Твердження частини українського політикуму, що нинішня атака на європейські зусилля України є всього-на-всього передвиборним піаром російського правлячого тандему, його розминкою на українському політичному полі, є обманом і себе, і громадськості. А що сьогодні не має присмаку піару? Втім, як каже Кузьма Прутков, дивись у корінь. Простий аналіз перебігу подій останніх років повертає нас до суворої реальності, яка складається для України на євро-євразійському просторі. Сприятливі моменти, коли Україна могла прискорити вирішення проблеми євроатлантичної та європейської інтеграції, було упущено через зациклення українських можновладців на міжусобній боротьбі за владу. Світові залишалося лише дивуватися з їхньої некомпетентності й безладності у веденні державних справ. Їхні наміри інтегруватися в Європу не йшли далі обережних заяв, які тут же забувалися. Тож як підсумок — постійна неготовність до членства в європейських структурах, хронічний скепсис на Заході стосовно намірів України, з одного боку, через нерішучість і невизначеність її національно-державних інтересів провокування Росії можливим поворотом Києва в євразійському напрямі — з іншого. Сьогодні, після відмови від входження в НАТО, ситуація з Україною нагадує мюнхенські часи, коли доля Чехословаччини вирішувалася без її участі.
Як наслідок, українські акції на біржі європейської політики значно впали. Таке враження, що в МЗС України група аналізу ситуації у світі та Європі, якщо така взагалі є, сьогодні безробітна, а нинішня українська дипломатія працює у форматі пожежної команди. Українське МЗС займається такими буденно-поточними питаннями, як звільнення утаємниченими шляхами українських моряків із полону сомалійських піратів, підготовка відзначення подій минулого, наприклад святкування 50-річчя польоту Ю. Гагаріна в космос; вивезенням (як правило, коли інші це вже зробили) українських громадян із гарячих точок, створенням за кордоном негативного іміджу попередньої влади і прикрашанням нинішньої. Ніхто не заперечує необхідності й рутинної буденності в діяльності МЗС. Але це — не велика політика, а лише демонстрація активності за її відсутності.
До 2010 року, коли Україна «йшла» в НАТО, з різних причин із нею рахувалися і Європа, і Росія, а з позаблоковою — перестали. З узаконенням нового статусу вона перестала бути серйозним гравцем у системі європейських відносин. Дедалі менше турбують інші країни запитанням, куди вона хоче чи не хоче йти. Від довгого очікування рішучих кроків у цьому питанні світ просто збайдужів. Для Кремля — проблема вступу України в НАТО здана в архів, для Європи — віддалилася в невідоме майбутнє. А сама проблема європейської інтеграції України перемістилася на поле активної політичної гри великих силових центрів, місце Кремля в якій стало визначатися не тільки зацікавленістю ЄС і Китаю російськими енергоносіями, а й його фактичною роллю доважка у спорі, що зав’язується між США й Китаєм та, ясна річ, додає Росії очок у великій політиці. Цьому послужила й переможна війна на Кавказі 2008 р., зігнорована світом. Хоч пізніше успіх виявився досить суперечливим і навіть загрозливим для Москви. Визнавши Абхазію та Південну Осетію, Росія звузила коло своїх доброзичливців і розширила для себе зону небезпеки на Кавказі. Проте це не завадило їй після війни з Грузією активізувати зусилля на пострадянському просторі. Блокувавши євроатлантичні наміри Києва як усередині України, так і зовні й нав’язавши Заходу за допомогою газового пряника власне бачення місця Росії в євро-євразійському просторі, в Москві прийшли до висновку, що після вдалої «операції антиНАТО» Європа дозріла до спокійного сприйняття реінтеграційної політики Росії, а від України вже нічого або надто мало що залежить також у плані її вступу в ЄС. Ось тут і активізувалася ідея залучення її до Митного союзу.
Патова ситуація, в якій Європа тривалий час (2008—2010) демонструвала байдужість щодо пострадянської спадщини, виявилася серйозним стратегічним прорахунком. І тільки зараз, коли набирає обертів російська кампанія недопущення України в ЄС, Європа заметушилася, сигналізуючи, що не сприймає проекту європейської безпеки президента Д. Медведєва, кається за провальну євроатлантичну політику, визнає провину за російсько-грузинську війну 2008 р. Нарешті прийшло усвідомлення того, що, йдучи на поступки Росії стосовно українського питання, Європа втрачає сфери впливу на пострадянському просторі, стратегічно програє змагання за Центрально-Східну Європу. Протилежність інтересів Заходу і Росії в євро-євразійському просторі засвідчує, таким чином, неможливість домовленості сторін. І ось чому. Європі на східному кордоні потрібна сильна і стабільна Україна як сегмент безпеки, процвітання і демократії, що відповідає європейським цінностям. Росії — слабка й підпорядкована, щоб не було ніякої України. Європа — за громадянське суспільство в Україні, Росія — ні. Оскільки воно усвідомлюватиме вектор безпеки України і буде створювати тиск на владу в сенсі повернення в його бік. Для ЄС важливо, щоб Україна виконала свою дорожню карту на шляху європейської інтеграції. Для Росії не так уже й цікаво, чи вступить Україна в Митний союз, чи в якусь іншу підконтрольну їй структуру, а головне — тримати її в підвішеному стані, доки бажане яблуко остаточно не впаде в імперську корзину. Якщо це вдасться, то для України зникне остання надія закріпити свій статус незалежності й суверенітету.
Українська дилема інтеграційних варіантів з’явилася не на порожньому місці, а стала наслідком ірраціональної політики сидіння між двома стільцями з почерговим підтанцьовуванням то в один, то в інший бік. Провина за неї лежить, передусім, на самій Україні. «Гордіїв вузол» розв’язати неможливо. Його можна лише розрубати з позиції національних інтересів. Український вибір у такому разі має керуватися не кон’юнктурними потребами й сумнівними тимчасовими вигодами, а стратегічними цілями зміцнення суверенітету й незалежності, демократії, прискорення цивілізаційного процесу, інноваційно-економічного розвитку і досягнення високих стандартів життя громадян.
Тим часом гра навколо України стає дедалі азартнішою: ЄС чи Митний союз. У ситуації, коли на карту поставлена не лише доля України, а й стратегія майбутнього Європи, нинішнім лідерам Заходу пора відкласти вбік гонор і сьогоднішню кон’юнктурну незацікавленість Україною, а Росії — остаточно визнати, що Україна не для того вийшла з імперії, щоб знову заплутатися в її тенетах.