострадянської спадщини (картелізація, бартер, ухиляння від сплати податків) та за відсутності загалом налагодженої торговельної практики і торговельних мереж — порівняльні переваги, які несе в собі структура зовнішньої торгівлі, сьогодні не матимуть такого ж ефекту, як ті порівняльні переваги, які можна було б отримати від ефективного управління виробничими структурами. Саме лише входження найрентабельніших промислових структур до транснаціональних груп, що успішно діють на світовому ринку, може дати швидкі результати у вигляді порівняльних переваг. Звідси випливає важливість такого управління процесом приватизації, яке дало б змогу залучити досвідчених інвесторів до формування стратегії розвитку підприємств, відкритих для міжнародної конкуренції, і віддалило від управління хижаків, що діють за логікою мафіозі.
Відкриття для міжнародної конкуренції, дерегулювання зовнішньої торгівлі, оволодіння навичками ведення переговорів і, загалом, усі інші дії та заходи, метою яких є підготовка України до відкриття її економіки для міжнародної конкуренції, видаються неминучими. Вони можуть запроваджуватися поступово, і не лише за рахунок поетапної розтягнутості їхнього запровадження в часі, але й, зокрема, через урахування географічного виміру, що стає можливим завдяки регіональному економічному співробітництву. Саме в цьому контексті Європейський Союз підписав з Україною Угоду про партнерство і співробітництво (УПС). Однак стан економіки України, її інститутів та в цілому всього українського суспільства змушує вважати, що інтеграція країни до Європейського Союзу не стане подією найближчого майбутнього. До того ж, досвід розширення Європейського Союзу і прийняття до нього «найпередовіших» країн Центральної Європи лише підтверджує цей прогноз. Шлях до побудови «Великої Європи» буде довгим, але відтепер він буде розділений на проміжні етапи, що відкриватимуть ініціативи регіонального економічного співробітництва. Такі, як Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю або Чорноморське економічне співробітництво, або Програма співробітництва країн Балтійського регіону, яку активно підтримує Організація економічного співробітництва і розвитку. Цей вид ініціатив поки що не належить до пріоритетів у діяльності уряду України і в цьому відношенні значно поступається таким напрямкам, як вступ до Світової організації торгівлі (СОТ) або Угода про партнерство і співробітництво (УПС) з Європейським Союзом. Безперечно, це є проявом недостатньо реалістичного підходу, оскільки на нинішньому неминуче довгому етапі необхідного виведення країни на належний інституційний та економічний рівень Україна могла б здобути багато переваг від приєднання до вже існуючих блоків багатостороннього торговельного співробітництва.
Насамперед, ці ініціативи створюють інституційну схему, в межах якої можуть оперативно вирішуватися деякі з важливих організаційних питань (міжнародні платежі, єдині митні тарифи, гармонізація фіскальної системи, фінансування торгівлі, проектування та створення інфраструктур тощо). Наприклад, вражає той факт, що більшість проектів, реалізованих у межах Чорноморського економічного співробітництва, належить до найбільш життєво важливих для української економіки галузей: енергетики (створення Чорноморського регіонального енергетичного центру), фінансування зовнішньої торгівлі (створення Чорноморського банку торгівлі та розвитку), розвитку науково-технічного потенціалу (створення Чорноморського центру наукових і культурних зв’язків, Конвенція про співробітництво з питань наукової та культурної інформації, організація «Дунай — Чорне море», Чорноморський університет), розвитку приватного сектора (створення Центру малих і середніх підприємств, організація численних міжнародних форумів, конференцій та ярмарків). Безперечно, інші ініціативи, спрямовані на підтримку країн із перехідною економікою, зможуть народитися як результат розвитку регіонального економічного співробітництва. Зокрема, запровадження регіональних платіжних механізмів, які обмежили б використання твердих валют у торговельних операціях між регіональними партнерами. Таким шляхом можна було б вести наступ на бартерні угоди і долати зростання заборгованості, зменшуючи тиск на міжнародні валютні резерви.
З іншого боку, той факт, що в регіонах, зацікавлених в угодах про співробітництво, представлені водночас країни як із перехідною, так і з ринковою економікою, країни — члени ЄС і країни — кандидати на вступ до нього, несе в собі живлющу енергію і дозволяє налагоджувати стійкі зв’язки з Європейським Союзом, а також із основними міжнародними організаціями, залученими до економічного співробітництва в Європі. Активна участь України в таких ініціативах забезпечила б прискорення процесу оволодіння навичками ведення переговорів у галузі економіки і торгівлі, зокрема завдяки тому, що країна отримувала б послідовнішу технічну підтримку. Якщо можна побоюватися зіткнення між слабкими перехідними економіками і могутніми постіндустріальними економіками, то можна також сподіватися на своєрідне «схрещування» між партнерами, які водночас і доповнюють одне одного, і стикаються з деякими важливими спільними проблемами. Саме до таких проблем належить одна, що вимагає постійної особливої уваги, — це необхідність перебудови відносин із Росією.
Перебудови відносин із Росією потребують не лише ті країни, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, або колишні країни — члени РЕВ. Країни «капіталістичного блоку» завжди підтримували торговельні зв’язки з «радянським блоком» у досить специфічній формі. І навіть якщо сьогодні такі специфічні зв’язки вже не підтримуються, то нормальні відносини їм на заміну, однак, ще не прийшли. Насправді ненормальність відносин сьогодні має різні ознаки, залежно від того, про які країни йдеться — з перехідною економікою або інші. У першому випадку, зокрема у випадку колишніх республік Радянського Союзу, проявом такої ненормальності є асиметрія у відносинах, в якій значною мірою відбивається інертність структур і поведінок, успадкованих із минулого. У другому випадку ця ненормальність відображається в ускладненому виробленні ставлення до таких країн як до потенційно великого ринку, і все це через недостатню платоспроможність, недовіру і, взагалі, через усі негативні наслідки перехідного періоду в Росії. Розгляд цих проблем під регіональним кутом зору дає можливість розвивати солідарність між усіма зацікавленими країнами, навіть якщо кожна країна має свій підхід до цих проблем. Наприклад, Програма співробітництва країн Балтійського регіону являє собою справжню «школу», об’єднуючи одну з держав — членів Європейського Союзу, яка підтримувала в минулому особливі торговельні зв’язки з СРСР (Фінляндію) та три колишні радянські республіки (Прибалтійські країни), одна з яких уже готується приєднатися до Європейського Союзу, а також Польщу, колишнього члена РЕВ і майбутнього члена Європейського Союзу, і Скандинавські держави. Розвиток цієї ініціативи заслуговує на увагу з боку країн Чорноморського басейну, адже тут є багато схожих рис і проблем.
Регіональний підхід до питання перебудови економічних зв’язків із Росією за умови, що така перебудова не обмежуватиметься лише «Співдружністю незалежних держав», матиме важливим наслідком подолання асиметрії в двосторонньому підході та відновлення певної рівноваги у відносинах між Росією та її партнерами. З другого боку, такий підхід цілком відповідає процесу звільнення від традицій, що існували в радянському просторі, а отже, віддаляє загрозу повернення колишніх радянських республік під домінування Москви. Несхожість цих країн між собою є гарантією такого нового підходу, який надасть поштовху розвиткові торговельних відносин, що зміцнюватимуть ринкове регулювання і відповідатимуть вимогам світової організації торгівлі.
Як за своїм географічним положенням, так і за своїми історичними та культурними особливостями, про які згадувалося на початку цієї статті, Україна здатна відіграти стратегічну роль у будь-якій регіональній ініціативі, метою якої є розвиток здорових економічних відносин між групою країн, деякі з яких, з-поміж них і Росія, переживають перехідний період. Така роль першого плану була б цілком виправданою, адже вона могла б принести країні неабиякі переваги: розширення експорту і залучення іноземних інвесторів за короткий термін, а згодом — появу здорових і стабільних економічних структур, що в майбутньому дозволило б Україні претендувати на повноправне членство в Європейському Союзі.
