«В якій ще країні Старого Світу люди зараз свідомо готові віддати життя за демократичні європейські ідеали?» Це справді фундаментальне запитання було поставлено низкою впливових західних ЗМІ в перші місяці 2014 року. Предметом нашої законної, високої гордості — і водночас непроминального, величезного болю — є те, що ця країна — наша Вітчизна. Це в Києві на Майдані (а тепер і в Слов’янську, Краматорську, Маріуполі, Одесі...) громадяни героїчно жертвують життям за європейську, єдину, демократичну Україну. Український подвиг. Український внесок в історію Європи. Українська трагедія...
♦ Європейські цінності набули у свідомості багатьох українців (передовсім молодих) такого значення, такої ваги, що тисячі людей ладні не лише публічно відстоювати їх, а й проливати за них кров. Факт колосального значення. Проте всі масштабні історичні явища (події, процеси) — це, образно кажучи, «подвійна спіраль», вулиця із двостороннім рухом. «Європейський образ» у свідомості українців (йдеться про українців не за формально-«паспортною» приналежністю, не про «малоросів») визначено; європейський вектор розвитку України практично став уже синонімом її реальної незалежності.
А як щодо «українського образу» у свідомості європейців (тут, очевидно, варто розрізняти: а) європейський владний політичний клас; б) європейську інтелектуальну еліту; в) європейську масову свідомість, причому всі ці три складові є аж ніяк не тотожними, хоча й, безперечно, тісно пов’язані між собою)? Це — визначальна для нашого європейського майбутнього проблема; при цьому основний тягар зусиль, важкої боротьби, неминучих жертв (не плекатимемо ілюзій: попри загальнонаціональне прагнення уникнути кровопролиття вони будуть, бо перед нами — жорстокий, цинічний ворог) лягатиме, поза сумнівом, на українців. І все ж таки — від того, наскільки дієвою буде солідарність з нами демократичної Європи (і духовна, і політична, і економічна, і військова), дуже великою мірою залежать перспективи України як держави. Хтозна, може, її виживання.
♦ Тим часом сприйняття України (не міфічної, а реальної) в умах європейців — це річ дуже складна, з «багатошаровими» (багатовіковими!) ілюзіями і задавненими стереотипами великодержавного штибу (занадто часто — московсько-петербурзького імперського «замісу»), з надархаїчними конструкціями «прагматично» і «раціонально» поділеної Європи (причому її східна частина неодноразово визнавалась тими, хто визначав долю Старого Світу, «законною сферою впливу» Російської Імперії, СРСР, путінської Росії). Отож, якщо казати про таку собі «лінзу», крізь яку європейці формували й формують свої уявлення про Україну, то ця «лінза» не є, м’яко кажучи, абсолютно прозорою і «чистою». Будьмо справедливими: інтерес до нас (доброзичливий!) теж сягає глибини століть; у ХVIII столітті Вольтер писав про Мазепу і боротьбу за звільнення від ярма Петра, Гердер пророкував Україні, цій «новій Елладі», блискуче, дивовижне майбутнє; в ХІХ століття Бальзак писав про красу Києва — «перлини російського царя», а Гюго тиснув руку Драгоманову, котрий на Міжнародному конгресі письменників у Парижі виголосив гнівну промову на захист гнаної української мови та культури; у першій половині ХХ столітті член імператорської родини Габсбургів, Василь Вишиваний, брав особисту участь в українських визвольних змаганнях, а британський журналіст Ланселот Лоутон ще 1935 року опублікував серію статей, де переконливо доводив: без незалежної України стабільний, безпечний мир в Європі неможливий.
♦ Все це так. Але маємо і приклади неприховано цинічного підходу Заходу (Європи та США) до України (навряд чи Жоржа Клемансо, який свідомо відмовився підтримати УНР та погодився на передачу Галичини в «сферу відповідальності» Польської держави; або ж Франкліна Рузвельта, який, знаючи про жахи голодомору, визнав уряд СРСР; або британського прем’єра Стенлі Болдуїна, який 1936 року запитав: «Українці? А що це за нація? Я такої щось не пригадую», або колишнього главу французького кабінету Едуарда Ерріо, який 1933 року «не помітив» терор голодом в Україні — навряд чи усіх цих «поважних державців» можна вважати друзями України).
Але справа не лише в цьому. Ми мусимо чітко усвідомити: на розум, емоції, сприйняття та вчинки сучасних громадян країн ЄС впливають не лише фундаментальні європейські цінності, які такою колосальною ціною (ціною як реформ, так і революцій, воєн, величезних суспільних потрясінь), упродовж стількох століть (умовно кажучи, від 1640 року — початок революції в Англії і до 1989 року — падіння «берлінського муру», а зараз, можемо стверджувати, і до 2014 року, до «революції гідності»), завдяки немислимим жертвам було втілено на теренах нашого континенту. На свідомість європейців (насамперед політиків, але й громадську думку, і інтелектуалів) впливають, окрім цінностей, ще два фактори, не такі «привабливі» і приємні для нас, але дуже важливі. Це: а) реальний баланс сил — в Європі та світі; б) реальні інтереси впливових держав ЄС, передусім економічні. І необхідно чітко визнати: якщо відданість нової, пореволюційної України, яка лише зараз, через 23 роки, почала рух до реальної незалежності, європейським цінностям визнається в Брюсселі, Берліні, Стразбурзі й Парижі, то два інші фактори, згадані тут, «працюють» на користь пошуку компромісів із Путіним. Як емоційно написала французька «Монд»: «Україна тоне. Біля самого берега. На очах у всіх».
♦ Звичайно, закликів до солідарності з нашою державою з боку європейських інтелектуалів не бракує. Так, ще у січні цього року британська «Гардіан» оприлюднила звернення майже двох сотень відомих представників європейської наукової спільноти (згодом до цього маніфесту приєднались і «Газета Виборча», і «Ель Паіс», і низка інших шанованих ЗМІ), де, зокрема, вказувалося: «На відміну від уряду, українське суспільство продемонструвало дивовижну громадянську зрілість. Його рішучість тримати свій протест в легальних рамках та його непохитна відмова від насильства є гідним взірцем захисту громадянських прав. Зараз (це було опубліковано 4 січня 2014 року. — І. С.) український Майдан показує Європу в її найкращому вимірі — в тому вимірі, що багато хто з мислителів минулого і сучасності приймають його як фундаментальні європейські цінності». А далі автори цього маніфесту рішуче висловилися за якнайшвидше надання Україні масштабної економічної допомоги, за зразком «плану Маршалла».
♦ Минуло менше п’яти місяців від часу оприлюднення цієї відозви в «Гардіан», а таке враження, що це було багато років тому... І не лише з тієї причини, що згодом в тій же британській газеті з’явилися і непоодинокі матеріали відверто пропутінського характеру, певно замовлені, де, зокрема, стверджується, що протест на Майдані «від початку перебував під контролем українських фашистів» і навіть «був ними інспірований» (воістину, окрім свободи слова є ще така категорія, як відповідальність за надруковане або сказане слово!)
А і тому, що безмежно відірваними від реалій жорстокої боротьби з феодальним режимом, що перебував при владі в січні цього року, є поради «тримати свій протест в легальних рамках» та «непохитно відмовитися від насильства». Звичайно, можна собі уявити, яким шоком було для значної частини західноєвропейських інтелектуалів пряме силове зіткнення на Майдані 18—20 лютого, а ще більшою мірою — збройна агресія Росії проти України. Це справді так. Але хіба (поставимо питання руба) європейці забули, що ствердження демократичних цінностей та громадянського суспільства в більшості країн ЄС (хай навіть не в усіх) було б — свого часу! — неможливим без тамтешніх європейських «революцій гідності» — французької, англійської, німецької, італійської, польської. Щоправда, важко стверджувати, що ці революції були ненасильницькими. Щоправда, це сталося не одне десятиліття (а то і не одне століття) тому, і нині країни Євросоюзу давно вже живуть абсолютно в іншому історичному вимірі. І все ж таки: коли на Заході згадають про ці «жорсткі» факти (між іншим, а внаслідок чого постали США як держава, як не внаслідок національно-визвольної революції, конкретно — війни за незалежність 1776—1783 рр.?) то, можливо, зможуть краще зрозуміти сенс української Революції Гідності. Ще далеко незавершеної (об’єктивно це так — бо не виконані ще ключові поставлені Майданом завдання; вони всім відомі).
♦ Звичайно, у переважної частини інтелектуалів Європи виникла підозра (частково, але лише частково, обгрунтована) до будь-яких насильницьких дій. Звичайно, європейська філософія, а ще більшою мірою європейська політична та соціальна практика, з її ставленням до національної держави як до скомпрометованої архаїки, недемократичної, відсталої інституції (а тим часом переважна більшість європейських країн свого часу проходила тривалий етап конституювання себе саме як національних держав, але відтоді і погляди, і реалії змінилися) — все це досить далеко від конкретних обставин України 2014 року. України, яка, на відміну від Європи, ніколи не мала ствердженої, міцної національної держави (націю тут, звісно, слід розуміти не в етнічному, а в політичному сенсі). Це, безперечно, не сприяє кращому розумінню нас в європейському інтелектуальному просторі.
♦ І все ж таки зрушення є. І не лише інтелектуальні, а й реальні, конкретні, політичні. Ось влучний приклад. Міністра закордонних справ ФРН Франка-Вальтера Штайнмайєра важко запідозрити в «русофобії». Проте коли буквально днями, виступаючи перед натовпом прихильників агресивної Росії, цей знаменитий дипломат почув у відповідь на свою критику дій Путіна вигук: «Ви розпалюєте війну!» (міністр публічно підтримав новий етап санкцій проти Кремля) — то пан Штайнмайєр не втримався і вигукнув: «Розпалюєте війну тут ви! Називати ціле суспільство нацистами — це і є провокація війни!»
Ролик із «гнівним» міністром закордонних справ Німеччини за два дні після публікації набрав понад мільйон переглядів. Отже, підстави для оптимізму є.
