Чомусь, коли починають говорити про Державу (про будь-яку) — одиницю соціального устрою — в моїй уяві одразу ж виникає асоціації, аналогічні, тій, як у відомій російській приповітці — «Один с сошкой, а семеро с ложкой». «Семеро с ложкой» — це та потужна державна машина з усіма владними гілками, яка «сидить на плечах» кожного громадянина будь-якої держави — відносно України — на плечах отого «маленького українця», про якого вряди-годи згадує наш гарант. Мене, до речі, ображає таке визначення. На мою думку правильніше було б назвати кожного громадянина України — Малий Великий Українець — феноменальний зі своєю життєвою мудрістю і терплячістю, бо від нього, нарешті, залежить, чи буде взагалі завтра така інституція як — Держава Україна (цікаво, чи витримав би якийсь європейський народ ті «експерименти» над ним, подібні до тих, які робить українська влада вже 17 років?). Ні, це не манія величі, а повага до наших громадян (таке порівняння гаранта дуже вже нагадує «гвинтикову сталінську психологію». Пам’ятаєте відомий вірш Р. Рождественського «Люди-гвинтики»?). Тож Держава, міцно та зручно «умостившись на плечах її громадян» та ухопивши «Бога за бороду» (так їй здається), зосередивши в собі всі гілки влади, зрідка зверхньо та безкарно позирає на свій «підмурок», вважаючи, що вже своєю присутністю «ощасливила» громадян, а по великому рахунку — плюючи на них. Звичайно ж подібна картина — відображення наших реалій, на жаль. Безумовно подібна ситуація у взаємовідносинах Громадянина та Держави тривати безкінечно не може, що дуже влучно і, я б сказав «смачно», змалював кореспондент «Дня» Ю. Райхель у своїй статті «Партія обурених» («День» №165 від 16.09.08). Пан Юрій дуже мудро зазначив, що «неминуче настане день, коли байдужі вівці роз’яряться та пожеруть вовків, які дуже довго виють їм на вуха...». Закони діалектики передбачають перехід кількості в якість — тобто коли брехливі політики — влада, «забрехавшись по вуха», не здатні щось корисне зробити для держави (а ми, пересічні все більше переконуємося у цьому), стається вибух (приклад — Майдан-2004), тобто, коли порушується баланс між Громадянином та Державою, то це виливається у протест. Протести — це пошуку шляху відновлення балансу довіри. Як довго буде тривати цей пошук, залежить врешті від нашого ступеню обурення і бажання щось змінити на краще у цьому світі. На мою думку, ця боротьба — пошук балансу між Громадянином і Державою не закінчиться ніколи, тому що ідеального балансу між Державою (експлуататором) та Громадянином (хто її утримує) не буває. Є тільки постійне поступове наближення до нього.
Саме визначення Держави вимагає відповідної угоди (визначену певними законами) між Громадянином і Державою. Держава — гарант безпеки Громадянина і його комфортного існування в ній. Громадянин своєю працею утримує той державний апарат, який забезпечує ці засадничі положення. Тобто існує (повинен існувати) певний баланс гарантій Держави і зобов’язань Громадянина.
Якщо цей баланс зберігається — це сильна Держава, в якій комфортно і заможно живеться Громадянам, якщо цей баланс порушується — Державу починає лихоманити, у громадян з’являється невдоволення, недовіра, невпевненість у завтрашньому дні, вони починають «метатися» та шукати вихід — кращої долі — (у тому числі і тікаючи з цієї держави). В свою чергу до такої Держави «в хворобливому стані лихоманки» проявляють «велику увагу» сусіди, у них виникають певні спокуси скористатися з «нагоди» негараздів, прибрати до рук те, що «погано лежить», «приєднати» цю державу до себе або нав’язати їй свою політику. Принцип Макіавеллі «Розділяй і владарюй» набирає цілком окреслених контурів. Прописні істини, скажете Ви, але ж, погодьтеся, як українцям зараз потрібен цей «баланс»! Що ж треба зробити, щоб досягти його? Адже сила Держави саме в згаданому балансі.
Найперше, що повинна робити кожна Держава — щодня, щомиті — постійно виховувати у своїх громадян віру і довіру до себе, до інститутів влади. У влади Слово не повинно розходитися з Ділом. Зовсім недавно за допомогою саме такого гасла «Не словом, а ділом» В. Ющенко прийшов до влади.., а фактично сьогодні маємо — «між словом і ділом». Багато громадян України сьогодні розчаровані саме з-за того, що у влади слово ну дуже розходиться з ділом. Влада живе сама по собі, а громадяни — самі по собі. На жаль, усі 17 років незалежності України влада тільки те й робить, що дурить своїх громадян. Далеко ходити не треба: згадаймо нашу горезвісну приватизацію державного майна (народ не обдуриш, він одразу ж назвав це «прихватизацією»), пенсійну реформу (зрівнялівка), «сприяння» малому та середньому бізнесу (а фактично знущання та знищення його), невиконання вимог сучасного розвитку — люстрації і відповідно заборона обіймати керівні посади партфункціонерам, які себе скомпрометували (чехи, поляки, угорці зробили люстрацію і ми бачимо, де вони і де ми...), дії держави на фактичне сприяння корупції на всіх щаблях влади (під гаслом боротьби з нею) тощо. Чого тільки варте одне невиконане гасло «Бандити будуть сидіти в тюрмах!» Мабуть, у нас ідеальна країна — бо немає бандитів, а значить нікого садити. На всіх щаблях влади куди тільки не «потикається малий українець», його жорстоко та безжально обдурює Держава, ущемляє в правах... Ось корені зневіри. Тож якщо суспільство, пронизане такою зневірою, звідки взятися патріотизму? Хто буде захищати таку Державу? Риторичне запитання, Наразі дуже актуальне питання національної безпеки та цілісності Держави. За такого співвідношення балансу «довіри» між Громадянином та Державою важко сподіватися на те, що хтось щиро буде відстоювати ці цінності? Навіть Росія з її ідеєю — фікс «ліберальної імперії», вихована на фальшивих цінностях «Кадетів», більш патріотично налаштована сьогодні. Нав’язуючи нам ці цінності, Росія «кує» і «черпає» кадри патріотів серед українців, своєї держави. А що Україна? Як завжди відстає у питанні патріотичного виховання. І важко не погодитися з Володимиром Ференцем з м. Івано-Франківська, коли він говорить, що «виважена зовнішня політика примножує прихильників держави передовсім серед її громадян. Безкорислива дружба інших держав — завжди ілюзія. У критичні моменти кожен народ так званої світової співдружності дбає лише про власні інтереси» («Слово просвіти» — №36 від 04.09.08 р. «Тонкі струни українсько-російських відносин»). Тобто кожна держава сильна лише до тих пір, поки відсоток громадян, задоволених її політикою, переважає відсоток незадоволених. Як бачимо, наразі відсоток незадоволених громадян України досяг критичної маси, тому передбачити, «як воно далі складеться», стає все легше — чекайте вибуху. Для відновлення балансу довіри між Громадянином та Державою потрібні кардинальні (досить непопулярні) реформи, які в умовах «постійних виборів» ніхто робити не буде з метою «не розтринькати» електорат. Але ж дійсно «караул устал»...
