Дві страхітливі світові війни, багаторічне балансування цивілізації на грані термоядерного самознищення, ціла низка революційних спалахів і локальних війн (у яких нерідко брали участь держави з населенням у сотні мільйонів людей), широкомасштабна науково-технологічна і технічна революція, утвердження понад сотні нових (чи відновлених) держав, формування нових націй на територіях, де досі проживали розрізнені племена, і воскресіння політичної активності ряду, здавалося б, приречених на асиміляцію чи розпад переможених сусідами національних спільнот, — усе це вмістило у собі ХХ століття. Та однією із головних подій (і водночас проблем) цього століття, на яку не завжди звертають належну увагу, стала реалізація у тій чи іншій формах соціальної держави — способу суспільної самоорганізації людства, без якого були б неможливі ні грандіозні наукові відкриття, ні сміливі технологічні прориви, ні, зрештою, саме існування цивілізації як форми поступу людської свободи.
А водночас неадекватні — з тих чи інших, об’єктивних чи суб’єктивних причин — відповіді на виклик історичної потреби у побудові суспільства соціальної відповідальності та солідарності не раз призводили до скочування цілого ряду країн до різних форм тоталітаризму й авторитаризму, ба більше — до соціального та культурного регресу великих людських спільнот і до катастроф, які вартували життя десяткам мільйонів людей. Саме під гаслами соціальної справедливості творилися найстрашніші несправедливості; й саме «народні» держави реально виявлялися у стратегічному підсумку найбільш антинародними (хоча в плані тактичному часом і демонстрували неабиякі здобутки у сенсі підвищення масового добробуту в обмін на громадянські свободи й людські права). Власне, соціальна держава в повному розумінні цього слова виступала як втілення (ясна річ, не ідеальне, бо повністю втілити ідеали у земній повсякденності принципово неможливо) принципів свободи, солідарності й справедливості — причому свобода світогляду та діяльності (й її «екзистенційний двійник» — відповідальність) у цій системі цінностей мала реально, а не декларативно перебувати на першому місці. Натомість у різних варіантах квазісоціальної держави її алгоритми життя задавалися зовсім іншими чинниками, які образно були описані найвизначнішими творцями таких утворень — Володимиром Леніним та Адольфом Гітлером — як «залізна хода (рос. «поступь») пролетарських/коричневих батальйонів».
У цьому контексті 7 листопада 1917 року — справді знаковий день, коли інтуїтивне прагнення мільйонів виснажених світовою війною росіян (власне, тих, хто вважав себе громадянами Росії) до творення соціальної держави поєдналося із цілком раціональним намаганням невеликої групи радикальних політиків втілити у життя всесвітньо-історичну утопію остаточного щастя.
ВИНАХІДНИКИ
У середині ХІХ століття паралельно з оформленням марксистської та інших лівосоціалістичних і комуністичних концепцій безкласового й бездержавного суспільства і слідом за ліберальними проектами ринкової саморегуляції з мінімальним державним втручанням з’являється й ідея соціальної держави. Остання не повинна бути «нічним сторожем» при ринку, в якому кожен за себе і тільки Бог за всіх; водночас вона не є й органом «диктатури пролетаріату» чи «трудового народу», виступаючи загальним благодійником і власником-розпорядником усіх благ. Сам термін вперше використовує німецький філософ та економіст Лоренц фон Штайн у 1850 році, хоча вельми близький до нього за змістом термін «соціальна республіка» широко вживався вже під час революції 1848 року у Франції.
Лоренц фон Штайн зазначає, що однією з функцій держави є «підтримання абсолютної рівності у правах для всіх різноманітних суспільних класів та для окремої особистості у її самовизначенні за допомогою своєї влади». Держава, за Штайном, «зобов’язана сприяти економічному й суспільному прогресу всіх своїх громадян, бо в кінцевому підсумку розвиток одного виступає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі ведеться мова про соціальну державу». Цікаво, що теза про взаємну обумовленість індивідуального людського розвитку майже точно повторює заключні слова «Маніфесту Комуністичної партії», і це не випадково: автор першої теорії соціальної держави був послідовним противником Маркса, але водночас визнавав, що капіталізм веде до пролетарської революції, а сучасна йому держава є знаряддям в руках панівних верств і засобом експлуатації більшості населення. За умов, коли ринкова економіка об’єктивно поділяє суспільство на власників та невласників, вкрай загострюється класова боротьба; потужний пролетаріат та інші незаможні класи неминуче мають урешті-решт захопити владу, що, на думку Штайна, матиме наслідком не просто руйнацію інститутів приватної власності, ринкової економіки, релігії, права, а й ліквідацію самої можливості свободи як такої. Відтак єдиний порятунок полягає в тому, що держава зі «знаряддя приватних інтересів» має перетворитися на інструмент загальної користі, на «найвищий союз», у якому взаємодіють різні верстви та класи задля спільного блага й прогресу при збереженні прав і свобод.
Як перетворити державу на надкласову структуру? Лоренц фон Штайн вважав, що це неможливо зробити ані за абсолютної монархії (яка тоді панувала у численних державах на території нинішньої Німеччини), ані за демократичної республіки (яка за абсолютного домінування злидарів серед виборців неминуче матиме наслідком пролетарську, або й навіть люмпен-пролетарську диктатуру). Єдиний вихід — встановлення конституційної монархії, де «начало влади органічно поєднується і началом свободи». Це досягається за рахунок розподілу влад — монархічної (княжої, за Штайном), законодавчої і виконавчої, яка має сполучатися з народним представництвом на всіх владних рівнях.
Таким чином, вважав німецький мислитель, можна зберегти систему, засновану на приватній власності та правових свободах шляхом надання їй більшої соціальної спрямованості та проведення реформ в інтересах бідних та політично утиснених класів. Ці реформи полягали б у підвищенні рівня освіти та матеріального споживання, досягнення більшої продуктивності праці шляхом її механізації, встановлення пенсій за віком та станом здоров’я тощо. Майже соціалізм — в тому, що стосується практичних наслідків реформ для поліпшення добробуту мас; але концептуально розроблений зовсім не марксистом, а, навпаки, консервативним опонентом Маркса. Частина цих ідей була реалізована «залізним канцлером» Отто фон Бісмарком, частина — імператором Вільгельмом ІІ, і в ХХ століття Німеччина ввійшла з достатньо розвиненим соціальним законодавством, ухваленим як внаслідок ініціатив владних кіл, так і під тиском потужного профспілкового та соціал-демократичного руху. Вслід за Німеччиною рушають й інші. Так, соціальне страхування від нещасного випадку встановлюється в Австрії в 1887 році, у Франції — в 1898 році, в Норвегії — в 1894 році, в Новій Зеландії — в 1900 році, у Швеції — в 1901 році. Державне медичне страхування впроваджується в Австрії у 1888 році, у Швеції — в 1891 році, в Норвегії — в 1909 році. А у Великій Британії партія консерваторів на початку ХХ століття розколюється; з неї виходять «нові консерватори», серед яких — молодий Вінстон Черчілль; серед лібералів тим часом провідні позиції посідають такі «поведені» на соціальних проблемах діячі, як Дейвід Ллойд-Джордж.
Та не слід вважати, що соціальне законодавство, яке не мало прецедентів в історії, й зміни у статусі найманих працівників — це просто наслідок доброї волі політичної еліти та бізнесових кіл. Насправді має йтися про певний підсумок дій політичного робітничого руху (значною частиною об’єднаного у І та ІІ Інтернаціонали), профспілок та робітничих союзів різного ѓатунку, допомогових структур громадянського суспільства, незалежної преси та знаних інтелектуалів, «володарів думок» тодішнього цивілізованого світу. Об’єктивним же підѓрунтям справи став розвиток індустріального суспільства, який і дозволив реалізовувати принципи загального виборчого права та рівності громадянських прав; до певного етапу такого розвитку плебейські маси були б здатні лише на підтримку популістських лідерів чи на спонтанні політичні вибухи, іншими словами, на тотальну деструкцію.
І не треба забувати про ще одну обставину: ефективне впровадження ідей соціальної держави розпочалося майже без винятків у країнах, де домінувала протестантська трудова етика, яка, за Максом Вебером, стала ментальним підѓрунтям розвитку цивілізованих ринкових відносин і власне капіталізму. Тепер ця етика, відносно консервативна і непоруйнована модернізаційними процесами, лягла в основу еволюційних суспільних трансформацій. Бо ж для ствердження соціальної держави дуже важливо, щоб головною спонукою до продуктивної праці для мільйонів найманих працівників були не голод, не страх опинитися на вулиці, не запобігання перед господарями чи владою, а більш високі духовні мотиви, які не зникають разом із зникненням загрози голоду чи репресій.
Саме у цей час відбувається перегляд багатьма лідерами соціал-демократії ціннісних пріоритетів свого руху; революція перестає бути в їхніх очах панацеєю від усіх суспільних лих, натомість народжується те, що зветься твердокам’яними марксистами «ревізіонізмом»; але чи не зачепила ця хвиля на схилку віку й самих Маркса з Енгельсом, котрі заявили — там, де існує загальне виборче право, революції перестають бути потрібними, а соціалізм народжується не на барикадах, а в кооперативах та акціонерних товариствах?
СПОТВОРЮВАЧІ
У дореволюційній Російській імперії, яка вочевидь запізнювалася щодо модернізаційних процесів у порівнянні з Європою, соціальна держава зростала «знизу» — земства, кооперація (особливо потужні на Наддніпрянщині), товариства взаємодопомоги тощо. А серед респектабельної підприємницької публіки було прийнято витрачати чистий дохід, що залишився після всіх виплат, приблизно трьома рівними частинами: на розвиток виробництва, на особисте споживання власною сім’єю (а сім’ї тоді були великими), включно з будівництвом фешенебельних споруд тощо, та на благодійність у всіх її формах. Але на заваді цим процесам стояло чимало чинників, найпершим серед яких було самодержавство. До 1905 року партійно-політична та профспілкова активність перебували під забороною, парламентаризм не існував, національне життя різних народів імперії розвивалося напівлегально, а громадянське суспільство змушене було постійно демонструвати свою вірнопідданість престолу, що суперечить самій сутності цього суспільства. Тож не дивно, що, з одного боку, фактом життя імперії стало масове прагнення до побудови соціально справедливого суспільства, з іншого боку, це прагнення набуло відверто плебейського, ультрареволюційного характеру, особливо на промислових територіях зі скупченням напівпролетарських мас, традиційна етика яких уже була поруйнована, а нова, громадянська, в силу наведених причин ще не виробилася.
Тож Перша світова війна, яка завдала страшного удару перебігу еволюційних процесів соціальної трансформації по всьому світу й поставила на їхнє місце радикально-революційні, на теренах Російської імперії спричинила більші суспільні руйнації, ніж будь-де. Значна частина ще не усталених структур, які допомагали досягненню більшої соціальної справедливості, або «впала», або була переорієнтована для потреб війни. Розважливих підприємців витіснили грошовиті нувориші, котрі розбагатіли на державних замовленнях, які були в руках украй корумпованої царської бюрократії. Мільйони людей, забраних із глухих сіл і маленьких містечок, були навчені тільки одному: вбивати. А національні й класові суперечності дедалі більше напружувалися...
Подальші події добре відомі. Варто лише зазначити, що Українська Народна Республіка була започаткована саме як соціальна держава; біля витоків Центральної Ради та новітньої державності стояли українські кооперативні, громадські, професійні організації, а не лише політичні партії. А Карл Каутський (той самий, якого Ленін звав «ренегатом») писав про інше схоже тогочасне державне утворення на території колишньої Російської імперії — Грузинську Демократичну Республіку — як про «селянську соціал-демократичну державу». І та «революція Совєтів» осені 1917 — весни 1918 років у власне Росії, про яку на сторінках «Дня» неодноразово писав професор Станіслав Кульчицький (яка збіглася у часі та просторі з більшовицьким переворотом і яку більшовики спершу використали у своїх інтересах, а потім придушили силою), — це був вияв радикально-плебейського прагнення встановити соціальну республіку, де діяв би принцип «хто не працює, той не їсть» і не було б надто багатих та надто злиденних. Більшовики, як відомо, пішли іншим шляхом: використавши прагнення мас, вони почали втілення всесвітньої утопії абсолютно досконалого суспільства.
Відтак у Росії/СРСР соціальна держава так і не була побудована. Гаслами соціальної справедливості й усуспільнення виробництва прикривався диктат нового панівного класу — номенклатури. Італія з початку 1920-х років, після провалу спроби лівих соціалістів та комуністів повести її російським шляхом, стала об’єктом соціального експерименту фашистів, коли начебто соціальна держава будувалася у вигляді нового станового суспільства, де розподіл суспільного продукту регулювався складною системою приписів і, насамперед, авторитетом і волею дуче. Німеччина ж пережила цілу низку політичних й економічних катастроф, в результаті яких соціальні здобутки ще довоєнної пори виявилися вщент зруйнованими; тому Гітлер і Тельман з року в рік набирали впливу, але лідер нацистів переграв лідера комуністів — не в останню чергу тому, що німецькі робітники мали вдосталь об’єктивної інформації про ситуації в СРСР, про колективізацію, розкуркулення, терор, зрештою, про Голодомор. Всі ці тоталітарні держави об’єднувала спільна риса, яка дозволяє вести мову про квазісоціальну, а не про справді соціальну державу: там, образно кажучи, відбулося одержавлення суспільства замість усуспільнення держави. А таке одержавлення, здійснене за допомогою новітніх технічних і соціально-технологічних засобів, якраз і має наслідком тоталітарний лад.
Звернімо увагу: після Першої світової війни великий і середній капітал 1920-х років не лише у Німеччині, а й усюди у світі відверто нехтував ідеями руху до соціальної держави та активною соціальною політикою. Вважалося, що кожен найманий працівник має рятуватися сам, бо розвиток бізнесу начебто сам по собі дає можливість задовольнити соціальні потреби суспільства. Наслідок: у Німеччині за партії, які пропонували добробут в обмін на свободу (тобто відвертий тоталітаризм) — нацистів, комуністів, радикальних націоналістів, — на виборах у березні 1933 року проголосувало понад 60% виборців. Це у Німеччині. А у Сполучених Штатах тоді ж буяла грандіозна соціально-економічна криза, і мільйони людей під червоними прапорами виходили на вулиці головних міст країни...
На щастя для США, практично одночасно з приходом Гітлера до влади там розпочав свій «Новий курс» Франклін Делано Рузвельт — і це засвідчило, що існують демократичні альтернативи соціальній державі німецьких нацистів чи італійських фашистів, які взяли владу за десять років до описуваних подій. А 1932 року в Швеції соціал-демократи, вигравши парламентські вибори, розпочали побудову свого варіанту «суспільства загального добробуту», де зовсім не вимагалася «втеча від свободи». Олексій Толкачов вважає, що ідеологією новітньої соціальної держави став соціальний лібералізм (тоді як у другій половині ХІХ століття йшлося про соціальний консерватизм): «Нова доктрина стала результатом вдалого збагачення класичного лібералізму соціалістичними ідеями (зрозуміло, не комуністичними, а радше соціал-демократичними). Соціальний лібералізм встановив гармонійний паритет між індивідуальним інтересом та соціальними, державними потребами. Особливого поширення в світі він набув у післявоєнний період — після 1945 року — та характеризувався періодом небаченого зростання. Значні державні інвестиції в інфраструктуру, боротьба з бідністю та безробіттям підвищили якість життя людей в розвинених країнах». (О. Толкачов «Кінець неоліберального світу?». «День», №181, 2009). Одне слово, світ шукав (і знайшов) значно більш ефективні моделі соціальної держави, ніж така нацистська квазідержава, де євреї та цигани взагалі не вважалися людьми, а більшість слов’ян — вважалися людьми «другого ѓатунку», де для політичних опозиціонерів були побудовані концтабори, а надання квартир «істинно арійським» робітникам супроводжувалося виселенням звідти «унтерменшів».
І що цікаво: радянська пропаганда не випадково 1945 року дала настанову на пограбування та приниження німецького населення — адже слід було неодмінно унеможливити спокійне, розважливе, раціональне порівняння рядовими воїнами-переможцями соціальних здобутків в СРСР і Німеччині. Справді, у тодішньому СРСР у 30-ті роки ХХ століття нічого подібного до соціальних програм, які були спрямовані на кожного пересічного німця, не існувало і не могло існувати. Справа не тільки в розкуркулюванні, Голодоморі, «великому терорі» чи інших акціях влади. Головне — те, що владна верхівка в СРСР не зважала і не бачила потреби зважати на соціальні проблеми найширших верств народу; головними інструментами реалізації модернізаційних проектів були тотальна пропаганда, репресивний апарат, просякнення суспільства різноманітними «привідними ременями комунізму» — дочірніми структурами ВКП(б), і, нарешті, не менш тотальний, ніж пропаганда, перерозподіл виробленого продукту на користь військово-політичних програм (т. зв. «займи» тощо). Власне, з 1930-х по 1950-ті роки в СРСР під гаслами, що були дуже подібні на гасла соціальної держави, проіснувала, мабуть, одна з найбільш антисоціальних держав ХХ століття (поруч можна поставити хіба що Кампучію Пол Пота та Північну Корею Кім Чен Іра). В нацистській Німеччині навіть у 1945 році не можна було уявити собі щось подібне до указу президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 (номінально «мирного») року «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ», за яким заборонявся перехід із підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу терміном понад 20 хвилин тягнуло за собою кримінальну відповідальність (зазвичай п’ять років ЃУЛАЃу). Так, були примусові роботи, були репресії й концтабори, був диктат, але в обмін на певні блага, а не на рабський і абсолютно безправний стан.
А з середини 1950-х і з новою силою з середини 1960-х років в СРСР почали посилено втілювати деякі ключові принципи побудови соціальної держави — надто великим на той час виявилося загальне відставання від Заходу і надто неефективною примусова праця як основа економіки. Але без громадського суспільства, без вільних профспілок, без механізмів реального народного представництва така держава неможлива в принципі. Й її нестійка подоба цілком закономірно завалилася — при цьому поховавши під своїми уламками реальні досягнення минулих років, здобуті людським потом і кров’ю...
ПРОДОВЖУВАЧІ
У середині 1990-х шоком для багатьох демократично налаштованих інтелектуалів посткомуністичного світу стала різка критика Джорджем Соросом «ринкового фундаменталізму», який, мовляв, зараз небезпечніший для людства, ніж конаючий комунізм. У відповідь здійнялася ціла хвиля «критики критика», себто активного захисту ультраринкових відносин. Чи не головною мішенню теоретиків «економічної економіки» стала соціальна держава. Ці теоретики вперто не помічали самоочевидних історичних фактів, про які йшлося на початку цієї статті: без космічних польотів чи ядерної енергії цивілізацію не спіткала б катастрофа, а відмова від розв’язання (чи невдале розв’язання) проблеми соціальної держави стала підѓрунтям грандіозних революцій, громадянських воєн та міжнародних конфліктів, починаючи з 1914 року. Що саме сталося б із цивілізацією, коли б основна маса розвинених країн пішла «не туди», засвідчують проекти Третього Інтернаціоналу та Третього Райху. І що впадає в очі: тоталітарні проекти квазісоціальних держав користувалися популярністю лише там, де політична й економічна еліти вперто відмовлялися адекватно відповідати на виклик загальносуспільної потреби соціальної держави чи взагалі помічати цей виклик. Якщо ж гору брали, сказати б, динамічно-демократичні, «багатобарвні» й полісуб’єктні проекти соціальної держави, наслідком ставала перспектива стабільного розвитку за умов збереження людського творчого потенціалу та ствердження суспільної поліфонічності. Іншими словами, там, де соціальна держава, висловлюючись геѓелівськими термінами, переводила антагонізм у суперечність, а остання згасала-знімала себе у своїй основі, не відбувалася масова (само)руйнація людини, там природна людська агресивність і прагнення до панування втілювалися у цивілізовані форми, там не відбувалося «випалювання» горішніх щаблів культури з поверненням суспільства (й окремих осіб) до квазіязичницьких часів — до доби «створення світу», «живих богів», «великих вождів», «активності мас», «переселення народів», «боротьби за життєвий простір» тощо.
Звісна річ, соціальна держава не мусить розглядатися як панацея від усіх лих, ба більше — вона може бути створена лише на певному рівні індустріального розвитку, коли створені технологічні передумови для суспільної солідарності. Соціальна держава — це, власне, осуспільнена держава, тобто така, яка контролюється суспільством у всій його системності й слугує йому ж і його конкретним групам, узгоджуючи, гармонізуючи та динамізуючи їхні інтереси. Соціальна держава — полісуб’єктна система, тоді як квазісоціальна держава, створена в тоталітарних країнах як відповідь на виклик історичної ситуації ХХ століття — моносуб’єктна. Квазісоціальна держава — це «одержавлена держава» й обов’язково — одержавлене суспільство, за деякими своїми проявами схоже на власне соціальну державу так само, як ящер-іхтіозавр зовні схожий на дельфіна.
Проте навіть запеклі критики соціальної держави до часу виходили з примату для власної нації саме соціально ефективної економіки. Тобто якими б не були інвективи на її адресу, не пропонувалося будувати, скажімо, нові заводи у Бангладеш, бо там, мовляв, дешева робоча сила, а натомість закрити виробництво у власній державі. А от з 1980-х, і особливо з середини 1990-х років, об’єктом критики певного кола інтелектуалів світу стає сам факт спрямованості економіки на споживача-соціум, а не на зростання ВВП як панацею від усіляких суспільних лих. Запитання: «А чому? А навіщо? А ресурси? А довкілля? А людина?» стали небезпечними для вашої інтелектуальної репутації. Стало немодно ставити такі запитання, бо будуть вважати «лівим радикалом», «марксистом», «представником тоталітарного Модерну». Вважалося (відверто чи неявно) що постмодерна поліфонія життєвих стратегій і практик сама собою «вивезе» з нинішньої глобальної ситуації, що ввімкнеться «автопілот» євроатлантичної цивілізації, що гра потуг і потоків на фінансових ринках сама собою є економікотворчим первенем. За майже повної відсутності інтелектуального спротиву вистачало охочих розширити ринкову економіку до масштабів ринкового суспільства.
А потім прийшла глобальна економічна криза...
Проте ще до настання кризи почав наростати інтелектуальний спротив «ринковому фундаменталізму» — і не з ліворадикальних, а з соціально-ліберальних позицій. Скажімо, Стівен Гілл (керівник програми політичної реформи Фонду «Нова Америка») зазначав, що це міф, начебто європейська соціальна держава зв’язує бізнес по руках та ногах і шкодить економіці. «Незважаючи на бурхливе зростання, економіка Європи залишається справедливою і не створює нерівності, — писав він. — На відміну від США, де це просто впадає в око і де в людей до того ж немає рівного доступу до охорони здоров’я й вищої освіти, європейці так уміло управляють своїм економічним локомотивом, що він створює матеріальні блага, що справедливо розподіляються. У багатьох сферах європейці дотепер мають загальну систему соціального захисту — від колиски до могили. У них якісна медицина, безкоштовна або практично безкоштовна вища освіта, оплачувані відпустки по догляду за дитиною й лікарняний, доступна система дитячого виховання, щедрі пенсії й якісна система громадського транспорту. В середньому при більш короткому робочому тижні в європейця п’ять тижнів оплачуваної відпустки на рік (в американця — два). У деяких європейських країнах народ працює на один повний день у тиждень менше, ніж в Америці, маючи при цьому такий же рівень життя. Як сказав мені нещодавно один британський політолог, «...європейське суспільство не можна називати соціальним. Швидше воно являє собою комплексну систему інститутів, що мають перед собою одне завдання — аби народ був здоровим і працездатним». У правильному розумінні європейська економіка й соціальна система — не що інше, як дві половинки правильно скроєного «соціального капіталізму» — системи, у рамках якої економіка фінансує соціальну сферу, щоб сьогодні, коли глобальний капіталізм загрожує перетворити всіх нас на міжнародно-взаємосумісних робітників, підтримувати родину й людину. Соціальна система європейських країн не віднімає у своїх громадян матеріальні блага, а лише додає їх — і навіть найконсервативніші лідери континенту вважають, що цей шлях правильний».
При цьому інститут соціальної держави модернізується, реагуючи на виклики сьогодення. Як зазначає львівський правознавець Олег Панкевич, «у діяльності соціальної держави в гуманітарній сфері дедалі виразнішою стає тенденція до зміщення «центра ваги» при виконанні соціальних функцій від власне державних установ до інституцій приватного бізнесу та недержавних неприбуткових організацій. Попри це держава й надалі має залишатися головним суб’єктом соціальної політики, відіграючи чільну роль у забезпеченні гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав своїх громадян». Якщо ця держава насправді (як, скажімо, не лише за конституціями, а й на практиці Німеччина, Франція, Іспанія, Швеція), а не на словах, є соціальною та відповідальною — на відміну від нинішньої України...
