Ведучи мову про український оборонно-промисловий комплекс, згадують звичайно танкобудування, виробництво деяких комплексів протиповітряної оборони, авіацію, суднобудування. При цьому дуже часто забувається, що з розвитком найсучасніших технологій не зменшується роль звичайної стрілецької зброї — пістолетів, автоматів, кулеметів. На ринку стрілецьких озброєнь більш-менш відомі вироби українського виробництва — пістолети серії «Форт» та ще, можливо, «Хортиця». У той же час у світі стрілецька зброя більш ніж поширена: сьогодні на планеті «бродить» понад 500 млн. «стволів». Або ще один факт: за останні 50 років у всіх війнах і конфліктах 80% од усіх загиблих полягли якраз від «стрілецького» вогню, а зовсім не від бомб і снарядів. Отож людина ще не скоро відмовиться від пістолета і гвинтівки.
Україна має досить серйозний потенціал як у виробництві стрілецької зброї, так і боєприпасів до неї. Ставлячи перед собою завдання «відірватися» у виробництві тих же танків від російського виробника, український оборонно-промисловий комплекс (ОПК) зумів не лише налагодити виробництво танкових гармат, але й кулеметів. Журнал російської оборонки «Экспорт вооружений» з гіркотою констатував, що якщо на початку 90-х років виробництво українських танків на 50% залежало від постачання Москви, то сьогодні, наприклад, відомий танк Т-80УД має менше як 5% «іноземних» комлектуючих. Але нонсенс: на виставках зброї українські конструкторські бюро та заводи демонструють принципово нові зразки (згадайте пістолети-кулемети КБ Алексєєнка, снайперську гвинтівку великого калібру концерну «ТАСКО», револьвери конструкторсько-виробничого центру «Спецточмеханіка» тощо), з відмінними начебто тактико-технічними характеристиками. А на озброєнні української армії стоять усе ті ж автомати Калашникова виробництва 60-х рр. Та й про експорт стрілецької продукції наших зброярів не чути. Чому?
Відповідь проста. До сьогоднішнього дня абсолютна більшість вітчизняних розробок належить до «творчої ініціативи» виробникiв, без погодження зі споживачами-силовиками. За словами заступника міністра оборони України з озброєння генерал-полковника Олександра Стеценка, останніми роками кількість розробок зброї в декілька разів перевищила реальну потребу вітчизняних військових. Природно, армія не може (навіть за умови повного та потужного її фінансування) вимагати весь цей обсяг. Є ще один маленький нюанс. За великим рахунком, конструктори прагнуть до максимального підвищення стрілецьких якостей зброї — дальності стрільби, початкової швидкості польоту кулі тощо. Тим часом, як кажуть військові, «з досвіду локальних воєн» відомо, що для будь-якої зброї мають величезне значення незначні на перший погляд властивості — зручність під час транспортування та користування, швидкість переведення її в бойове положення, маневреність зброї. Таке в кабінеті із циркулем у руці або навіть у стрілецькому тирі не визначиш. А в реальному бою виявляється, що зброя з гіршими характеристиками, але зручніша є куди ефективнішою за «технічну досконалість». У результаті — складається ситуація, коли робота більше ніж двох десятків підприємств, які працюють у країні над розробкою стрілецької зброї та боєприпасів, залишається незапитаною, бо здійснюється вона без будь-якого технічного завдання «клієнта». Більше за те, за словами генерала Олександра Стеценка, багато які колективи намагаються зібрати лаври Калашникова та Стоунджера (винахідник відомої американської гвинтівки М16А1), навіть не маючи випробувальної бази для своїх зразків. Фокус у тому, що практично всі вони фінансуються з держбюджету, тобто політ фантазії здійснюється за казенний рахунок. Представники Міноборони бачать свій вихід із ситуації, що склалася. Наприклад, під час конференції із проблем розвитку стрілецької зброї, яка відбулася в Києві у квітні цього року, генералітет запропонував створити спеціальну наглядову раду з координації робіт конструкторів та виробників, зробивши цей орган підзвітним військовому відомству.
Є ще один не найбільш приємний момент у розвитку цього виду озброєнь в Україні. Це — суб’єктивний, або відомчий, чинник. Неодноразово доводилося чути, що такий розхвалений пістолет «Форт», прийнятий на озброєння міліції і спецслужб, на ділі вельми далекий від ідеалу. До того ж у багатьох країнах світу поліцейські структури оснащуються револьверами: вони надійніші, зручніші в ближньому бою і практично завжди готові до дії. Співробітникам МВС дозволено, крім табельного «Форту», мати і револьвер виробництва «Спецточмеханіки». Тільки купувати його потрібно за свої гроші. І багато хто із правоохоронців цим користується. Чого б відразу не озброювати револьверами міліцію та СБУ? У конфіденційній бесіді один із конструкторів зброї розкрив цю таємницю: як відомо, вінницьке підприємство «ФОРТ» належить МВС, і цим усе сказано.
Проте існує ще один шлях розвитку в нашій країні цього виду озброєнь — вихід на міжнародний ринок. Однак порівняно, наприклад, із бронетехнікою мотиву для оптимізму стосовно українських виробників пістолетів та кулеметів немає. Як каже заступник директора державної компанії з експорту й імпорту військової продукції «Укрспецекспорт» Віктор Коренков, сьогодні Україна експортує стрілецьку зброю в обсязі, меншому за 3% від загального власного продажу озброєння і техніки. Однак зовсім не варто думати, що згаданий «ФОРТ» або який-небудь інший український виріб зацікавив арабів чи європейців. Продаються радянські зразки, які вилучаються зі складів Міноборони (благо, після розпаду СРСР «калашникових» у нас залишилося більше ніж достатньо). Усі спроби зацікавити світ власною продукцією зазнали жорстокого краху: ринок стрілецької зброї дуже консервативний, і створити конкуренцію звичним та перевіреним радянським і натовським зразкам практично неможливо, навіть за умови найкращих характеристик і меншої ціни.
Щоправда, «Укрспецекспорт» не схильний миритися з таким становищем. Керівництво компанії закликає сьогодні військових та виробників зброї діяти «в одній упряжці», розробивши стратегічний план розвитку стрілецьких видів озброєнь в Україні. На думку Віктора Коренкова, якщо буде цілковите розуміння цього всіма зацікавленими відомствами державного рівня цієї сфери, то шанси в наших зброярів вийти на світовий рівень є.
Одразу постає ще одна проблема. Іноземний покупець, «поклавши око» на військову продукцію, насамперед питає: а в армії вашої країни вона стоїть на озброєнні? Якщо ні, то розмова недовга. Дійсно, якщо пропонується озброєння, що не має попиту в рідній стороні, з нею напевно щось не те (будь- яка держава продаватиме зброю, лише забезпечивши потребу в ній власної армії). Однак чи вистачить у держави коштів здати на брухт мільйони одиниць автоматів та кулеметів Калашникова, гвинтівок СВД та пістолетів Макарова, які є нині в Збройних силах, і закупити нову зброю для військових? Поки що це видається дуже сумнівним.
