Чи маю право торкатися тем, про які в Україні не говорить хіба що лінивий? Тому почну від Римської імперії, безапеляційно тим самим підсилюючи свій авторитет. Звісно, головною особою в Римі був той, хто будував мости. Понтіфекс Максімус уособлював вершини влади, бо міг поєднати не поєднуване. Шляхи й мости забезпечували порозуміння та контроль, а коли це розпалось, ні візантійський базилевс, ні Римський Папа не змогли стати символами вічного моста, який поєднує те, що не можна з’єднати.
Міст, як у прямому так і в переносному значенні, можна вважати символом західної цивілізації, західної не в розумінні ЄС, а в загальному сенсі. Україна, у всіх її іпостасях, стала також мостом. Не надто реальним і не надто відомим, але принаймні в риториці всіх коментаторів про Україну рано чи пізно з’явиться. «Між Сходом і Заходом». Сучасна філософія й літературна критика, розглядаючи поняття маргінальності, відчуженості та ідентичності, тільки поглиблюють ефект розглядання сутності України в розрізнених ракурсах.
Щоб міст вистояв, він має бути міцно закоріненим в обидва боки прірви. Необхідні два твердих береги.
Так сталось, що мені, чи на щастя чи на нещастя, довелось пізнати кілька середовищ, що згодом зустрілись таки тут в Україні. Я виростала в доволі замкненому українському довкіллі в США, де нашою громадською метою було не пізнавати Америку, а засвідчити якесь існування України. Дуже спрощено можна сказати, що значна частина організованого західного українського наукового життя намагалась «ширити правду про Україну». Адже заперечували її не тільки радянські люди, але й російська наука за кордоном. Не зрозумійте мене неправильно, зроблено чимало, але діаспора таки не розв’язала «проблем української науки в еміграції».
США, які застало моє покоління, розглядатимуться як Америка золотого віку, особливо щодо розвитку науки. Це період, коли в англо-американську освіту влились європейські науковці, вигнанці здичавілої в 30-ті роки Європи й коли поширювався погляд про універсальне право на освіту. Водночас в Америці вельми цінувалася праця, й за ту успішну працю форди та джуси ставали мільйонерами. Одним словом, це була Америка ще перед Іраками в зовнішній політиці. Сам диплом без наявного вміння багато не важив. Через те Америка наздогнала Європу й у науці. Та це вже інша історія. Науку приходилось виборювати, заразом обстоюючи власну національну ідентичність існування, котрої зовнішній світ не признавав.
Але у власному середовищі, в нашому рідному «селі», одначе, науки не треба було виборювати — вона була нашою, нашим перенесеним ковчегом, нашою істиною й нашим знанням. На відміну від зовнішнього знання, яке завжди перебувало під знаком запитання, в нашій науці не слід було сумніватись.
Коли ми реально зустрілись з наукою в Україні, то знайшли споріднені душі й способи мислення. Тут можна було поставити те саме питання про завдання чи пріоритети української науки у власному однорідному, хоча й поширеному колі. Ми не вийшли за власні рамки. Зокрема, створили Міжнародну асоціацію україністів, але міжнародною вона ще не стала — мало в ній тих, хто цікавиться Україною, не маючи якогось українського коріння. Нічого злого в тому немає, але це означає, що Україну вивчають переважно ті з нас, у кого всередині вже є якась Україна. І гадаємо, що то й є справжня й найкраща Україна — нам рідна. У той же час не всі ми, мешканці західного модерного світу, знаємо модерний світ, хоча й переконані, що наш погляд на нього є правильний та повний. Отже, добре було б подивитись, чи деякі доброзичливі поради не посилюють саме негативні аспекти модернізаційних процесів. Не зашкодить і час від часу нагадувати собі, що проблеми науки й структури науки не підлягають остаточному вирішенню. Остаточним може бути тільки знищення науки — становлення над нею якоїсь вічної правди, яку деякі з нас уже мали нагоду бачити й навіть декілька разів.
Структура, стандарти, платна освіта, тестування — все, споріднене з життям науки, не може бути остаточно розв’язане — воно потребує постійної реальної оцінки. Загальних моделей для цього немає — є модельні схеми розв’язання тої чи іншої проблемної ситуації. А наука постійно — по своїй суті — вивчає, а то й видумує нові проблеми. І навіть коли находимо рішення та результати, то вони не вічні.
Якихось 130 років тому європейці почали творити всякого роду міжнародні організації, котрі намагались сприяти справі миру та посилювати спілкування між людьми. Їхні активісти отримували загальну класичну освіту й засвоювали високі громадянські цінності. Попри це випускники класичних гімназій дали нам дві світові війни, дві тоталітарні системи та різновиди тероризму. Іншими словами, навіть найкраща освіта не забезпечує найкращого світу.
Наважусь сказати, іноді здається, що пріоритети української гуманітарної науки й пріоритети сучасної світової науки знаходяться в опозиції. Перша намагається передати засвоєне в майже сакральній недоторканій формі, тоді як наша сучасність вимагає не тільки накопичення знань, але також уміння їх оперативно віднайти. І один, і другий підхід є небезпечними без взаємного корегування. Однак таке необхідне спілкування не завжди існує в нашому замкненому колі.
За останні 20 років, у додатку до наукової та викладацької праці, я відаю програмами, метою яких є фінансова підтримка як наукових проектів, так і науковців та студентів. Я це робила в США, а впродовж останніх шести років роблю це в Україні. Я особисто прочитала всі заявки, подані через програму ім. сенатора Фулбрайта в Україні, а також значну кількість заявок, поданих на інші програми обміну чи підтримки США. Само собою, в усіх програмах та фондах є одна людина, яка легально затверджує всі гранти. Однак ми намагаємося забезпечити якомога більш різноманітний підхід і знайти баланс, не вдаючись до квот. Різноманітність комісій і різноетапність рішень мають оберегти нас від непродуманих рішень. (Попри всі старання, щороку в конгресі США формується якийсь непродуманий проект, який отримує державну підтримку. Але буває так, що цей проект віддзеркалює як необізнаність конгресмена, так і науковця). Останніми роками психологічні та соціологічні розвідки доводять, що сукупність осіб значно частіше виносить правильне рішення, ніж поодинокі особи. І чим більш різношерста група, тим мудріше рішення вона приймає. Найкраще функціонують групи, які складаються з осіб, які звикли самостійно думати, вміють ставити питання, мають доступ до потрібної нефальсифікованої інформації, вміють без застосування тиску (досить швидко) знайти необхідну інформацію й вибрати шлях розв’язання.
Наука в Україні й уся наука про Україну за кордоном до останнього часу й у деякій мірі навіть сьогодні функціонує в закритому колі. Часто вона діяла в екстремальних обставинах, а її адепти часто були змушені діяти та писати не так, як хотіли. Страх, непевність, незнання — все це й досі відбивається на способі мислення й на нашому вмінні дивитись на справи науки з оптимального погляду заради знайдення правильного рішення. Можна зрозуміти, чому ми боїмось змін — позаду маємо надто болісні експерименти.
Складність ситуації української науки, одначе, досі не віддзеркалена в більшості аналізів та проектів. Кожний бо знає, що треба робити, але вони не дають робити. Однак не зрозуміло, хто «вони». Томів різних концепцій у період незалежності України видруковано більше шкільних підручників. У кожного концепція, але ніхто не має ні часу, ні грошей, ні охоти втілювати їх у життя. Ще гірше — ми не маємо терплячості, щоб вислухати чужі пропозиції та ідеї.
За свої майже невиїзні роки в Україні я познайомилася з багатьма гарними рисами українців — це, особливо, вміння виходити зі складних обставин, вивчати інші мови, знати географію краще за американців, котрі її взагалі не вчать. Розглядаючи заявки, особливо аспірантів, я знаходила багато позитивного, але й багато такого, усунення чого має стати пріоритетами наукової підготовки в Україні.
Найбільше вражає пихатість та брак критичної самооцінки, особливо серед аспірантів та студентів, які претендують на гранти. Зазнайкувата бундючність, якою грішили в cередньому віці, в Україні перейшла на молодих адептів науки. Рідко коли аспірант чи молодий науковець хоче просто вивчати якусь галузь — у всіх «масштабні проекти нобелівського рівня». У кожного є методи вирішення глобальних питань. А водночас — невміння осмислити один власний предмет у контексті тієї чи іншої дисципліни. У гуманітарних науках вражає наголос на спеціалізацію — без будь-якого вивчення довкілля предмету, широкого тла знань. Це проблеми не виключно українські. У США вони існують з іншими наголосами, але з тою ж логікою: «Я перший у сім’ї попав до університету, тож не вимагайте від мене багато!» Помітним став негативний вплив України на Америку — вже мені не один американець говорив про своїх дітей.
Насправді, жодні системні зміни в науці, хоч які потрібні, не допоможуть, якщо ми й надалі вважатимемо науку статусним привілеєм чи політичним засобом. Не можна розвивати науки серед самозасліплених некритичних «недорослей».
Ціле моє життя я знаходжусь серед реформаторів вищої освіти, й усі ми знаємо, що як реформи, так і розмови про них точитимуться на ці теми так довго, як довго існуватиме наука. Ні автономія, ні дороге обладнання, ні тестування не розв’яжуть проблем науки.
Головним пріоритетом науковця вважаю те, щоб наука була власним, персональним здобутком, осягнутим у гідному середовищі й не для власного вжитку. Не вся правдива наука титулована, але вся неправдива — пихата. Пріоритетним вважаю розвиток прискіпливої наукової критики, відвертого спілкування, випробування вголос своїх думок, а не мовчанку зі страху перед помилками чи наругою. Увесь мій досвід зводиться до ось яких пріоритетів сучасної науки:
— сприяти розвиткові самостійного думання з розумінням відповідальності за власні вчинки та відвагою відстояти їх;
— заохочувати пошуки інформації й позитивної розв’язки складних ситуацій;
— створювати оточення, яке притягає інших науковців заради правдивої плідної співпраці;
— визнавати й нагороджувати заслужену працю й засуджувати фальш або принаймні його не толерувати.
Дуже важливим є правило не зав’язувати зайвих вузлів. І за будь-яких обставин треба мати якісний мотузок.
Автор — багаторічний директор Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта (США) в Україні. Програма започаткована 1946 року сенатором США Фулбрайтом і сьогодні охоплює 140 країн світу.
