Діалог, що виник на сторінках газети «День» між російськими та українськими читачами на тему «Яку Україну ми любимо?», навів мене на думку поглянути в моє минуле і запитати себе: чому я люблю Росію й чому я люблю Україну? Якщо моє життя розділити на періоди: радянський та пострадянський (особливо після 1991 р.), то тут намічаються деякі історичні відмінності, які я, з одного боку, накопичив зі шкільної історії, а деякі усвідомив, займаючись своїм родоводом, а ще більше дізнавався зі сторінок «Україна Incognita» в газеті «День».
Перш за все я, пробачте, почну з того, чому мене обурили слова Гліба Павловського («День» №16, 02.02.10). Він каже, що Україна, «намагаючись витравити з себе російський початок, принижуючи російськомовного громадянина, примушувала його розмовляти ламаним галицьким говором. Це знищує українську мову...». Але дозвольте запитати пана Павловського, хоча він і присягається, що сам родом з України: до чого ж тут галицький говір? Абсурд якийсь! У його словах простежується неприкрита ненависть і нігілізм до всього українського. Я не професіонал, як пан Павловський, аби судити, грамотно чи неграмотно розмовляють «вокзальною мовою» (треба ж вигадати таке). Але візьміть будь-яку українську газету й прочитайте, написана вона українською літературною мовою, навряд чи ви знайдете там «ламане галицьке слово». Вочевидь, Павловський добре знає Ганну Герман — народного депутата України — ось вона галичанка, й послухайте, якою чудовою українською мовою з помітним львівським акцентом вона розмовляє. А щодо питання галицького говору, так слід знати, що цей говір й є українською мовою з багатьма діалектами, що властиве й російській мові, колорит якої ви можете почути, якщо пройдетеся від Пітера до Владивостока.
До відома Павловського, я не схожий на людину, з якої витравили «російський початок». Щодо цього в мене інша думка: мені 83 роки, я народився в Шепетівці Хмельницької області. Інвалід війни I групи. З дитинства я ріс у російськомовній сім’ї, де всі розмовляли російською мовою. Так сталося, що українську мову я знаю поверхнево, та і в школу в перший клас я пішов у Ростові-на-Доні (батьку вдалося 1933 р. вивезти нас із голодної України). До України, в Проскурів, ми повернулися 1940 р., а невдовзі почалася війна. Евакуація, Урал, армія. Потім був Ленінград, я закінчив Арктичне спецучилище й десять років пропрацював на Крайній Півночі. Коли ж я знову повернувся до України, у мене вже було двоє дітей і перше, що ми, батьки, зробили (моя дружина з Кубані), віддали синів до української школи. І хай як важко дітям було вчитися, зараз вони розмовляють українською мовою, чого не вдалося в молодості зробити їхньому батьку, адже грамотно я до цих пір не пишу і не говорю (не вдалося витравити «російський початок»).
За традицією, наступне покоління моєї сім’ї — це внучки. Вони закінчили українську школу, і одна з них захистила дисертацію українською мовою. І далі, аби закінчити тему давньої дискусії, чи навчати дітей в Україні українській мові, хочу навести приклад власної правнучки Катерини. Її батько грек, вона початкову освіту отримала в Греції, а в Україні почала ходити до української школи в четвертий клас. Зараз Катя вже в сьомому класі, говорить трьома мовами: із батьком грецькою, з бабусею українською, зі мною російською. Зараз можна подумати, що я агітую батьків Донецька або Севастополя навчати дітей українській мові. В жодному випадку! Це справа родинна і добровільна. Але разом із тим очевидно, що якщо ти живеш на теренах України, якщо ти її громадянин, то зобов’язаний любити і знати українську державну мову. І не треба закривати очі на те, що в історії України існують темні сторінки знищення української мови. Досить пригадати, що при московському царі Олексії Михайловичі спалювали українські книги, а при царі Петрі I забороняли друкувати книжки українською мовою, а при Катерині II забороняли викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії, а Валуєвський циркуляр свідчив: «Української мови не було, немає й бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».
Додам ще, що мої далекі предки мали українське прізвище Пилипенко, але воно було русифіковане на Філіпченко, так і живу я тепер із «російським початком».
Чому я люблю Росію? Про це дещо нижче, бо почну з того, що мені не подобається в нинішній Росії. По-перше, те, що російське суспільство відносить Україну до ворогів Росії? Можливо, за те, що українці здобули незалежність? Або за те, що зберегли в історичній пам’яті подробиці винищення голодом мільйонів українців за часи сталінського режиму? Дехто в Росії не розуміє, звідки «ноги ростуть», а нам зрозуміло, як кремлівська влада нагнітає ворожість до України і за допомогою засобів масової інформації розбурхує російське суспільство. А російський народ ні при чому. Адже саме Путіну належить вислів, що Українська держава взагалі не є державним утворенням. Це звучить образливо. І, по-друге, як розцінювати некоректні випади президента РФ Дмитра Медведєва на адресу колишнього президента України В. Ющенка щодо нібито антиросійської політики і перегляду спільної історії? І як усім не зрозуміти просту істину, що наші погляди на спільну історію вже понад два століття не збігаються з думкою російської влади. І останнє, я не сприймаю, коли в Росії хтось (ті або інші) плутає патріотичні почуття українців, пов’язані з культурою та мовою, з націоналізмом, навішуючи їм ярлики фашизму. Це обурливо і по-блюзнірському.
Втім, я люблю Росію, бо коріння мого прізвища тісно прив’язане як до української, так і до російської землі. Частина мого дитинства та юності, навчання й перші трудові будні пройшли в Росії. Численні близькі й далекі родичі народилися й живуть у Росії. З нашого родоводу виходить, що пращур Іван Філіпченко був родом із Ніжина, й прапрадід мій, Юхим Філіпченко, народився теж у Ніжині. Він закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, і йому пощастило — його однокашниками були Микола Гоголь та Євген Гребінка. Саме вони задавали тон у гімназії й благодатно вплинули на подальшу долю Юхима Філіпченка та його сім’ї. Надалі нащадки прапрадіда народжувалися на Новгородській землі, вчилися й жили в Санкт-Петербурзі. Я пишаюся своїми рідними росіянами, і нічого спільного вони не мають з ярликами «типу Павловського». Віддаю належне видатному російському генетикові Юрієві Філіпченку (двоюрідний дід) — засновнику першої кафедри генетики при Ленінградському університеті (1919 р.). Він був одним із піонерів і популяризаторів євгеніки — науки про спадкові властивості людини. В цьому випадку я жодним чином не прославляю представників свого прізвища! Ні, звичайно. Але на родинних прикладах як російськомовний українець я хочу захистити українську мову. Хочу додати, що добрими справами відзначилися й мої українські родичі. Так, Філіпченко Михайло (мій прадід) — відомий учений-агроном (енциклопедія Брокгауза і Ефрона), дбаючи про освіту української сільської молоді, заснував 1891 р. у Городищі на Черкащині сільськогосподарську школу і був її опікуном. Зараз це агрономічний коледж. Його син, теж Михайло Філіпченко, мій дід, навчався в Городищі, потім — у 1-й Київській гімназії, закінчив Санкт-Петербурзький університет і працював у 1918 р. в російському міністерстві фінансів. Світогляд діда твердо спирався на його патріотичні почуття до України. Знищення культурної спадщини Малоросії, приниження її мови й цензура на малоруські видання викликали в нього протест. Після того, як Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, дід звернувся до Генерального комісара у справах України з проханням про надання йому українського громадянства. У виданому посвідченні записано: «... пред’явник цього, Філіпченко /Пилипенко/ Михайло Михайлович, є українським громадянином» (дід завжди вважав себе Пилипенком). Залишивши Санкт-Петербург, дід із дружиною та чотирма дітьми вирушив до Києва, заздалегідь відіславши українською мовою прохання: «Належачи до українського громадянства і бажаючи нині жити і служити в рідному краї, маю за честь прохати Генеральне Секретарство дати мені посаду в м. Києві...» і так далі (копія збереглася). Як видно, дід приїхав до Києва з добрими намірами, і я, вивчаючи його документи, не переставав дивуватися його щирій відданості Україні. Адже, живучи в Росії, він не забував рідну мову і разом із тим бачив, що в Україні проводиться політика русифікації, її основний прояв — витіснення української мови російською. Така політика триває й нині, бо одні українці вважають, що живуть у відродженій Україні, а інші продовжують як і раніше жити в Росії. Отже, не вдалося моєму дідові здійснити щирі й благородні цілі — вірою й правдою послужити «рідному краю». Своє життя дід закінчив у еміграції, похований у Бейруті (Ліван).
Наостанок хочу сказати: мої симпатії до Росії на тому й ѓрунтуються, що нащадки ніжинського пращура, які розселилися по Росії, шанують родову історичну пам’ять свого українського походження й разом із тим не забувають про те, що за життєвими законами, зв’язок між поколіннями все-таки, хочемо ми цього чи ні, лежить через святі могили предків. Поясню на прикладі: у Санкт-Петербурзі на Нікольському кладовищі — мої святі місця: могили прапрабабусі, двох прадідів, у Новгороді — могила прапрадіда, у Сочі — рідного батька та брата. І в Україні не менш святі могили — діда, бабусі й рідної мами.
А нині у двох братських країнах, Україні та Росії, живе велика сім’я Філіпченків. Одна гілочка українська, а друга — російська. Спілкуються, листуються, їздять одне до одного в гості, сперечаються й розуміють одне одного. Але зовнішній подразник — телебачення та газети. В мене складається враження, що це робиться навмисно і спеціально. Не хочеться образити деяких російських читачів, але після того, як розпався Радянський Союз, у них склалися поверхові знання про справжнє життя українського народу.
