Зізнаюсь, у школі я так і не прочитав Льва Толстого — його велетенські романи не йшли в жодне порівняння з книжками моїх тогочасних улюбленців — Джона Віндема, Кліфорда Саймака, Роберта Шеклі. Зате, як і всі школярі, я прочитав ПРО Толстого в шкільному підручнику; левову частку отого ПРО становили цитати з Леніна, незаперечного авторитета на ниві всіх можливих наук.
Таким чином, я знав, що Толстой є «дзеркалом російської революції», тому що «відбив накипілу ненависть, визріле прагнення кращого, бажання позбутися минулого, — і незрілість мрійливості, політичної невихованості, революційної м’якотілості», притаманні мільйонам селян напередодні російської буржуазної революції, він буквально уособив собою й своєю творчістю «кричущі суперечності» «селянської буржуазної революції». Можна було не читати Толстого й мати «п’ятірку», бадьоро проторохкотівши, що письменник «не зрозумів ні робітничого руху та його ролі в боротьбі за соціалізм, ні російської революції», а проте його твори не є безнадійним сміттям, тому що в них є, як-не-як, «нещадна критика капіталістичної експлуатації, викриття урядових насильств, комедії суду й державного управління, розкриття усієї глибини суперечностей між зростанням багатства й завоюваннями цивілізації та збільшенням злиднів, здичавілості й мук робітничих мас».
Стаття Леніна «Лев Толстой як дзеркало російської революції», написана у вересні 1908 року до 80-ліття з дня народження визначного письменника, дала своєрідний «методологічний» ключ для всього пізнішого «марксистсько-ленінського літературознавства» в його титанічних зусиллях пристосувати всю (по змозі) класичну літературу до своїх вузькопартійних, утилітарно-пропагандистських потреб. «Методологія» виявилась настільки простою, що, озброївшись нею, не тільки ледачі десятикласники ставали відмінниками, а й бездарні «літературознавці» вибивались у доктори та академіки.
Фактично вся «діалектика» зводилась до невибагливої тези про те, що письменник NN (Толстой, Гоголь, Шевченко, Бальзак, Діккенс — можна було продовжувати аж до Есхіла та Еврипіда) не до кінця усвідомив вирішальну роль пролетаріату в успішному завершенні класової боротьби і, звичайно ж, не передбачив появи компартії як авангарду вищезгаданого пролетаріату, озброєного найпередовішим марксистсько-ленінським вченням. А проте з другого боку — і це вже була «антитеза» — письменник NN як людина безумовно талановита, з розвиненою мистецькою інтуїцією, об’єктивно відобразив суперечності існуючого ладу, викрив антинародну сутність, нерідко проти власної волі, посприяв пришестю світлого комуністичного майбуття.
Відтак кожен більш-менш талановитий письменник міг бути легко причислений як не до спільників, то принаймні до попередників російських більшовиків, — адже кожен щось «викривав» і щось «обстоював», що тою чи тою мірою може бути інтерпретоване як «боротьба за соціальну справедливість». Тож коли до комуністичного «раю» більшовицьке літературознавство допускало лише письменників-соцреалістів, починаючи з Горького і Дем’яна Бєдного, то до «чистилища» потрапляли всі інші.
Сьогодні про цей триярусний більшовицький іконостас можна було б і не згадувати, як і про статтю його головного творця-методолога, — адже в Україні вже зросло покоління, яке нічого про ту статтю не чуло. Проте більшовизм в Україні нікуди не подівся — те, що 1991 року компартія начебто зникла, а марксистсько-ленінська ідеологія перестала бути офіційно-обов’язковою, зовсім не означає, що зник специфічний дух, специфічний стиль мислення і врядування, притаманний комуністичним елітам. Радше навпаки — те, що ми маємо нині в політиці, економіці, культурі, є логічним завершенням більшовизму, тільки вже не сектантсько-революційного, кровожерного й фанатично-затятого у своєму прагненні змінити світ, а розжирілого й ледачого, безмірно цинічного й так само затятого у своєму прагненні нічого не змінювати.
Ми повинні радіти, що цей режим не дбає про літературу й мистецтво, бо в попередні десятиліття його «дбання» коштувало українській культурі занадто дорого. Причому не «дбає» не тому, що позбувся вульгарно-утилітарного погляду на культуру, започаткованого, зрештою, не Леніним, а Чернишевським—Добролюбовим—Писарєвим. Він не «дбає» саме тому, що з утилітарного погляду культура йому цілком непотрібна для утримання влади.
«З-поміж усіх мистецтв для нас найважливіше кіно», — казав на самому початку 20-х років великий політик, дарма що поганий літератор, Володимир Ульянов-Ленін. Він ще не знав тоді, що через десять років кіно стане звуковим, а ще через десять років з’являться перші телевізори. Сьогодні він, безумовно, сказав би, що з-поміж усіх мистецтв для нас найважливіше телебачення. І його послідовники, які утримують нині в Україні владу, чудово це усвідомлюють. Увімкніть, панове, будь-який український канал, найкраще — УТ-1, і ви в цьому переконаєтеся.
ДО РЕЧІ
У зв’язку з «датою» від дня виходу статті Леніна не можна не сказати про чудовий внесок Володимира Ульянова у вітчизняну журналістику (особливо в перебудовну й післяперебудовну). Володимир Ілліч винайшов не лише однойменну лампочку, а й універсальний заголовок «Хтось як дзеркало чогось». Усі ми пам’ятаємо безліч таких заголовків у хороших, поганих і дуже поганих статтях. Щоправда, зловживання «винаходом» призвело, в результаті, до того, що тепер у хороших газетах журналістів за такі заголовки просто звільняють з роботи. Може, це й на краще.
№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
